Марія БИБЛІВ
"Доки ми не навчимося шанувати своє, доти не матимемо нічого"
Багатьом у Калуші відома родина Библівих. Навіть якщо особисто з ними не знайомі, то чули, бачили, знають про них. Богдан Михайлович – пропагандист Шевченківського «Кобзаря», який може декламувати напам’ять багато віршів і поем Тараса Шевченка і є незмінним учасником Шевченківських вечорів та читань. Хоча не учитель української мови чи артист, а працював майстром в профтехучилищі. Марія Леонівна 43 роки відпрацювала медичною сестрою-анестезисткою пологового будинку Калуської ЦРЛ, була депутатом Калуської міської ради першого демократичного скликання. Обоє – громадські активісти, патріоти, яким небайдужа доля свого міста і України. І у обох це ментальне, як кажуть, з глибин родоводу.
Уродженці Рожнятівщини – Марія з дому Комар з села Цінева, Богдан Библів з села Дуба – вони від батьків, дідів-прадідів отримали любов до Бойківського краю, працьовитість, загострене почуття справедливості. Їхня національна свідомість була вихована багатьма поколіннями і зробила їх активними учасниками державотворчих процесів у 80-х-90-х роках минулого століття. Тато пана Богдана був сотником УПА, за що відсидів у тюрмі. Вдома у діда пані Марії була хата-читальня. В обох родинах – і Комарів, і Библівих були репресовані.
– Мій двоюрідний брат, Володимир Васильович Комар, який був суджений з студентської лавки, вчився в медучилищі, а потім в медінституті, звідки його забрали. Він був учасник ОУН-УПА, за що йому дали 25 років тюрми, відсидів 12, – розповідає Марія Леонівна. – Згодом він працював у Калуші акушер-гінекологом, головним лікарем. А взагалі в моїй родині і по маминій, і по татовій лінії дуже багато медичних працівників: лікарів, медичних сестер, акушерок. Моя рідна сестра Оксана теж фельдшер за фахом. Дві двоюрідні сестри закінчили Івано-Франківське медичне училище, обидві працювали у Калуші – одна медсестрою, інша акушеркою в пологовому будинку. Доньки маминої рідної сестри Софії, емігрантки до Канади (ще з першої лінії еміграції), теж були лікарями. От чомусь вся наша родина мала нахил і бажання вчитися в медичних училищах чи інститутах.
Вступила в Івано-Франківське медичне училище у 1964 році і Марійка Комар. Вибрала фельдшерське відділення. І всі роки навчання поєднувала зі співом та спортом. Така вже за характером – активна, різнопланова, непосидюча.
Її пам’ятали навіть, як вже закінчила училище. Бувало, односельці переповідали, як викладачка акушерства і гінекології Марія Петрівна Чав'як ставила у приклад її, Марійчине, складання державного екзамену. А дуже вимоглива, але і дуже справедлива викладачка анатомії Зінаїда Федорівна Ільїна, коли її втомлювала відповідь не надто підготовленого студента, казала російською: «А тєпєрь я хачу отдохнуть» – викликала Марійку, складала руки на животі, закривала очі, наче дрімала і слухала її відповідь.
З особливою теплотою через стільки років згадує керівника групи Андрія Тимофійовича Меліхова, викладачів латинської мови Володимира Антоновича Гольця, української мови Інну Анатоліївну Зарічну. І особливо – директора медичного училища Григорія Григоровича Гавриша.
– Це була для училища і студентів «стіна», дуже мудрий, поважний чоловік, який розумів студентів, патріот, – Марія Леонівна підтверджує це власними спогадами. – Коли ми з сестрою співали «Ой, вже світає, все оживає навкруги» про Черемош, він сидів у першому ряді і плакав. Там є такі слова: «Про це розкаже вам старенький Прут і Верховина, мати рідная моя». А він був родом з Гуцульщини. І казав нам стишеним голосом: «Дівчата, співайте побільше українських». Тож коли мені пропонували співати «Топ, топ, топаєт малиш», я відмовлялася, казала, що то не моє, не пасує мені. І не хотіла співати «Ой, та на городі кози пасла, сколотила грудку масла», теж не моє. Бо я відчувала захист, «стіну».
Знаходила Марійка Комар час і на заняття спортом, займалася на турніках, «спеціалізувалася» на спортивних кільцях, їздила на змагання. Словом, була активна, все встигала.
– За тих чотири роки, що вчилася в училищі, – зізнається, – жодного разу не було відчуття: «Ой, як мені надоїло». На випускному плакала, а не тішилася.
Вчилася добре, могла б отримати і червоний диплом. Але треба було перездати два предмети.
– Моя вина, що не отримала, бо не перездала, – пані Марія пояснює, чому не пішла вчитися далі. – Бо вийшла заміж. Але інколи сімейний статус набагато вищий за кар’єру, за любі гроші, і вартує, щоб пожертвувати всім. Я щаслива у шлюбі вже 53 роки.
Познайомилися з чоловіком у селі Дуба, куди Марійку Комар направили на роботу. Рік працювала фельдшером у селі. Згодом молода сім’я переїхала у Калуш, де і осіли, тут народилися сини Тарас та Богдан. Старшого назвали на честь Шевченка, а молодшого хотіли Остапом та 14-річний Тарас (така велика різниця між синами) попросив, аби брата назвали на честь батька.
Про свого чоловіка Марія Леонівна Библів розповідає з щирим захопленням, бо пів століття спільного життя тільки зміцнили їхню родину.
– Він великий патріот, по духу ми однакові, завжди мали про що поговорити, завжди розуміли один одного і підтримували, – і окремо про майже фанатичне захоплення Богдана Михайловича творчістю Шевченка. – Він навіть зовні схожий на Тараса Григоровича. У нас вдома дуже багато літератури про Кобзаря, чоловік вивчає Шевченкіану. Його запрошують по школах на Шевченківські вечори. Не знаю, чи може хтось в області зрівнятися з ним, коли він декламує напам’ять поеми Шевченка.
Це захоплення, як і активна громадська діяльність обох Библівих – не данина моді, як для декого тепер вишиванки, а внутрішня потреба ще з тих далеких 80-90-х років долучитися до відбудови України, національного відродження. А тоді це могло закінчитися великими проблемами.
– Ми з чоловіком навіть руками переписували книжки, з тих, що були заборонені, – розповідає про один випадок. – Серед них «Неопалима купина» Сергія Плачинди і Юрія Колісніченка. Вона була вилучена з бібліотек і продажу за «націоналістичний ухил». Ми ж хотіли мати свою. Я у знайомих взяла ту книжку, ми з чоловіком ночами переписували. А він ще й має художній нахил, намалював ілюстрації до Роксолани, Феофана Прокоповича, Артема Веделя, Максима Березовського, Єлизавети Гулевичівни. Якраз тоді ми будували хату і потрібні були гроші. Чоловік поїхав в Тюмень вахтовим методом, відлітав чотири роки. Якось телефонує мені терміново і розповідає, що свекрові хтось у селі сказав: «Там твоя бандерівка в Калуші дуже багато піднімає голос, попередь її». Тато запитав, чи вдома щось є і наказав спалити, щоб не мали неприємності.
Як не шкода було своєї праці, але переписані від руки дві книжки таки спалила. Особливо після свекрових слів: «Вже я відсидів». Але «Неопалиму купину» не змогла знищити, рука не піднялася, хоча і небезпеку усвідомлювала. Дотепер жаліє за тими двома, спаленими.
Коли відбувся у Калуші перший несанкціонований мітинг, саме вона, Марія Библів, була єдиною жінкою серед тих, хто виступив, ще й першою вийшла на імпровізовану трибуну. Згодом було ще чимало мітингів і зустрічей по селах Калуського району, були поїздки з агітбригадою на Схід України, участь у святкуванні 500-річчя козацтва.
– Ми організували у Калуші Товариство української мови імені Тараса Шевченка, – згадує Марія Леонівна. – Від свого дідуся, вдома в якого була хата-читальня, я мала давні журнали «Просвіти», ще тодішні. Тож на зборах запропонувала, щоб ми назвали наше товариство «Просвіта». А потім дізналася, що таку назву і у Києві придумали.
Марію Библів було обрано депутатом Калуської міської ради першого демократичного скликання.
– Ми пів України тоді об’їздили, щоб своїм словом переконувати людей.
Згадує, як у Кам’янець-Подільському під час мітингу підійшов до неї якийсь чоловік у білому костюмі, з шаблею на боці, у солом’яному брилі, взяв її за вишиту блузку і російською мовою: «Ти, така-сяка, я тебе шаблею надвоє розсічу». Коли його схопили і притисли до землі, закричала: «Не руште його, він не відає, що робить».
То були особливі часи піднесення і оновлення. І була надія на зміни, насамперед через людей, налаштованих ці зміни проводити. Для цього треба було йти у владу. Марія Библів і сама була депутатом, і була довіреною особою у багатьох на виборах. Серед них Володимир Васильович Стасюк, анестезіолог Калуської ЦРЛ, коли він балотувався до обласної ради.
У ті часи Марія Леонівна працювала медсестрою-анестезисткою пологового. Інколи разом з Володимиром Васильовичем давали наркоз, коли його викликали в роддом. Знала його і за громадською роботою – він очолював осередок Товариства української мови в райлікарні, а вона – в пологовому. Обоє брали участь в установчих зборах ТУМ імені Тараса Шевченка у Києві, про що нагадують книги з автографами відомих письменників.
– Славний чоловік, розумний, тим більше – патріот, – розповідає про Володимира Стасюка. – Як довірена особа кандидата разом з ним їздили по селах району. І хоч там були серйозні суперники: аси комуністичні, голови колгоспів (а хто, здавалось би, знав звичайного лікаря?), та ми знаходили слова, щоб переконати людей.
Тоді Володимира Стасюка було обрано депутатом обласної ради першого демократичного скликання. До речі, він єдиний з дванадцяти кандидатів пройшов у першому турі, набравши більше половини голосів. У 1990 році очолив облздороввідділ. У 1995 році став директором Івано-Франківського базового медичного училища, яке сам свого часу закінчив.
Більше 40 років Марія Библів працювала в пологовому будинку. Лише на початку трудової діяльності рік була фельдшером у селі Дуба та кілька років медичною сестрою в хірургічному відділі Калуської ЦРЛ. Після закінчення семимісячних курсів підвищення кваліфікації пішла анестезисткою – і аж до виходу на пенсію. Мала вищу категорію.
Робота відповідальна, працювати доводилося ночами. Це, а особливо громадська діяльність, оті численні поїздки на Схід, з хвилюваннями і емоціями, не минули безслідно. Почалася гіпертонія, тиски не збивалися. У 49 років дістала інсульт, майже три місяці лежала паралізована. Але, на її переконання, Бог врятував. Змогла повернутися до праці.
А зараз, каже про себе жартома, не на заслуженому відпочинку, а у довготривалій відпустці. Акушеркою в пологовому будинку працює її невістка Наталія Романівна Библів, в дівоцтві Сулима, теж випускниця Івано-Франківського медичного училища, але уже 1992 року і за спеціальністю «Акушерська справа».
Сини та онучка Уляна вибрали для себе економічний фах. А найбільша радість – четверо онуків: Юрій і Уляна, Віктор і Володимир. І вже Библіви-старші мають 5-річного правнука Томаса.
Їй не байдуже, яким буде майбутнє дітей і внуків. Як і не байдуже до того, що діється в державі. Болить душа, що не цінується праця медиків, що в лікарнях багато чого не вистачає для хворого. Переживає, що не можемо згуртуватися, об’єднатися.
– Ми до тих пір, поки не навчимося шанувати своє – не схилятися перед чужим, не лицемірити, а щиро шанувати, доти не будемо мати нічого, – розмірковує Марія Леонівна Библів. – А найстрашніше: державу можемо втратити. Чому так є, що в Україні біда, а олігархів, бачите, скільки наросло. Недавно чую: Міжнародний валютний фонд відмовився нам давати допомогу. Люди добрі, та яка порядна господиня чекає, щоб сусід приніс сірник і сіль до хати, бо як не принесе, то не запалить печі і не зварить зупи? Та порядна господиня має мати все. Так і порядний керівник держави має керувати. Тим більше така держава, як Україна, що має таке географічне положення, як ні одна держава у світі. У нас є все: є чорнозем, є сонце, є вода – і прісна, і солена, лиш нема чесного, порядного, патріотичного лідера. І винні самі, бо кого вибираємо? Та надіюся, що все так не буде, що прозріє наш український народ. Але мусимо пам’ятати, що один в полі не воїн. Самі мусимо дбати про свою державу.
Галина Добош.
