Олександра БАЗЮК

Олександра БАЗЮК

 

"Працювати з паперами – це одне, а з хворими – це дійсно робота"

Розмови про скорочення, звільнення, ліквідацію інфекційної служби Олександрі Іванівні Базюк, медичній сестрі інфекційного відділення Долинської ЦРЛ, за 20 років роботи саме у цьому відділі доводилося чути не один раз. Десь хтось у високих столичних кабінетах вважав, що у районах такі ліжка у стаціонарах не потрібні, і одразу на місцях працівників попереджали: «Готуйтеся до звільнення». Сама через таке перейшла і знає, як гірко це чути.

Це не лише у них так було. І, як пояснення, звучали слова про реформи, реорганізацію, оптимізацію тощо. Наводили приклад США, мовляв, там нема окремих інфекційних відділень. Цитували авторитетних вчених, що нібито чимало інфекційних захворювань вдалося подолати, і у нас не такий клімат, аби вони поверталися. Підраховували, що двох-трьох спеціалізованих лікарень на область цілком достатньо, утримувати їх в кожному районі зайве. Але плани чиновників іноді ламалися в найнесподіваніший момент, наче хтось втручався у ці їхні задуми.

– Кілька років тому велися розмови про скорочення нашого відділення – розпочалася епідемія кору, відмінили скорочення, – розповідає Олександра Іванівна. – Тепер те саме повторилося з ковідом. Знову такі розмови в останні кілька років – і маємо коронавірус.

Про закриття інфекційних відділень і лікарень (а також психіатричних, фтизіатричних та дерматологічних) заговорили з 2019-го. Зробити це передбачалося в ході другого етапу медичної реформи.

Інфекційне відділення в Долинській ЦРЛ розраховане на 25 ліжок, потім його згорнули до 20. Дійсно, ці ліжка по-різному бували заповнені: 20, 15, а то і 10. Але ж було і так, що внаслідок масового отруєння на НГВУ «Долинанафтогаз» тільки у їхній лікарні лежало 47-50 хворих.

За два місяці до початку пандемії коронавірусу, точніше до введення першого карантину Олександра Базюк вже навіть змирилася з думкою, що буде скорочена. На запитання, що б тоді робила, відповідає коротко:

– Напевно, сиділа б вдома, – а за хвильку сама собі заперечує. – Якщо чесно, не уявляю, як це: сидіти вдома. Це не про мене.

Чи змогла б після звичних чергувань (або доба, або 12 годин) переключитися на «нічого не робити»? І чи легко це дається людині, коли вона ще чується у силі? А тим більше, коли робота подобається.

– Напевно, це моя доля, бо мені ду-у-у-же, – акцентує на цьому слові Олександра Іванівна, – подобається моя спеціальність.

Про медичний фах Леся Владика (в дівоцтві) не думала. Звичайно, як і багато дівчаток любила «гратися у лікарню, робити лялькам уколи». Але після закінчення десятирічки спробувала вступити в сільськогосподарський інститут. У школі вчилася добре, мала в атестаті лише дві четвірки. Та успішно скласти екзамени не вдалося. Тоді якраз почули про додатковий набір у Івано-Франківське медичне училище. Послухалася батькової поради: «Давай веземо туди документи».

– Тож я подала документи, здала екзамени і поступила, – коротко каже пані Олександра, яка у 1984 році стала студенткою відділення «Сестринська справа».

Коли запитати випускників, хто з викладачів найбільше запам’ятався, майже всі першими називають своїх класних керівників. І це зрозуміло, бо вони для дівчаток, які приїхали з різних сіл і міст, яким бракувало домашнього затишку і маминої опіки, були не лише вчителями і вихователями, а й тими, до кого можна було звернутися з проблемами, чи поділитися радістю, чи прийти за порадою. Для групи, в якій вчилася Леся Владика, це була Майя Василівна Запотічна.

Згадує також про викладачку фармації. Зізнається, що зараз не може сказати, як її звали, за стільки років призабула, але «якби побачила, то неодмінно впізнала б».

– Предмет важкий, але вона так фармацію подавала, що, мені здається, в нашій групі всі її полюбили, – і незрозуміло, чи ці слова стосуються предмету, а чи викладачки.

Уже зараз, після 35 років трудового стажу, Олександра Базюк переконана, що нема важливих чи неважливих дисциплін – вчити потрібно всі. Бо робота медичних працівників така, що незнання можуть обернутися бідою для пацієнтів. І це стосується не лише лікарів, а й медичних сестер.

– Медицина – це така сфера діяльності, де потрібно весь час вчитися, – розмірковує Олександра Іванівна. – Це не можна щось десь пропустити і йти далі. Бо як одне пропустиш, то одне тягне за собою інше. Я, напевно, більше це усвідомила після закінчення училища. Ну, думаю тепер собі, треба було тоді більше наполегливості. Це з дорослістю приходить.

Після закінчення у 1986 році Івано-Франківського медичного училища за направленням пішла працювати в Долинську районну лікарню. Що медицина – це її доля, зізналася Олександра Базюк, зрозуміла не відразу.

– Напевно, аж як пішла працювати в інфекційне відділення, – і пояснює. – Працювати з паперами в поліклініці – це одне, а з хворими – це дійсно робота.

Погоджується, що і там, і там – люди, які мають проблеми зі здоров’ям. Але в поліклініці доводиться просто фіксувати те, що каже лікарка, а до чергової медсестри приходить усвідомлення, що саме ці руки виконують маніпуляції, уколи – словом, лікують. Це якраз і відчула, коли у 2000 році перейшла в інфекційний відділ.

З початком пандемії COVID-19 їхнє відділення почали називати по-іншому: ковідним. Коронавірус припинив розмови про скорочення і звільнення. Олександра Іванівна погодилася працювати саме у такому відділенні, хоча вже і написала заяву на звільнення з 1 травня.

– Страшно було на початках, – зізнається співрозмовниця. – Особливо коли перший хворий поступив у відділ. Це був сильний страх. Але потім другий, третій, п’ятий хворий. Мені здається, звикаєш, як і до всього.

Тоді, на початках, навіть більше остерігалися, згодом трохи «попустило». Звичайно, використовують засоби індивідуального захисту – без того не можна. На роботі ходять в захисних костюмах, масках – «все, як по протоколу, захищаємося сильно». А як виходить з роботи, зізнається, то йти у масці їй важко, наче повітря бракує, здається тоді, що задихається.

– Напевно, всі у нашому відділенні перехворіли, – каже Олександра Базюк. – Хто в легкій формі, хто в безсимптомній, кілька наших лежало у відділі. Як-не-як постійний контакт з хворими.

Коли інфекційне відділення в Долинській ЦРЛ стало ковідним, воно збільшилося до 35 ліжок. Але хворих завжди більше. Тож працювати доводиться у великому напруженні.

– Ось я сьогодні прийшла після сутки, – розповідає Олександра Іванівна. – За ціле чергування хіба що години дві ми відпочили. Хворих багато, хворі тяжкі. Чим раз, тим важче. Але нічого, рятуємо по можливості...

Донька Мар’яна до медицини дотична – працює фармацевтом. Син Руслан не пішов у медицину. Діти подарували двох онуків: теж хлопчика і дівчинку. То найбільша зараз радість. Любить жінка в’язати. Іноді це захоплення замість психотерапії, для заспокоєння. А найкращий відпочинок для родини Базюків – то подорожі. Шкода, що коронавірус змінює не лише умови праці, а й змушує відмовитися від звичних захоплень.

Галина Добош.

Наша адреса

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

Copyright © 2014-2020 Івано-Франківський базовий медичний коледж

Пошук