КАНЮК (Лемчак) Анна Олексіївна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1978-1982 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення трудову діяльність розпочала в Росільнянській амбулаторії Богородчанського району. З 1985 року по 1988-й працювала фельдшером швидкої допомоги у військовій частині в Німеччині. Після повернення в Україну з 1988 по 2014 рік, до виходу на пенсію, працювала медсестрою травматологічного відділення Богородчанської ЦРЛ.

Анна КАНЮК: Викладачі ставилися до нас як до своїх дітей, як пташки пташенят голубили  

 Якраз 40 років виповнюється, як я закінчила Івано-Франківське базове медичне училище. Пішла туди не випадково, бо з раннього дитинства мріяла про медичну професію. Це моє покликання, моє життя, хоча в нашій родині медиків не було.

А починалося все, як кажуть, від ляльок. Я брала ляльку, відривала колючки від тернової рози, «Тройним одеколоном» мастила і робила уколи. А коли закінчила восьмий клас Космацької школи Богородчанського району, сказала батькам, що хочу йти в медучилище. Мама з татом спершу мене відмовляли. «Ганнусько (так мене вдома кликали), та нащо тобі тої медицини, для чого вона тобі? – казав тато. – Іди краще поваром, будеш годувати цілу сім’ю і сама ніколи голодна не будеш». Я ж відповіла: «Тату, я якби мала свої діти і мені дитина би так сказала, я би ніколи не перечила». «А-а, раз так – завтра збираємося і веземо документи», – підсумував тато.

Так і було. Ми з татом завезли документи в Івано-Франківське медичне училище, тоді ще на вулицю Галицьку, 101. Директором був Григорій Григорович Гавриш, заступницею – Марія Василівна Мудрак.

Здавала я українську мову – диктант і математику – усно. Мову я здала на «п’ять», а математику на «чотири». З математикою допомагав мені якийсь хлопчина: щось я там на екзамені не знала, поверталася до нього, він підказав. А той хлопчина не пройшов… Так понині я згадую, своїм дітям кажу, внукам, як мені було шкода. Може, десь інде пішов вчитися, може, до школи вернувся.

Навчання давалося мені дуже важко. Я прийшла після сільської школи з гірського села Космач біля Солотвина. Це не так як з міської школи. Пішло навантаження: шкільні предмети за 9-10 клас плюс медицина. Я кожну неділю приїжджала додому і не раз казала: «Все, я лишаю, я не буду, я не можу, мені важко». Я плакала. А тато каже тоді: «Ганнусько, давай ще тиждень, як далі буде важко, на другий тиждень я тебе заберу». І так тиждень від тижня, тиждень від тижня – і я закінчила перший курс.

А там уже пішло легше. Там уже були медичні предмети. Медицину я дуже любила. Не була відмінницею, але і задніх не пасла, вчилася посередньо.

Класною керівничкою у нашій групі була Любов Михайлівна Облогіна. Тішуся, що вона до цього часу працює в медколеджі. А тоді, більше сорока років тому, вона була молоденькою викладачкою мікробіології, щойно прийшла з інституту. Може, тому намагалася бути дуже строгою і вимогливою. Ми у неї були першим випуском.

Наша група воєнних фельдшерів була велика – 20 хлопців і 10 дівчат. Всі були дуже дружні. І так через роки – ми часто зустрічалися. Особливо сильні в навчанні були хлопці, майже всі стали потім лікарями, хіба один-два залишилися при середній освіті. Старостою у групі був Володя Хоменець з Підпечер. В Богородчанах працював лікарем акушер-гінекологом уже покійний Володя Рихлівський. Наталя Гордиця працювала медсестрою в Афганістані. А більшість наших дівчат – як дівчата: повискакували молоді заміж, сім’я, діти, і все – ніхто з дівчат не має вищої освіти. Хтось лишив медицину, хтось поїхав за кордон.

Як люди в житті різні, так і викладачі були різні – одні строгі, інші поблажливі, а були і такі, що притулять, як мама, заспокоять. От дуже строга була викладачка фармакології Катерина Юріївна Якубів, вона як заходила в аудиторію – від одного погляду було страшно. А викладачка анатомії Євдокія Миколаївна Богославець була постійно усміхнена, ставилась до нас, як до своїх дітей, як пташка пташенят голубила. На практичних заняттях я ніяк не могла труп розібрати. От треба було з ванночок взяти руку чи що там вчили, витягти, на піднос поставити – я не могла, ну ніяк. Але Євдокія Миколаївна розуміла, заспокоювала.

Поки ще йшли шкільні предмети, чомусь важко мені давалося суспільствознавство, яке вела Параска Василівна Надрага. І математика йшла важко. А медичні предмети для мене не були складними. Гарні були викладач хірургії Льонгін Михайлович Свідзінський, викладачка акушерства Майя Василівна Запотічна. Легко йшла мені латинь. У акушерок латинь викладав Роман Іванович Малець, молодий, інтелігентний, в окулярах, ми жартували (і так було), що дівки на нього оком кидали.

Цікавий був Микола Павлович Ранеткін, російськомовний, викладав фізику. Пригадую такий епізод. Я сиділа на фізиці за партою біля вікна, яке виходило на подвір’я, і дивилася, як хлопці-старшокурсники чи то фізкультуру мали, чи щось там робили. А Ранеткін підійшов до мене і каже російською: «Аннушка, счастлівиє часов нє наблюдают». І тут пролунав дзвінок і пара закінчилася.

Дмитро Гнатович Циганков викладав математику, але ми ще називали його вчителем музики. Я дуже люблю співати, але він мене забракував. Пам’ятаю також вчителя фізкультури Михайла Васильовича Ільківа, хоча я зі спортом не дружила і не дружу.

Воєнку вів Микола Миколайович Коваль. Я десять разів здавала ту воєнку, бо ніяк не могла вивчити військові звання. Він мені все казав: «Аня, ти відрізниш офіцера від солдата?». «Та чого не відрізню», – відповідала. «А як?» – допитувався далі. «У солдата пише СА на погонах, а в офіцера є зірочки».

Гарна була викладачка педіатрії, цікава така жінка Валентина Михайлівна Мелешко, ми її називали «баба Мєлєшко», бо була, як ми казали, «руско-українська», а що вже в поважному віці – тому «баба». То не ми придумали, здебільшого прізвиська викладачів передавалися від старшокурсників молодшим.

Педіатрію я любила особливо. Ми постійно ходили в дитячу лікарню, бавили діток-сиріт. В училищі прищепили мені любов до дітей, до цього часу стараємося сім’єю допомагати діткам, які потребують допомоги. Та і своїх у нас четверо внуків: три дівчинки і хлопчик. Найстарша онучка теж хоче вчитися в Івано-Франківському медичному коледжі. Бо я не раз розказувала їй про своє навчання і студентські роки.

Перших пів року в медучилищі я жила в двоюрідного брата в сімейному гуртожитку біля обласної дитячої лікарні. А так як батько у мене був інвалід, то мені дали гуртожиток – такий маленький був на Галицькій. А ще пізніше виділили для студентів медичного училища один поверх (четвертий) в сімейному робітничому гуртожитку від якогось заводу на Сухомлинського. То була одна кімната, кухня з плиткою і холодильником, ванна – всі умови, і жило нас три дівчини в кімнаті. Кожна привозила з дому торби. Перше не готували, але привозили бульбу, її жарили і варили, вареники жарили. Купимо в магазині баночку сметани – поїли і пішли.

А, бувало, що і ходили підробляти: працювали санітарками, брали нічні чергування. Вночі працюємо, раненько прибігли, помилися, поїли – і побігли на навчання. Хотіли мати свої гроші, стипендії не ставало. І не лише через гроші була користь, бо медсестри давали нам уколи робити, була додаткова практика. А хлопці ходили вагони розвантажувати, пляшки на пивзаводі фасувати. То такі важкі часи були. Нашим дітям і внукам не зрозуміти.

Їздили ми групою на екскурсії. Але частіше на вихідні один до одного. Одної суботи до мене, другої – я до когось.

Коли я закінчила медучилище, вернулася у свій Богородчанський район, пішла на роботу в Росільнянську амбулаторію фельдшером. Попрацювала там рік, вийшла заміж і після декрету поїхала з чоловіком в Німеччину через військкомат, але як цивільні. Там працювала у військовій санчастині три роки фельдшером швидкої допомоги. Вийшло так, що колись не могла вивчити військові звання, а довелося працювати в армії, ще й за фахом – військовий фельдшер. Там кожний місяць були навчальні тривоги, ми вчились «на випадок війни», їздили на навчання, в санчастині розгортали госпіталь. До цього часу маю два приліжкові килимки, які отримала за перше місце. Але ніхто навіть не міг подумати, що доведеться пережити те, що маємо зараз, коли росія напала на Україну. Це зараз найбільше болить, молимось за наших захисників…

Після повернення в Україну більше 25 років я відпрацювала медсестрою травматологічного відділення Богородчанської ЦРЛ, до виходу на пенсію у 2014 році.

Своїм викладачам з училища, які є серед нас, живих, зичу міцного здоров’я та щасливих років життя. А хто відійшов від нас, нехай їм буде Царство Небесне та світла пам’ять.

Сьогоднішнім студентам насамперед бажаю, аби були здорові. Аби був мир на світі. І побільше практики. Хоча практика без теорії… Мусить бути теорія, і на теорії базується практика. Тому потрібно вчитися.

Анна КАНЮК, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 1982 року.