ЧУДИК Василь Петрович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1975-1979 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення працював зав. ФАП с. Бабин-Зарічний Калуського району. У 1979-1982 рр. – служба у Збройних силах: 103 парашутно-десантний полк в м. Каунас, батальйон в Кабулі, Чехословаччина. У 1982-1988 рр. навчався в Ленінградській військово-медичній академії, факультет підготовки лікарів для військово-десантних військ, закінчив з відзнакою. Службу розпочав командиром медичної роти 2 танкової армії в м. Нойштреліц (Німеччина), а після проходження клінординатури переведений старшим ординатором хірургічного відділення, згодом начальником медслужби полку в м. Шверін (Німеччина). У 1993 р. з виходом радянських військ з Європи переведений у Ростов-на-Дону, а через три місяці залишив Росію і перевівся в Україну на посаду начальника медичної служби бригади. Після спеціалізації з терапії до 2003 р. працював начальником лікувально-діагностичного центру Моршинського військового клінічного санаторію. У 2003-2010 рр. – начальник лікувально-діагностичного центру медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький». У 2010-2012 рр. – заступник начальника Військово-медичного центру Західного регіону. У 2012-2013 рр. – начальник центру медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький» МО України. У 2013-2016 рр. – перший заступник начальника Військово-медичного клінічного центру Західного регіону (м. Львів). У 2016-2019 рр. – заступник начальника госпіталю з медичної частини, а у 2019-2021 рр. – начальник 66 військового мобільного госпіталю в м. Покровськ Донецької області. Полковник медичної служби. У 2021 р. вийшов на пенсію та звільнився з лав Збройних сил України. З лютого 2022 р. працює лікарем-інструктором КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Івано-Франківської обласної ради». Нагороджений орденом Данила Галицького та іншими державними нагородами.
Василь ЧУДИК: Вдячний Alma mater за поштовх у військову «велику медицину»
Ніхто, ніде, ніяк в нашій родині не був пов’язаний з медициною. Я хлопець з гір – село Лужки Долинського району. Думав бути лісорубом, як батько, хотів поступати в лісотехнікум. Але мій родич, журналіст з Івано-Франківська Дмитро Юсип сказав: «Ні, ти поїдеш в медичне училище». Так за руку і відвів мене до Григорія Григоровича Гавриша, тодішнього директора Івано-Франківського медичного училища.
Оскільки після закінчення школи я пішов працювати бензорозпилювальником дерев в лісгоспі, мені дали п’ять днів, щоб я поїхав здати екзамени. Математику я здав на трійку, а диктант на п’ятірку. Через місяць прийшов виклик, що я поступив.
Але перший семестр через ту трійку не мав стипендії. Та вже всі наступні отримував підвищену стипендію. Бо вчився я наполегливо. А ще на молодших курсах підзаробляв на розвантажуванні вагонів, на місяць в сумі виходило рублів 30 – то були великі гроші на той час. А на крайньому курсі ночами підробляв в лікарнях: брав чергування медсестри в ОКЛ та в психлікарні.
Починав навчання в училищі, як директором був Григорій Григорович Гавриш, ми на нього казали «дід Гавриш». Низенький, худенький, в окулярах. Дуже інтелігентний чоловік, звертався до студентів з повагою. Ми його любили, поважали. Він у нас не вів дерматовенерологію, але любив заходити на інші уроки, приміром, на терапію до Абрама Юхимовича Водовоза, на анатомію до Євдокії Миколаївни Богославець, на хірургію до Зіновія Михайловича Кушицького, на фармакологію до Катерини Юріївни Якубів. Іноді сяде позаду, слухає, а ми старалися, як кажуть, бути на висоті, щоб не підводити викладача: сиділи тихо, відповідали чемно. Ми цих викладачів особливо поважали. А потім Григорій Григорович, здається, захворів, і обов’язки директора виконувала Марія Василівна Мудрак.
Мені важко давалися на перших курсах такі предмети як хімія, фізика, німецька, бо після школи в горах я не дотягував. Але коли пішли клінічні дисципліни, то було значно легше, а вже був «на коні». А при закінченні училища мав небагато четвірок, інші – п’ятірки. Зате згодом військово-медичну академію закінчив з відзнакою.
В медучилищі я дуже наполегливо вчився. Багато часу проводив в анатомці. Вона знаходилася в підвалі училища (тоді на вул. Галицькій). Стояли три ванни і в них трупи. Ми піднімали їх на такі якби корита. Вчили не з макетів, не зі стендів, не по картинках, а все препарували: шкіра, підшкірна клітковина, м’язи, фасції, судини, нерви, кістки. Викладачка дозволяла, і я ходив після занять в анатомку.
Акушерство і гінекологію у нас вела Чеслава Михайлівна Рішко. Пам’ятаю, як після закінчення училища два місяці працював на ФАПі у с. Бабин-Зарічний Калуського району. Чомусь тоді на ФАПі не було акушерки, і мені довелось самому прийняти пологи у трьох жінок. Особливо переживав, як перший раз – другі роди у жінки, на дому, коли я прийшов, то вже головка появилася, я повернув чуть-чуть плечики, і дитинка вийшла. Перерізати пуповину, від’єднати дитинку від мами боявся. Весь мокрий був, так переживав. А другі-треті роди вже були легшими, я себе ледь не великим фахівцем вважав – молодість буває безшабашною. Є у мене бажання поїхати у Бабин-Зарічний і поспілкуватися з тим хлопчиком, якому вже 40 років. Через 15 років, вже після закінчення військово-медичної академії, довелось приймати роди. І знову хвилювання, наче вперше: сто потів зійшло з мене.
У тих випадках згадував Чеславу Михайлівну, яку я дуже любив і поважав. Вона віддавала студентам свій талант. Ми багато разів ходили в роддом. Щось не пам’ятаю, щоб ми приймали роди (та й, напевно, не мали такого права), але мали змогу спостерігати, а як дуже пощастить, то й асистувати. Навіть подати інструмент – то вже прояв довіри до студента.
Я більше приділяв уваги хірургії. Викладачем хірургії у нас був Зіновій Михайлович Кушицький. Я на останньому курсі ночами ходив на чергування у відділення, а потім влаштувався медсестрою: з вечора 20 год. до 7 год. ранку. За чергування отримував 3 рублі, і для мене то були гроші, бо стільки ж мама давала мені на тиждень. Вже міг сходити на концерт, запросити дівчат на каву-морозиво.
Ходив також на додаткові чергування з хірургії та терапії. Терапію вів Абрам Юхимович Водовоз, старший чоловік, невисокий, трошки клишоногий. Також казали на нього «дідок». Він паралельно викладав у медінституті.
Кураторкою в нашій групі була Параска Василівна Надрага, викладачка історії.
З років навчання пам’ятаю також викладача математики і керівника художньої самодіяльності училища, відомого композитора Дмитра Гнатовича Циганкова. Він у нашій групі не викладав, хіба заміняв іноді, але про виступи наших хору і ансамблю ми знали усі. Хоча я був схильний не до художньої самодіяльності, а до спорту. Їздив на змагання з важкої атлетики з викладачем фізкультури Михайлом Васильовичем Ільківим – піднімав штангу. З викладачем військової підготовки Миколою Миколайовичем Ковалем їздив на змагання з кульової стрільби. Виїжджав з викладачами на змагання з орієнтування. Загалом різні змагання – міжвузівські, з Коломийського медучилища були спортсмени, з технікумів, з інститутів. Бігали на сотці – крос від початку вулиці до готелю «Україна».
Саме завдяки таким змаганням познайомився з майбутньою дружиною: вона бігала 100 чи 300 м, виступала за кооперативний технікум. Я її приглядів і коли повернувся з армії, то знайшов її, почали зустрічатися. Тож училищу маю завдячувати і своєю сім’єю. Вдячний Господу за дружину Ольгу, яка терпіла більшість моєї відсутності в сім’ї, народила двох прекрасних дочок, син старшої Олександр в спецпідрозділі «Омега», вже третій рік бореться за Незалежність нашої України.
Найдивніше, як виявилося, вона жила на квартирі з дівчатами з мого села, але ми там не перетиналися, вияснили це пізніше. Хоча я приходив до землячок, щоб за вихідні вони гарно випрали халат (у хлопців так не вдається). Бо додому добиратися далеко, взимку автобуси так далеко в гори і не їздили. Я завжди хотів бути у випрасуваному, накрохмаленому халаті, шапочці, носив окремий пакет, хоч деякі хлопці зімнуть як-небудь – і в сумку. Як розвантажували вночі машини на цукерковій фабриці, то принесу дівчатам смаколиків чи морозива, а вони мене варениками пригостять.
Пригадую і те, що чомусь була ворожнеча між місцевими, точніше «пасічнянськими» і студентами. Як вийдемо один-два-три, то нас перестрівали і зразу бійка. Я був войовничий, займався важкою атлетикою, то не дуже піддавався, коли вони вимагали «дань платити». Але і то мені раз у бійці розсікли губу, отримав струс мозку, лежав в лікарні. Як ішли в кінотеатр на якийсь фільм, то п’ятеро-шестеро. І коли ми ввечері виходили бігати Набережною, то не далі інституту нафти і газу, де закінчувалася дамба. Теж збиралися, щоб було чотири-п’ять хлопців. Таким було студентське життя.
Я вдячний Alma mater за базові знання і поштовх у військову «велику медицину», в якій понад 30 років повертав у стрій військовослужбовців. А загальний військовий стаж – більше 40 років. Після закінчення Ленінградської військово-медичної академії довелося служити в різних частинах, змінив більше десятка адрес проходження служби. Бувало і так, що в армії мене називали «бандерою». До речі, мій родич – дисидент, священник Ярослав Лесів, якого вбили кагебісти. Тому у 1993 році я перевівся в Україну.
З 2016-го п’ять років працював у 66 військовому мобільному госпіталю в м. Покровськ Донецької області, де ми рятували поранених військових. Зараз, у час московсько-української війни, теж ділюся своїми знаннями і досвідом з підготовки цивільних і військових лікарів для захисту нашої Батьківщини – України.
Як я виїхав з Івано-Франківська у 1979 році, то майже не бував у місті. Якось приїхав у відпустку років 12 тому, і внук показував мені музичну школу на вул. Галицький. То я розповів йому, що тут було моє училище. Серце здригнулося, коли ходили першим поверхом, піднялися на другий стертими сходинками, показав основний клас нашої 3 групи. Навіть спустилися в підвал, де була анатомка, а тепер клас акустичної музики. Тоді здалося, наче не було всіх тих років після училища, згадалася молодість, ніби сьогодні-вчора то було.
А після звільнення з армії я познайомився з директором ІФМФК Володимиром Васильовичем Стасюком. Надзвичайно потужний господар, якби такі у нас були біля керма держави, все було б у нас по-іншому. Проводжу практичні навчання з невідкладної допомоги, зокрема і для викладачів коледжу, де колись сам вчився. Їздив нещодавно ближче до передової проводити тренінги з надання першої медичної допомоги для військовослужбовців одного з підрозділів Збройних сил України. Добре пам’ятаю слова своєї мами: «Тобі Господь дав, що ти вивчився, і ти завжди маєш помагати людям».
Василь ЧУДИК, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1979 року.
85 розповідей випускників коледжу
