Ольга МІКУЛА
"Завжди хотіла допомагати людям і допомагаю дотепер"
Іноді обставини складаються так, що плануємо одне – виходить інше. А з роками усвідомлюємо, що так мало бути і так на краще. Ольга Романівна Мікула, головна медична сестра КНП «Центральна міська клінічна лікарня Івано-Франківської міської ради», зізнається, що ніколи не мріяла, навіть не думала про професію медичної сестри.
– Я в медучилище документи здала в останній момент, бо думала поступати у водний інститут у м. Рівне, – розповідає «по-чесному», зі сміхом. – Так вийшло. Але у мене і тітка, і вуйко медики. Це, напевно, теж вплинуло на мій вибір. А коли пішла на роботу, то вже і не поверталася до думок про інститут. Завжди хотіла допомагати людям і допомагаю дотепер.
Оля Бідочко (в дівоцтві) родом з села Дубівці Галицького району. Але жила з батьками в Маріямполі. Навчання у школі, в Івано-Франківському базовому медичному училищі, перші роки роботи для неї припали на непрості 90-і роки. Науковці називають їх періодом економічної трансформації, який став «шоковою терапією» для економіки України. А для людей ці роки запам’яталися економічною кризою, закриттям підприємств, зубожінням більшості населення, дефіцитами, переходом від купонів до гривні. Як не згадати слова Мати Терези, що Бог посилає нам випробування, щоб ми, долаючи їх, зміцнювалися, а не впадали у відчай.
У 1996 році Ольга Бідочко після одинадцятого класу вступила в медичне училище на спеціальність «Сестринська справа», закінчила у 1998-му. Найбільше запам’ятала з тих часів проблеми з транспортом. Не було стільки автобусів і маршруток, як зараз, студентам доводилося багато ходити пішки, бо і тоді навчання відбувалося на різних базах лікувальних закладів Івано-Франківська.
Після закінчення училища дівчина відчула інші проблеми: з працевлаштуванням і з отриманням зарплати.
– Я довго не могла знайти роботу, – згадує ті часи. – Вчилася на платному, тож державного розподілу не мала, мусила сама собі шукати місце праці. Ходила з лікарні в лікарню – шукала. Скрізь казали, що нема вакансій. Згадала студентську практику в опіковому відділенні обласної клінічної лікарні, де заввідділом тоді був Тарас Романович Масляк. Він під час практики сказав нам: «Якщо після училища не матимете роботи – приходьте у наш відділ, візьмемо». Звернулася до нього, прийняли на роботу. Спочатку пішла анестезисткою, потім перевели на операційну медсестру.
Опікове вважається одним із найскладніших. Не всі готові йти на таку працю.
– Важке відділення, де лежали і дорослі, і діти, – продовжує Ольга Романівна. – Найважче було психологічно. Коли маленька, місячна дитинка і треба робити пересадку шкіри – це дуже складно. Чи коли дитині руки-ноги ампутують – це дуже страшно. То був якраз період, коли було багато електротравм, діти лазили за металом, нерідко це закінчувалося ампутацією.
До цього часу переконана, що опікове відділення – найважче. І тут психологічно найскладніша робота для медичної сестри. Хіба не було так, що плакали на операціях – не запитує, а стверджує. Але одразу додає, що це дуже гарна школа (в розумінні професійного становлення).
Хоча для Олі вона розпочиналася і з власних випробувань. У вересні прийшла на роботу, а першу зарплату отримала аж десь навесні. То був час, коли замість грошей розплачувалися маслом, горнятками. Спочатку їздила до бабці у Дубівці, потім жила у тітки, допомагали батьки. Отак і перебула ті складні часи.
Зате, додає Ольга Мікула, у них в опіковому був дуже гарний колектив. Дружно працювали. Мала там хороших вчителів серед операційних і старших медсестер: Марія Дмитрівна Юсип, Марія Євстахіївна Пуйда, Марія Олексіївна Грановецька. Вони вчили не лише медсестринські маніпуляції виконувати, а й не розчаровуватися, не впадати у відчай, працювати злагоджено, в команді. Особлива подяка Наталії Степанівні Ружило як наставнику.
– В опіковому відділі ти розумієш, які бувають важкі випадки, – згадує свою роботу в ОКЛ. – І не було коли думати, щоб руки опускалися. Навпаки, ми все робили для того, щоб тим людям допомогти.
Попрацювала Ольга Мікула операційною медсестрою, потім її перевели на старшу операційну медсестру опікового відділення ОКЛ. А згодом, у 2010 році, Тарас Масляк запропонував перейти старшою медсестрою у ЛОР-відділення центральної міської клінічної лікарні. І вже до осені її перевели на посаду головної медичної сестри лікарні.
Зізнається, що спочатку було страшно, не розуміла, як має спрацюватися з багатьма і відповідати за багатьох. Тим більше, що колектив для неї був новий – що таке якихось півроку?
Сьогодні в КНП «Центральна міська клінічна лікарня Івано-Франківської міської ради» понад 290 медичних сестер і майже 140 молодших медсестер. Відповідає і за старших медсестер у відділах (їх 16), і за всіх медсестер та молодший медичний персонал лікарні. Чи легко ними керувати?
– В мене старші молодці, даються, – каже зі сміхом. – Працюємо з дівчатами разом, злагоджено. Не було проблем з старшими медсестрами, і з старшими по віку, які не сприйняли б мене.
Навіть ті, хто за віком старший, для неї «мої дівчата». За віком їх не розділяє. Як і не виокремлює якісь відділення.
– Для мене кожне відділення вартісне, – наголошує. – Особливого ставлення до якогось підрозділу не маю. Всі однаково отримують інформацію і про всілякі проблеми, і про новинки, і про якісь організаційні речі.
Головна медична сестра відповідає і за студентську практику в лікарні. Бо усвідомлює, що це майбутні фахівці. Для них практика – це можливість вчитися. А у відділах раді, коли є студенти і допомагають медсестрам.
Ользі Романівні доводилося бути членом комісії на екзаменах в Івано-Франківському базовому медичному коледжі. Вона відзначає, що «є дуже гарні діти», хочуть вчитися і працювати. А у коледжі добре вчать. Зробили симуляційні навчальні кімнати, яких за часів її навчання в медучилищі не було.
– Медсестра має бути ввічлива, працьовита, відповідальна, акуратна, уважна і співчутлива до пацієнтів, – ділиться своїми думками. – Тоді це буде хороша медсестра. Це має бути закладено всередині в людині. Але ці риси і можна виховати. Тому з молодими медсестрами треба працювати і їх вчити. А їм треба постійно вчитися і вдосконалюватися.
Сама через майже два десятки років продовжила навчання і у 2018 році отримала диплом бакалавра, закінчивши Львівський державний медичний коледж імені Андрея Крупинського.
Ольга Мікула зізнається: робота головної медсестри така, що «на тій роботі живеш фактично». Найбільше це відчувають, звичайно, рідні: чоловік, 15-річний син Арсен, 8-річна донечка Злата. На захоплення жінці часу не вистачає. Трошки вишиває, але лише коли є вільна хвилина.
– Праця медсестер недостатньо цінується, – говорить не про свою працю, а загалом про медсестринство. – І йдеться не лише про гроші, а про саме ставлення. Чомусь люди останнім часом, – підшуковує відповідне слово, – не цінують нашу роботу. Елементарної нема поваги до медичних працівників, але ми працюємо, удосконалюємось, стаємо кращими навіть у таких складних умовах.
Не дуже сподівається на зміни після пандемії коронавірусу. Чи оцінить суспільство, як лікарі і медсестри у надзвичайно складних умовах, ризикуючи своїм здоров’ям і своїх близьких, виконували професійний обов’язок? Чи і через такі випробування нам потрібно перейти для нашого зміцнення?
Галина Добош.