Марія БОДНАРУК

 

"Трохи шкодую, що не пішла працювати в стаціонар"

Непроста доля випала Марії Іванівні Боднарук, медичній сестрі Коломийської стоматологічної поліклініки. У 22 роки залишилася вдовою з двомісячним сином на руках. Нещодавно втратила другого чоловіка Михайла, якого за кілька місяців до їхнього спільного 25-річного життя раптово забрала невиліковна хвороба, «за півтора місяці згас як свічка». Рік тому поховала маму. Хіба що сини Роман та Ігор і онучка Юля своєю підтримкою зменшують біль жінки від втрат.

До того ж за кілька років до виходу на пенсію Марії Іванівні доводиться проходити через реорганізацію лікувального закладу і побоювання скорочень, з цим пов’язаних. Наразі з колективу, де свого часу було більше сотні працівників, залишилося 24 чи 25. Її, як медсестру вищої кваліфікації і передпенсійного віку, залишили, але від того не менш гірко.

Навіть вибір фаху для Марійки Паньків (в дівоцтві) з села Черемхів Коломийського району не був легким. Точніше, не сам вибір, а шлях до професії медсестри. Бо для себе її вибрала з дитинства і кілька років йшла до того, повторюючи спроби вступу в медучилище.

– Скільки себе пам’ятаю, в дитинстві замотувала бинтами ляльки, котів, лічила всіх – так найбільше любила бавитися, – згадує Марія Іванівна. – Після восьмого класу я поступала в Коломийське медичне училище. Як сказали мені, не вистачило одного балу. Оскільки школа у Черемхові була восьмирічна, в 10 і 11 клас я пішла в сусіднє село Лісний Хлібичин. Вчилася не на відмінно, але і непогано, без трійок.

Марійчині батьки працювали в колгоспі, постійно були зайняті. Хоча і була вона у них одна донька, «не мали часу возитися» з нею. Тож у її вибір не втручалися. А дівчина через два роки не захотіла знову вступати в Коломийське медучилище, в якому «розчарувалася», і поїхала до Івано-Франківська. На жаль, знову не добрала балів.

Марійка залишилася в обласному центрі, де мала родичів, і пішла працювати в дитячий садочок. Але оскільки у 80-х роках для вступу в медичні навчальні заклади потрібно було мати медичний стаж, влаштувалася на роботу в обласну стоматологічну поліклініку.

Звідти Марійка Харевич, яка вже встигла вийти заміж, овдовіла і мала це прізвище за чоловіком, яка вже кілька років пропрацювала, і вступила у 1987 році в Івано-Франківське базове медичне училище. Але – на вечірнє медсестринське відділення. І хоча виховувати маленького сина допомагали батьки, нелегко було поєднувати роботу і навчання. Та ще й двічі або хоча б раз на тиждень намагалася з’їздити в село, бо Ромчик дуже чекав на маму і тішився її відвідинами.

Медичне училище тоді ще знаходилося в приміщенні на вулиці Галицькій, біля мосту. Заняття вечірники мали три чи чотири рази на тиждень, по 3-4 пари. Без фізкультури чи інших «непрофільних» занять, а з предметами за медичними спеціальностями.

Марія Боднарук насамперед згадує завідувачку відділення Ірину Миколаївну Волинську, називає її «людиною щирої душі», яка розуміла студентів. Викладачка філософії Параска Василівна Надрага, продовжує далі, попри те, що не кожному цей предмет давався і не кожен вважав його важливим, запам’яталася своєю вимогливістю. Мікробіологію викладала Олена Іванівна Малиновська, з якою згодом зустрічалися під час проходження курсів з підвищення кваліфікації.

– Мені всі викладачі подобалися, – Марія Іванівна наче підсумовує. – Я дуже хотіла вчитися в училищі, марила цим, іншого бажання і не було.

За віком була трохи старшою від інших дівчат. І хоча згодом їм не вдавалося зустрічатися, зберігає зошит, де записані адреси усіх.

Закінчила Марія Харевич з червоним дипломом Івано-Франківське базове медичне училище за кілька днів до 1990-го. Як записано в дипломі, 28 грудня 1989 року. І залишилася працювати в стоматполіклініці. Хоча пропонували стаціонар.

– Трохи шкодую, що не послухала тої поради, – щиро зараз зізнається. – Бо робота в стаціонарі – то не в поліклініці. В поліклініці ти медсестра, але ти як служанка: подай, принеси – таке... В стаціонарі ти більше користі приносиш, більше тебе цінують, більше практики. Я тепер жалію...

В ті часи вибір був доволі великий, як каже, «медсестер треба було повсюди». Переважило, очевидно, те, що звикла до колективу, до людей, з якими працювала поряд. В обласній стоматполіклініці трудилася до 2002 року. Завідувачка відділення радила їй продовжувати навчання і вступати в медичний інститут. Мовляв, старанна, здібна – варто вчитися далі. Тепер Марія Іванівна зізнається, що по молодості не хотіла, а згодом таки жалкувала.

– Думала, що буде затяжко, – каже жінка і додає. – Може, і було б тяжко, та була б лікаркою.

Вдруге вийшла заміж, народила другого сина Ігоря – між хлопцями 12 років різниці. А позаяк з чоловіком Михайлом у Франківську свого житла не мали, жили у тітки, то наважилися купити квартиру у Коломиї і переїхали у місто над Прутом. Та і до батьків, яким допомагали по господарці, звідти було ближче.

В Коломиї Марія Боднарук теж пішла працювати в стоматполіклініку.

– Зразу я розчарувалася, як прийшла після франківської, – зізнається Марія Іванівна. – Там була нова поліклініка. Та і до колективу я звикла. А тут нікого не знаю. Але з часом звикла і тут. І так працюю по сьогоднішній день.

Свого часу, ще як дівчиною працювала в дитсадку, їй пропонували йти вихователькою. Згодом, під час навчання в медучилищі, педіатрія була серед улюблених предметів. І вийшло так, що робота медсестри Марії Боднарук теж була пов’язана з дітьми. Спочатку просто в дитячій стоматології. Ходили на огляди по школах, проводили профілактичну роботу. А потім працювала з ортодонтами, до реорганізації поліклініки. Другий рік підпрацьовує і в приватному стоматологічному кабінеті.

Бо сьогоднішній день для коломийської стоматполіклініки (зрештою, як і для інших стоматологічних закладів в умовах трансформації) непростий. Як кажуть між собою працівники, «поліклініка у стані закриття». Дитяче відділення іде в дитячу поліклініку, для хірургії, поговорюють, в лікарні виділять кабінети. З трьох відділів – хірургія, терапія і дитячий залишилося 25 чоловік. І невідомо, яким буде майбутнє. Так якось все невизначено і непевно...

Вважає, що праця медиків не цінується гідно. Зарплата невисока, та і ту, буває, затримують. Не за те, каже, її сини їздили на Майдан.

– Я і сама хотіла їхати тоді до Києва, – зізнається пані Марія. – Навіть уже збиралася, але не вийшло.

Тоді ще мама була жива, їздили в Черемхів допомагати по господарці, обробляти город. Хай небагато садили, але своє є своє.

Старший син Роман з родиною живе в селі в батьківській хаті, де все сам відреставрував, займається євроремонтами. Внучці Юлі шістнадцятий рік, вчиться в економіко-правовому коледжі, дуже гарно співає. А молодший син Ігор після закінчення лісотехнічного інституту залишився у Львові, працює програмістом.

У вільний час Марія Іванівна Боднарук дуже любить вишивати, особливо бісером – ікони, картини. Жартує, що «ще трохи очі в окулярах є для вишивання». Внучці на 15-річчя вишила дуже гарного ангела-охоронця. А ще захоплюється кімнатними квітами – лише фіалок у неї є біля сорока.

Галина Добош.

 

Наша адреса

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради

Пошук