Новини

Розповідь №32 із проєкту «85 розповідей випускників коледжу»

ДУТЧИН Любов Миронівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1996-1998 рр. за спеціальністю «Сестринська справа». На другому курсі отримувала стипендію імені Олени Степанівни (іменну стипендію присвоювали студентам ІФБМУ на честь першої жінки-офіцера Українських Січових Стрільців). Закінчила училище з відзнакою. Отримала направлення на роботу в Івано-Франківську міську дитячу клінічну лікарню. З 1 березня 1999 р. працює медичною сестрою-анестезисткою в реанімаційному відділенні Івано-Франківської ЦМКЛ. З 2021 р. навчається в Тернопільському національному медичному університеті імені І.Я. Горбачевського на бакалавраті за освітньо-професійною програмою «Сестринська справа».

Любов ДУТЧИН: Училище дало мені освіту, дало путівку в життя

 

Троє нас – рідних сестер Дутчин вчилися в Івано-Франківському базовому медичному училищі. От тільки першою вступила середульша сестра Ліля, потім я, хоч і була найстаршою, а потім молодша Оксанка. Ми з Лілею закінчували медсестринське відділення, а Оксанка акушерське. І до цього часу всі троє працюємо за фахом – Ліля (по чоловіку Цахнів) медсестрою в неврології Богороданської ЦРЛ, Оксана (тепер Василів) акушеркою в жіночій консультації в Івано-Франківську, я в реанімаційному відділенні Івано-Франківської ЦМКЛ.

Після школи, яку закінчила у 1989-му, я трохи вчилася в педінституті, але потім кинула. У 1995 році у мене загинув в аварії чоловік, я у 22 роки залишилася з маленькою дитиною на руках. Сину був лише рік, і я, вдова, вирішила для себе, що піду вчитися далі. Ще тоді хотіла працювати в реанімації, допомагати людям. Тому в педінституті відновлюватися не стала, а подала документи в медичне училище.

На той час після школи минуло сім років, але у школі я вчилася добре, мала медаль, тож вступні екзамени в медучилищі здала гарно – українську написала на «чотири» і на «п’ять» біологію. Отримала дев’ять балів і мене зарахували в державну групу.

Вчитися в медучилищі мені не було важко. Важко хіба у тому плані, що я і вчилася, і працювала. На вулиці Польовій був ЖБІК, то я ходила туди мити роздягалки. Бо мені потрібні були гроші, щоб жити з сином. Що тої пенсії за чоловіком по втраті годувальника на дитину і стипендії? А стипендію я мала завжди, бо добре вчилася, згодом, на другому курсі (третій семестр) мені дали стипендію Олени Степанівни. Була тоді така іменна стипендія в училищі.

Керівничкою нашої групи була Олександра Іванівна Новосельська, це вже на другому курсі. А на першому адміністрація коледжу спробувала зробити експеримент, щоб всі групи були без кураторів і чи зможемо ми, так би мовити, на самоуправлінні. Очевидно, не змогли, бо з другого курсу вже було кураторство. Олександра Іванівна викладала педіатрію, дуже гарна жінка, розумна, толерантна, комунікабельна. Хотіла всіх навчити і за нами піклувалася, як квочка за курчатами. Хоча ми їй казали, що вже дорослі, ми студенти, але вона все-одно ставилася по-материнськи, переживала за всіх-всіх.

Сестринську справу у нас викладала Наталя Миронівна Тросцінська. Якось за одне заняття поставила мені дванадцять двійок. То джгут я не так наклала, то не так пов’язку зробила. Як я плакала: дванадцять двійок!.. А згодом я її доньку оперувала, стояла в неї на наркозі. Наталя Миронівна каже: «О, Любо, мені так приємно, що всі свої». Я їй: «А пам’ятаєте, як ви мені дванадцять двійок поставили?». «Якби я не поставила тоді, ти б не була тепер хорошою анестезисткою», – відповіла мені моя колишня викладачка. І то правда.

Вимогливою була викладачка мікробіології та інфекційних хвороб Любов Михайлівна Облогіна, але весь матеріал вона подавала у простій доступній формі, дуже хотіла, щоб ми добре знали ці предмети.

Роман Іванович Малець вчив нас латинської мови. Пам’ятаю, як він нам до Шевченківських свят дуже гарно розробив сценарій «Всі жінки Тараса Шевченка». То була закрита тема, але він поставив таке заняття. Він розробив нам сценки, і я була Агата Ускова, така старша пані, в капелюшку. Четверо нас дівчат грали баришень, жінок, яких любив Шевченко, якими захоплювався. Гарне було дійство, про нас навіть тоді писали в газеті.

З вдячністю згадую також викладачів терапії Оксану Степанівну Стасишин, Олександру Денисівну Воєводу, викладача політології Кіндрата Григоровича Лаврука. Та й інші вчителі у нас були хороші.

Пригадую, як в бібліотеці ми довго сиділи, до 7-ї години вечора, вчилися. Ліліана Рудольфівна і Марія Михайлівна дуже нам допомагали – шукали книги, методички. Це люди великої душі.

Я вже тоді розуміла, що хто хоче вчитися, то ніхто нікому не заважає. Не було випадків за час мого навчання в медучилищі, щоб хтось щось вимагав за добрі оцінки, чи треба було «домовлятися». Завжди всі вчилися, завжди старалися – хто слабший, хто сильніший, але вчилися. Основне – хотіти, бути наполегливим.

Їздили ми також на екскурсії, і це мені теж запам’яталося.

Гарно до мене ставилася Ольга Григорівна Ярошевич, знаючи, що я сама виховую малого сина. Вона була головою профкому. І як два рази надходила на училище якась гуманітарна допомога, то все: «Любочці, Любочці з другої групи, у неї дитина, треба щось їй дати». То рушники, то ще щось.

І так само велика шана і подяка директору медучилища Володимиру Васильовичу Стасюку, який протягом всього навчання старався мене підтримувати. Дуже порядний і мудрий чоловік. Уже нещодавно мені потрібна була якась довідка в училищі, то він гарно мене зустрів: «Радий бачити, чув, що працюєте в реанімації, радий, що стільки на тому місці працюєте». А він сам свого часу був реаніматологом. Я відповіла: «Якби не ви, я би цього всього не мала». Адже училище дало мені освіту, дало путівку в життя.

Медучилище я закінчила з червоним дипломом. Тоді в училищі було так заведено, що хто закінчував з відзнакою, нас всіх працевлаштовували. Мені дали направлення в Івано-Франківську міську дитячу лікарню, там працювала в педіатричному відділенні № 2. А коли через пів року відкривалася реанімація в ЦМКЛ на вул. Мазепи, мені порадили піти у відділ кадрів і запитати, чи не потрібні їм працівники. Бо колеги знали, що я хотіла працювати в реанімації. Тоді якраз набирали медичних сестер, і мене взяли.

Так з 1 березня 1999 року, як і хотіла, працюю в реанімації сестрою-анестезисткою, тепер перейшла в операційну. Місце праці не змінювала. Дуже люблю свою роботу. Тішуся, що допомагаю різним людям – і багатим, і бідним, і бомжам, і наркоманам. Всім, бо то всі люди. Хоча тяжко працювати і в реанімації, і в операційній, бо нема ні сну, ні спокою, лише кудись відвернешся – трубка від’єднається і хворий може померти. Тому дуже відповідальна робота. Але я її люблю і пишаюся, що маю таку професію. І дотримуюся принципу: треба бути людиною, і Бог тебе нагородить.

У 2021 році я вступила в Тернопільський медичний університет на дистанційне навчання, вже рік провчилася на бакалавраті на сестринській справі. Ще рік маю вчитися. Хочу мати вищу освіту. Бо переконана: знання – то велика сила.

І коли у своїх 48 років я поступала на бакалаврат, то мені потрібно було здавати ЗНО. Уявіть собі, жінка у такому віці разом з десятикласниками, після такої перерви у навчанні пішла здавати ЗНО. Я написала біологію на 154 бали і українську мову на 148 балів. Це 30 років, як я закінчила школу, більше 20 років, як закінчила медичний коледж, ще й з української мови новий правопис… Це доводить, що я мала міцні знання за школу і медучилище.

Тому повторюсь: хто хоче вчитися, хто прагне до навчання, то таким дітям двері відкриті. Головне, щоб було бажання. Вчитися ніколи не помішає: і у 20 років, і в 30, і в 50. Бо всяко в житті буває. Не може бути так, щоб знання не стали в нагоді.

Любов ДУТЧИН, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 1998 року.

 85 розповідей випускників коледжу

 

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради