ЮЗИК (Карпенок) Наталія Олегівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 2003-2005 рр. за спеціальністю «Сестринська справа». У 2005-2010 рр. – навчання в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника на кафедрі фізичної реабілітації. З 2011 р. працює в медичній лабораторії «Сінево» старшою медсестрою.

Наталія ЮЗИК: Треба постійно бути готовим вчитися чогось нового

Мій випуск можна вважати особливим: це був останній рік, коли ще було училище, і ми вчилися рік і 10 місяців. Вже після нашого закінчення став медичний коледж і вчитися почали довше.

У школі я любила біологію і ніколи не мріяла бути медсестрою. Це була більше мрія моєї бабусі, бо вона хотіла мати в хаті медика. Саме вона вмовила мене піти на День відкритих дверей в Івано-Франківському медичному училищі. І тоді мене підкорило те, що я побачила заклад європейського зразка. Порівняно зі школою, де був обдертий лінолеум, подекуди облуплені стіни, старомодні штори, я в училище зайшла – наче в інший світ: все новесеньке, стіни чистесенькі, білі, в кожному кабінеті купа приладів, манекенів, наочних матеріалів, написаних не від руки, а друкованих, красивих. З першого погляду було зрозуміло, що в училищі всім цим займаються, опікуються ним. А я люблю все наочне, мені так легше вчитися. Це і визначило мій вибір.

При вступі я здавала біологію і українську мову. Мову здала на четвірку, а біологію… пам’ятаю, як вчила всю шкільну програму на пам’ять, бо хотіла поступити на державне. І поступила.

Вчитися, звичайно, було важко, особливо спочатку. Здавалося, що за рік і 10 місяців ми вивчили все те, що зараз студенти вчать за 4 роки. Предметів було багато, викладачі зазвичай були дуже вимогливі. Але тепер я розумію, що все те, чому нас вчили, стало в пригоді. Адже кожна дисципліна поєднувалася з іншими в одне ціле. Частинки з кожного предмету разом складалися в одну картину. Фактично нічого не можна було викинути з того, що ми вивчали, ніщо не було зайвим.

До того ж одна справа, коли вчишся просто по книжках, інша – коли викладачі дуже гарно пояснюють, коли все показують наочно, і можна кожен навик відпрацювати на муляжах. Тоді якраз ввели кодоскопи – такі апарати, які проектували зображення з прозорих плівок на стіну – раніше я такого не бачила. Мені цікаво було вчитися. А коли цікаво, то й запам’ятовується відповідно краще.

Куратором моєї групи був Роман Іванович Малець. І латинська мова – це був один з улюблених предметів. Я дотепер пам’ятаю латинські вирази, які ми вчили. У нас був маленький кабінетик і там на вході на дверях був такий напис на латині: «Non est medicine sine lingua Latina (Немає медицини без латинської мови)». Роман Іванович любив свою роботу і дуже гарно викладав. Вмів підбадьорити, підказати, підштовхнути до чогось. Йому подобались мої кросворди з латинської мови, і я їх із задоволенням складала.

Ще мені подобалася Олександра Олександрівна Босович, викладачка анатомії – другий мій улюблений викладач. Це реально був крутий предмет. Пам’ятаю, як нас завели в кабінет – і там було мільйон різних кісточок, муляжів. Ми ту анатомію розбирали до дрібничок. Це було мегацікаво і запам’ятовувалося. Я роками пам’ятала анатомію, всі ті кістки, нерви, м’язи...

Директором училища був Володимир Васильович Стасюк. Я добре вчилася і у мене не було підстав для викликів «до директора». Після нього другою впливовою людиною був Кіндрат Григорович Лаврук. Всі його знали, любили. Я ще зі школи не любила право, але він викладав предмет з жартами, тому на його лекції хотілося ходити. Він нам також прищеплював культуру поведінки, манери, повагу до професії. Пам’ятаю, як виловлював курців за будкою навпроти коледжу. От тих курців, напевно, вже викликали «до директора».

А ще Володимир Васильович Стасюк любив влаштовувати заходи, концерти і запрошувати на них семінаристів. Він казав, що найкращий союз – це союз медсестер з семінаристами, бо одні лікують тіло, другі – душу.

Можливо, через те, що у нас була така напружена програма, я особисто не мала часу на спорт, гуртки, спів, а наполегливо вчилася. Але проводилися тоді різні конкурси, КВНи, мої друзі виступали.

У нас була одна велика група, і ми бачилися тільки на лекціях. Погано пам’ятаю своїх одногрупниць, бо на лекціях особливо ні з ким не поговориш через дисципліну. Моєю маленькою сім’єю була наша маленька підгрупка, що складалася з 8-10 студентів. На такі підгрупи нас ділили на практичні заняття. Так легше було вчитися. По-перше, всіх опитували, по-друге, чим менша групка, тим легше чогось навчитися, особливо практичних навичок, бо всі все попробують. А ні – група 30 чоловік, двоє щось зробили, а решта тільки дивляться. У нас на практичних всі були задіяні, кожний мав роботу. Напевно, у місті нема лікарні, де б у нас не було занять. Час був так розрахований, що ми встигали доїхати і майже ніколи не запізнювалися. То навіть цікаво було: проїхатися туди-сюди. З Мар’яною Яцейко (Більчак) і Анною Ланик (Довга) ми потім ще разом вчилися у Прикарпатському національному університеті і працювали на одній роботі. То історія дуже довгої дружби.

Згадую Наталію Миронівну Тросцінську, яка викладала медсестринську справу. Вона прищеплювала нам знання практичних навичок так надійно і надовго, що я досі проводжу гігієнічну обробку рук так, як мене навчили в училищі. Коли ми приходили у відділення в лікарнях, медсестри все запитували хто з училища і завжди брали їм допомагати, давали проводити різні маніпуляції, адже довіряли нашому рівню знань. До цього часу пам’ятаю візуально, що я робила руками, хоча 15 років минуло.

В училищі я більше любила теорію, ніж практику. Коли у нас було медсестринство з різних спеціальностей, мені більше подобалося збирати анамнез і ставити діагнози. Не те, щоб мені не подобалася практична робота, але мене завжди насторожував сам запах державної медицини. Якщо училище було європейського рівня, красиве, чисте, акуратне, всі в гарному білому одязі, з бейджиками, то коли приходили в лікарні – там все було відкинуте на десятки років назад: хлорка, рукавиці не завжди одноразові, незатишно, похмуро.

Тому, напевно, я не пішла працювати в міську поліклініку № 3, куди мене розподілили після закінчення навчання, а поступила на «Фізичну реабілітацію» в ПНУ – це тоді було дуже модно, престижно. А потім пішла працювати в приватну медичну лабораторію «Сінево», де працюю вже 11 років. У порівнянні з державними медичними закладами в приватних все так, як нас вчили в училищі. Якщо три серветки для забору крові – значить, три серветки. Стандарти, дисципліна, компетенція, манери, поведінка – словом, все, чого мене вчили в училищі, мені згодилося в моїй сьогоднішній роботі.

В лабораторії ми всі і далі вчимося, удосконалюємо навички, здобуваємо нові. Моя компанія дбає за наш розвиток, організовуючи тренінги і навіть свою невеличку школу на 4 класи.

Медицина – це така наука, яка постійно йде вперед. Якщо здається, що все знаєш, все вмієш і нічого нового нема, то через пів року обов’язково придумують щось нове, щось краще. Тож треба постійно бути готовим вчитися чогось нового. Будь-яка праця винагороджується. Якщо буває дуже тяжко в якісь моменти, велике навантаження, складно, то слід пам’ятати: в житті все згодиться. Всі зусилля, витрачені на себе, ніколи не бувають марними, вони дадуть свої плоди. Чи це буде через рік, чи через два, але буде обов’язково. Тому найкращий подарунок, який можна зробити для себе, – це вкладати у свій розвиток, вдосконалювати свої навички, вміння, знання. Освітою закладається фундамент твого майбутнього.

Наталія ЮЗИК, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 2005 року.

85 розповідей випускників коледжу