ІВАСЮК (Михайлишин) Марія Ярославівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1978-1981 рр. на акушерському відділенні, закінчила з відзнакою. Після закінчення працювала акушеркою в другому фізіологічному відділенні Івано-Франківського пологового будинку. З 1985 р. працює на ФАПі у с. Клубівці – спочатку акушеркою, а потім зав. ФАПом.
Марія ІВАСЮК: Я вдячна долі за професію, яку мені дало рідне медучилище
Я мріяла стати медиком. Спочатку сама не уявляла в якій галузі, але медицина мені подобалась, а ще по маминій лінії баба і прабаба були «знахарками». Так казали люди в селі. До лікарів сільські люди не дуже мали доступ, то зверталися до знахарів. Баба була акушеркою, зналася на травах, знала різні купелі, настойки. Розказували, що люди з різних сіл приїжджали до неї і забирали з собою. Її вдома не було тижнями, а тоді вже її привозили з різними заробітками (домотканне полотно, сало, масло). Люди грошей не мали, то платили хто що мав, а то й багатьом допомагала безплатно.
Закінчила я восьмирічну школу в с. Клубівці, 9 і 10 клас – в Тисмениці, із золотою медаллю. Одразу після закінчення школи у 1978 році вступила в Івано-Франківське базове медичне училище, щоб отримати професію акушерки. Тоді воно знаходилося на вулиці Галицькій.
Саме медичне училище дало мені професію всього мого життя. Це роки, де найбільше ми пізнавали ази медицини.
Наша група акушерок була з середньою освітою, тому ми вивчали предмети безпосередньо дотичні до медицини. Були і дівчата, які вступили в училище після роботи санітарками в медичних закладах.
Класною керівницею у нас була Орися Сафронівна Чопик, одночасно вела у нас педіатрію. Дуже всіх, звичайно, цікавило акушерство і гінекологія. Уляна Михайлівна Думка і Майя Василівна Запотічна прищепили нам любов до майбутнього фаху і добре подавали практичні навики. Терапію ми вивчали з Галиною Дмитрівною Бородайкевич.
Всі клінічні дисципліни були вже після анатомії, фармакології і латинської мови. Ці дисципліни, крім того що треба було розуміти, ще й треба було заучувати. А з латинської мови треба було писати дуже багато контрольних і самостійних, вчити відмінки. Бо якщо хочеш щось підглянути на контрольній, то Роман Іванович Малець все бачив і зразу ж казав: «Михайлишин – куди глядите́?».
Але я старалася вчитися на «відмінно». Важкувато мені давалася фізкультура. Я пригадую такий випадок і одразу усміхаюся. Ми бігли крос. Я вже й не пам’ятаю: чи один, чи три кілометри. Дівчата побігли напереді, а я добігала позаду. Директор школи Григорій Григорович Гавриш якраз фотографував тоді, але я не бачила того. Оформлений був стенд «Кращі спортсмени». Я і не звернула уваги, що серед фотографій є і моя: я біжу така сама, а воно і не скажеш, чи то я першою біжу, чи останньою. Я до сьогодні це згадую, і мені з цього смішно.
Я була старостою групи. Дівчата наші старалися вчитися, займалися гарно на практичних заняттях. Зараз переважно всі працюють в різних галузях медицини. Ми зустрічаємося час від часу, спілкуємось. Дуже багато організацією зустрічей займаються Люба Борисюк, Зенка Шмагало. З багатьма дівчатами немає зв’язку, повиходили заміж, поміняли прізвища, виїхали за кордон.
Після закінчення медичного училища я два роки поступала в медичний інститут, але не судилося бути лікарем. Тоді якраз був набір в пологовий будинок міста Івано-Франківська. Тому багато дівчат з нашого випуску, а також з Коломийського медучилища було прийнято на роботу. Я теж пішла туди, працювала акушеркою в другому фізіологічному відділенні. Це були перші кроки моєї практичної медицини.
А коли народився мій перший син Іван і у 1984 році я вийшла після декретної відпустки на роботу, то, попрацювавши неповний рік, я розрахувалася з пологового і влаштувалася на роботу на ФАП у своєму рідному селі. Там працюю дотепер, спочатку акушеркою, а потім зав. ФАПом.
Людина щаслива тоді, коли вранці вона із задоволенням йде на роботу, коли її там чекають, коли щось від неї там залежить, коли без неї там порожньо і там вона потрібна. Якщо роботу, професію людина любить, то якою б важкою ця робота не була, все у неї вийде.
В селі робота у ФАПі й справді важка, бо цілодобова, а ще й у своєму селі. 38 років з сумкою в руках, де є все, що необхідно – в селі медпрацівник на посту. Тепер вже трохи легше, бо є мобільні телефони, майже в кожному дворі машина. І сімейна медицина трохи привчає людей слідкувати за своїм здоров’ям. Працівники медпунктів дуже багато уваги приділяють профілактичній медицині, особливо щепленням. Людина прикрашає робоче місце.
Друга сторона щастя людини – це сім’я, коли в будь-який час тебе там підтримають, коли тебе з нетерпінням чекають з роботи; де пропадає вся втома і віє теплом, любов’ю, затишком.
У мене троє синів – Іван, Богдан, Дмитро. Все, що я не змогла вивчити і досягнути, зробили за мене мої діти: Іван закінчив Київський університет імені Т. Г. Шевченка, доцент, викладає в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, Богдан пішов у медицину, закінчив Київський медичний університет ім. Богомольця, працює травматологом в Івано-Франківській ОКЛ, Дмитро закінчив мехмат університету ім. Т. Г. Шевченка, працює викладачем університету у Франкфурті-на-Одрі в Німеччині, там закінчив аспірантуру і захистився.
Я вдячна долі за родину та за професію, яку мені дало рідне медучилище. Це робота всього мого життя.
З нашого села я першою поступила в Івано-Франківське медичне училище. Після мене вже багато наших односельчан здобули тут освіту, в селі багато медсестер, фельдшерів. Мій брат Йосип Ярославович Михайлишин, на чотири роки молодший від мене, теж закінчив наше медучилище і все життя працює фельдшером швидкої допомоги.
Я вважаю, що такий медичний заклад дає належну освіту. Тепер нові технології і методи навчання. Молоді працівники вже пішли багато далеко вперед. Я бажаю всім викладачам і студентам мого рідного Івано-Франківського медичного училища, тепер коледжу успіху і натхнення!
Марія ІВАСЮК, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 1981 року.
85 розповідей випускників коледжу
