ІВАНИШИН (Бардзій) Ірина Миколаївна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1999-2003 рр. на відділенні «Акушерська справа». Після закінчення отримала направлення в Богородчанську центральну районну лікарню. У квітні 2003 р. була працевлаштована на посаду акушерки Росільнянської лікарської амбулаторії. У 2005-2010 рр. – навчання на фармацевтичному факультеті Івано-Франківського національного медичного університету (заочна форма). У 2011 р. закінчила інтернатуру, здобула професію провізора. З серпня 2007 р. працює завідувачкою ФАПу с. Міжгір’я Богородчанського району.
Ірина ІВАНИШИН: Викладачі від нас вимагали – але навчили прекрасно
На врученні дипломів про закінчення Івано-Франківського базового медичного училища нас було кілька, хто уже був одружений і мав дітей, серед них і я. Вступила до коледжу ще як Ірина Бардзій, а завершила навчання як Ірина Іванишин. Уже мала донечку, тож вчилася на рік довше за своїх однокурсниць, бо брала академвідпустку.
А те, що після 11-го класу я пішла вчитися саме у цей навчальний заклад на акушерку, було моє свідоме рішення, такий поклик. У нашій родині медиків не було і наразі, крім мене, немає – мої діти не схотіли по моїх стопах іти. Не скажу, що від малої дитини мріяла про цей фах. Але моя мама хворіла, я часто бувала в лікарні і все дивилася на медиків із захопленням. Хотіла так само допомогти може мамі, може комусь. Тому, напевно, і вибрала для себе медицину. Про це я подумала у класі десятому, це був свідомий вибір.
При вступі до училища здавала українську мову (диктант) і біологію (усно). На іспиті з української мови хвилювалася страшенно, при тому що грамотна (хоча відмінницею ніколи не була). Написала диктант не дуже добре. Зате як здавала біологію, буду пам’ятати завжди. Мама знову була в лікарні, я сама-самісінька, без підтримки. Мій батько помер, як мама була мною вагітна, старший брат не міг прийти зі мною на екзамени. Директор коледжу Володимир Васильович Стасюк, вочевидь, помітив мою розгубленість і каже: «Не хвилюйтесь, все буде добре». І це, напевно, мені трошки допомогло, така підтримка була дуже важливою. Я здала біологію на відмінно і вступила на державне навчання. Була рада безмежно.
На початку вчитися було важко після сільської школи на Богородчанщині. Школа – то одне: вчителі кожного знають добре, кожен день бачать. А в училищі все було повністю нове. Але втягнулася в навчальний процес, старалася все вчити, бо все було важливе.
З викладачів мені дуже запам’яталася викладачка акушерства Уляна Михайлівна Думка: вчила за програмою, розказувала випадки зі своєї практики. На її парах було одне задоволення її слухати, вчитися. То був наш профільний предмет, і дуже добре, що нам пощастило з викладачкою.
Латинської мови нас вчив Роман Іванович Малець, прекрасний викладач. Коли я згодом вчилася на фармацевтичному факультеті Івано-Франківського медичного університету, то там за нього знали і відгукувалися дуже добре.
Так само Зіновія Василівна Никифорук, яка викладала фармакологію. Дуже важкий предмет, викладачка вимоглива, давала вчити багато і вимагала багато. Але то була така база знань, що потім на фармацевтичному факультеті мені було дуже легко вчитися. Практично все було мені знайоме – що латинь, що фармакологія, що вузькі дисципліни.
Пригадую, як ми в училищі проходили виробничу практику. Перша була сестринська практика, нас всьому вчили, ми все вміли: і ін’єкції робити, і перев’язки, і маніпуляції. Якщо хворі погоджувалися, робили уколи. Були такі, хто не хотів, щоб його студенти кололи, зате інші казали: «Дівчатка, вчіться – та навчитесь». Відпрацьовували практичні навики і один на одному, і на фантомах – в училищі вже був тренажерний клас. Так само акушерська практика. Ми відвідували пологи, все бачили, що можна було бачити на той час.
Тож як ми вийшли з коледжу, ми знали і вміли все – що практично, що теоретично. Весь час про це своїм дітям розповідаю, хоча вони і не вибрали медицину. Від нас в училищі вимагали – але навчили прекрасно.
Вчилася я довше за своїх однокурсниць. Швидко вийшла заміж, народила донечку. Тому у 2000-2001 роках брала академвідпустку. Останні півтора року я доїжджала до Франківська кожного дня, хоч і було трошки далеко. Звичайно, було непросто: навчання, добирання, мала дитина, яка потребувала уваги і догляду. Але я відчувала підтримку кураторки Олександри Іванівни Новосельської. Вона завжди питала: «Як справляєшся? Як донечка?».
Нас було кілька дівчат з дітьми, і всі відчували приязне ставлення викладачів (не про якісь поблажки йдеться) Бо як я вчилася вже в університеті, то дехто міг сказати: «Хочете і вчитися, і дітей родити, і на роботу ходити». А в училищі такого не було, викладачі ставилися до нас з розумінням.
Через академвідпустку я вчилася у двох групах: починала з одними дівчатами, закінчувала з іншими. Більше своєю вважаю другу групу, бо довше вчилися разом, разом закінчили училище. А товаришували більше підгрупкою.
Так як у мене була мала дитина, я не мала часу займатися спортом чи художньою самодіяльністю, та і не скажу, що я до того дуже здібна. Але з групою старалася нічого не пропускати, що де відбувалося – були разом. Група наша була дружна. Але шкода, що після закінчення училища так і не зустрічалися ні разу.
Є і сумні спогади. Під час нашого навчання загинула Світлана Анатоліївна Богуш, яка викладала у нас сестринську справу. Ми дуже її любили як викладачку, дотепер її пам’ятаю. То була трагічна подія.
Зараз я працюю в селі завідувачкою ФАПом, але я працюю одна, в мене більше нема нікого. Живу і працюю в селі Міжгір’я Богородчанського району. Робота нелегка: і вихідні, і ніч чи вдосвіта, і відпустка – я тут живу, за допомогою можуть звернутися будь-коли. Село дуже гарне, гірське, та буває важко взимку, особливо коли снігопади. Село невелике, але трапляються всякі випадки, починаючи від невідкладної допомоги. Я маю знати все: з хірургії, терапії, акушерства, гінекології, інфекційних хвороб. Нема нічого «непотрібного» з того, що я вчила в училищі. Всі призначення лікаря – ін’єкції, внутрівенні, краплинні – я все це роблю, все це мене навчили в училищі.
Дуже допомагає мені в роботі і те, що отримала ще професію провізора. Коли лікар призначає лікування пацієнтам, вони приходять до мене: «А це для чого? а це від чого? а чи воно мені не зашкодить?..». Я знаю, що за препарат, з якої групи, при чому показаний, протипоказаний.
Тому сьогоднішнім студентам я б порадила: вчити треба все, нема «непотрібних» предметів. Бо наперед не знаєш, ким ти будеш працювати і які в тебе будуть обов’язки. Тому треба звертати увагу на все, вчити все. А тим більше фельдшер на селі – це як сімейний доктор. За потреби – всі звертаються до мене.
І я дуже вдячна училищу, що мене навчили всього. Мені добре працювати. Абсолютно не шкодую, що вибрала медицину.
Ірина ІВАНИШИН, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 2003 року.
85 розповідей випускників коледжу
