Новини

30 постатей випускників... Роман САВЧУК

5 років сільським фельдшером і 45 років на швидкій – так у кілька слів і цифр можна вмістити трудову біографію Романа Васильовича Савчука, який майже два десятиліття був головним фельдшером Івано-Франківської станції швидкої і невідкладної медичної допомоги. За цю працю не набув особливих нагород у вигляді звань, відзнак чи орденів. Хіба до різних грамот і подяк у 2011 році додалася Почесна грамота Міністерства охорони здоров’я України.

– До більшого не дослужився, – каже Роман Васильович без нарікань і з часточкою гумору. – Це найбільше, що заробив за 50 років.

Для нього відзнаки ніколи не важили багато. Надто нелегким було життя, щоб звертати увагу на такі дрібниці, надто важкими випробуваннями доля перевіряла його на міцність. Може, навіть не пам'ятав би такого міністра Олександра Аніщенка, якби не його підпис під тією грамотою. Бо скільки вже тих міністрів змінилося, особливо за останні 30 років – не злічити.

– Колись медицина мала авторитет, – розмірковує Роман Васильович. – Якщо дитина закінчувала школу, то на першому плані був медінститут, на другому – педагогічний, а нафти і газу – на третьому. Зараз то все повернулося догори ногами: нафта-газ керує світом, а освіта і медицина пішли на низ.

…Комарівську середню школу Роман Савчук закінчив з чотирма «четвірками», решта – «п’ятірки». Хотів вчитися на лікаря, здав три екзамени в медінститут, та не пройшов за конкурсом. Як жартує тепер, «залишився при своїх інтересах».

Рік працював зав. клубом у Височанці. А тоді знову вступав, та послухався поради мами: «не мож вище – іди трохи нижче».

– Я ще вагався, чи не спробувати в педагогічний інститут, –  згадує, як було. –  Але старші люди пам'ятали часи після війни, коли професія вчителя була небезпечна. А про медицину казали так: «Лікарі потрібні при всякій владі».

У 1966 році вступив в Івано-Франківське медичне училище № 1. Їхня фельдшерська група була сильною, з 32 студентів всі отримували стипендію. Не дивно, бо з них 20 або 22 закінчили школу з золотою чи срібною медаллю.

– Ну і кілька чоловік не медалісти, але мало що їм бракувало, – додає про однокурсників. – До навчання всі ставилися відповідально, з охотою їздили на практичні заняття в лікувальні заклади.

Гортаючи сторінки випускного фотоальбому, з вдячністю згадує директора Григорія Григоровича Гавриша, завучку Вікторію Романівну Будвін, класну керівничку Параску Василівну Надрагу, перераховує викладачів, які мали особливий вплив на студентів: Ярослав Дмитрович Гладун (фармакологія), Абрам Юхимович Водовоз та Тетяна Борисівна Ейдельман (терапія), Мирослава Дмитрівна Геник (акушерство), Валентина Михайлівна Мелешко (дитячі хвороби), інфекціоніст Віра Василівна Чаленко, викладачка анатомії Зінаїда Федорівна Ільїна.

У ті часи, коли вчився Роман Савчук, на розі тодішньої вулиці Жукова (тепер Пулюя) у одноповерховій сільській хаті був гуртожиток для дівчат. І ще один гуртожиток – у двоповерховому будинку біля училища, де на першому поверсі знаходилася фармакологічна лабораторія, а на другому – дві кімнати дівчат і дві юнаків. Називає хлопців, з ким жив у гуртожитку, поіменно: Тарас Данищук (повернувся на Коломийщину, звідки приїхав на навчання), Володимир Стасюк (згодом закінчив медичний інститут, був начальником обласного управління охорони здоров’я, депутатом міської ради, більш як чверть віку очолює медичний коледж, в якому колись вчився), Олексій Стасюк (колишній головний лікар міської поліклініки № 3), Володимир Вагилевич (колишній директор пульмоцентру).

За віком Роман Савчук був трошки старшим від тих, хто вступив до училища після восьмого класу. Адже у нього за спиною була одинадцятирічка і «плюс рік, який прогуляв». Вже тоді вмів влучно пожартувати, але з таким серйозним виглядом, що і не одразу зрозуміло, що то жарт. Для «своїх» хлопців був настільки авторитетом, що іноді навіть не могли відрізнити жарти від звичайної інформації. Але це завжди були щирі жарти, які робили студентське життя веселим і трішечки бешкетним. А смаку додавали домашні борщі і смажена картопля, які саме він готував на маленькій кухні на першому поверсі гуртожитку. Все життя Роман Васильович любив і вмів добре готувати.

Після закінчення медучилища у 1969 році Роман Савчук пішов на роботу у Вікторівську дільничну лікарню, у село, де народився. Це все недалеко в Галицькому районі – Комарів, де вчився у школі, Височанка, де керував клубом, а згодом завідував ФАПом, Вікторів, де на півставки працював амбулаторним фельдшером. Сільській медицині віддав п’ять років. У тих селах був своїм, його знали і поважали, робота вдавалася і подобалася.

А що змінив її на міську, то «винен» кооперативний «медичний будинок» в Івано-Франківську по вулиці Степана Тудора, в якому родина Савчуків отримала квартиру. Сусідами були професор Василюк, викладач англійської з медінституту Бігун, хірург з міської лікарні Рома Василівна Матюшина. Може, і далі їздив би з Франківська до Височанки, та у зміні сільської медицини на міську «винне»... щеплення.

– Дружина Слава працювала в обласному пологовому будинку, – Роман Васильович розповідає про цю зміну. – Якось її провакцинували від грипу, у неї скочила температура на 40 градусів, мусили викликати швидку. Це була неділя, а щоб лікарняний відкрити з неділі, треба було взяти на швидкій довідку. Я прийшов за довідкою, розговорилися з тодішнім головним лікарем Галиною Грирівною Карпенко. «Ходіть до нас на роботу, квартиру маєте в місті, що будете їздити?».

Переконала. Отак Роман Савчук прийшов на роботу на СШНМД 4 березня 1974 року. І відпрацював до 12 березня 2019 року, рівно 45 років, навіть на тиждень більше.

Перших пів року був фельдшером виїзної лінійної бригади, потім перевели в першу реанімаційну спецбригаду. На найскладніші випадки їздили 1-а і 3-я спецбригади, складалися вони з найдосвідченіших медиків. Згадує, як у ті часи на дев’ять бригад був один кардіограф.

– Як знімали кардіограми, то до кінця зміни пальчики були в чорнилі, як у першокласників, – каже зі сміхом і додає. – Зараз всі бригади мають кардіографи, різну апаратуру. Тож можуть будь-який виклик обслуговувати.

Яких лиш викликів не було у його практиці, що лиш не довелося бачити: інфаркти-інсульти, великі аварії, електротравми, отруєння, утоплення, повішення.  Та і ситуації бувають різні, не завжди симптоматика така, «як книжка пише», не завжди вкладаються в один стандарт – і нема на те ради. Кожний організм – це як окрема книжка, каже спеціаліст з великим досвідом. А люди реагують по-різному: одні панікують при найменших ознаках знедужання, інші терплять до останнього.

Напевно, мало хто пам’ятає часи, коли СШНМД знаходилася на площі Міцкевича, біля будинку профспілок. Тодішнього приміщення і невеликої території замало було для міста, яке розросталося. Відкрили підстанцію на Мазепи, біля цегельні. У 1990 році побудували на Позитроні нове типове приміщення центральної станції на обслуговування до 100 тисяч викликів. І коли перевели швидку туди, то, щоб не оголювати центр, де завжди скупчення людей, де храми, базари і магазини, відкрили підстанцію на Січових стрільців. А ще пізніше відкрили підстанцію у Пасічній, в гуртожитку медуніверситету, на дві бригади.

Роман Васильович уникає пафосних слів про роботу медиків на швидкій, про покликання. Визнає, що то складна, відповідальна праця: «ночі треба працювати, все на нервах». Але додає, що якби ця робота не приносила задоволення, то ніхто не працював би. І вже точно не задля зарплати, яка не була колись і не є тепер високою.

– Заради грошей ніхто не тримався, – переконаний з огляду на 45 років роботи. – Що лиш не доводилося бачити, і при цьому не можеш залишатися байдужим, черствим, не реагувати на це. Якщо в тебе на руках помирає людина – це взагалі страхіття. Але яке задоволення, коли приїхали і відкачали, повернули людину до цього світу. А з деякими хронічними хворими, після інсультів, інфарктів доводилося не один раз зустрічатися, приїжджаючи до них на виклики, – пацієнти знають вже нас в лице і ми їх пам’ятаємо. Хоча кожен виклик – то щось нове: то серце, то ниркові коліки, то панкреатити, то рожениця, то на будові хтось з риштування впав, то автомобільна аварія, то вогнепальне поранення – буквально все є.

Така робота і для медиків не минає безслідно. Через піднімання-тягання носилок Роман Савчук мав проблеми з хребтом. Змушений був на кілька років перейти в диспетчерську. Потім працював старшим фельдшером на підстанції на Січових Стрільців, а у 2001 році тодішній головний лікар СШМД Ігор Михайлович Ковалюк забрав Романа Васильовича головним фельдшером на центральну станцію. Там він відпрацював 18 років.

А відновлювати сили від праці йому завжди найбільше допомагали поїздки на природу, насамперед у Вікторів, на давню галицьку землю.

Галина Добош.

Наша адреса

  76026 м.Івано-Франківськ,
    вул. Гетьмана Мазепи №165

  Приймальна комісія: +380689012313
 Тел/факс: (0342) 75-32-58
 Email: ifbmc@mc.if.ua

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради

Пошук