Новини

30 постатей випускників...Марія БІЛОБРОВКО

До гарних слів про себе – «класний медик», «легка рука на уколи», «з нею формувалося відділення хірургії» перев’язувальна медсестра обласної клінічної лікарні Марія Матвіївна Білобровко, яка довгий час була старшою медсестрою хірургії, ставиться поблажливо-іронічно. Мовляв, ви собі говоріть – я собі знаю. Сміх супроводжує словами «О, Матінко Божа» (згодом не раз у розмові за сміхом і жартами ховатиме сором’язливість та певну розгубленість). Бо, як видається, не звикла до такої уваги.

А й справді, хіба про медичних сестер багато пишуть, говорять, знімають телесюжети? Вони не такі помітні, як лікарі, але як багато в лікувальному процесі залежить саме від їхніх рук.

Враження про руки Марії Матвіївни пацієнти наче естафету передають один одному: «як зробить укол – і не відчуєш», «легка рука», «золота». Чи то лиш від досвіду залежить – а його у неї понад пів віку?

– Не знаю, від чого залежить, – відповідає на питання. – То, певно, треба вродитись з тим. Може, то такий прихований дар.

Зате з власного досвіду знає, що не всі до роботи в медицині надаються. Навіть як лише приходять у лікарню, то по-різному ставляться до праці.

– Є такі, що хочуть, стараються, питаються, інші – так собі, – каже Марія Білобровко. – Але в основному діти мають охоту до роботи.

Сама  щиро зізнається, що про професію медсестри з дитинства не мріяла і навіть не думала. Марійка Борецька (в дівоцтві) з Тернопільської області, Монастириського району. Батьки працювали в селі колгоспниками, в роду медиків не було. А що у 1963 році після восьмого класу вступила в Івано-Франківське медичне училище, то вийшла цікава історія.

Поїхала вступати з коліжанкою, як мовиться, за компанію. Товаришка не пройшла, а Марійка стала студенткою. Пам’ятає, що здавала три екзамени – диктант, математику, а третій не згадає – «це ж купа років». Згадує зі сміхом, але одразу серйозно додає: «Мені подобається медицина. Дотепер».

Вчилася в старому корпусі училища на вулиці Галицькій. Жила на квартирі в будинку навпроти. Директором тоді був Григорій Григорович Гавриш, завучкою – фізичка (пробує згадати ім’я, по батькові – стерлися з пам’яті). На запитання про улюблені предмети відповідає: «По мірі можливості всі вчила – та й вчила». Хіба з англійською були проблеми, бо у школі мала французьку, і в училищі англійську довелося освоювати з нуля. «Дівчата помагали», – додає зі сміхом. І можна здогадатись, скільки жартів викликала та наука.

Після закінчення училища Марія Білобровко отримала направлення в село Єзупіль, де раніше проходила практику. Тож і вона вже лікарню знала, і її знали. Освоїлася швидко. Пропрацювала півтора роки і пішла в Івано-Франківськ, в обласну лікарню.

Там і працює до сьогоднішнього дня. Слова про поважний вік, заслужений відпочинок зустрічає звичним сміхом. Схоже, Марія Матвіївна з тих жінок, які несумісні з поняттями «пенсія і відпочинок». Хіба після виходу на пенсію перейшла на посаду перев’язувальної медсестри.

А до того 35 років Марія Білобровко була старшою медсестрою в хірургії. Спочатку відділ знаходився на вулиці Мазепи, а коли відкрили нове приміщення обласної лікарні в Пасічній, перейшли туди. Облаштування на новому місці будь-де і для будь-кого – це вже перший виклик. Зробити так, щоб і пацієнтам, і медсестричкам було зручно, щоб працювалося відлагоджено – хіба не про це твердження, що з Марією Матвіївною формувалася хірургія?

Робота старшої медсестри відділення – то відповідальність не лише за себе, а й за операційних, перев’язувальних, постових медсестричок. Як завідділом відповідає за усіх докторів, так старша – за середній і молодший медичний персонал. Дотримувалася принципу: «слухати начальство, радитися». Але і з нею радилися. Особливо вдячна за підтримку головній медсестрі лікарні, яка «підходила, показувала, підказувала».

– Це в стимулі тримало колектив, – Марія Матвіївна напівжартома згадує різні перевірки. – Дівчата бачили, що їх контролюють, що треба бути відповідальним.

І з гордістю додає, що хірургія завжди була серед передових. Дещо жалкує, що нема зараз змагання між відділеннями, як колись. Хтось кепкує нині над традицією «соціалістичних змагань», але, як буває нерідко, з водою вихлюпнули і дитя. Таке змагання по лікарні, за словами Марії Білобровко, стимулювало до кращої праці, люди більше знали одне про другого. Правда, тоді лікарня була меншою, зараз он як зросла, працівників значно більше.

Якщо суто по своїй роботі, то, каже, зараз легше, бо добре пам'ятає часи дефіцитів.

– Було і таке, що не вистачало шприців, систем, всякого такого, – знову спогади. – Але якось викручувалися і працювали. А тепер набагато легше, бо все одноразове. Тоді ж треба було все діставати, випрошувати – знаєте, як воно було. Але ми пройшли тото.

Матеріали, ліки – це одне. А як працювати з підлеглими, яких називає дівчатками? Дисципліну треба було тримати?

– Кажуть, що без дисципліни войсько гине, – сміється співрозмовниця. – Вони мене поважали, любили, бо я тут посварила, тут показала, а тут забула. То життя...

Зараз, коли працює вже не старшою, а перев’язувальною медсестрою, до неї теж нерідко звертаються за порадою. А змінювати відділення на легше навіть думки не виникало.

– Хірургія не з легких відділів, роботи завжди є повно, – каже Марія Матвіївна, але одразу знаходить і плюси. – Наш хворий прооперувався, все добре – та й пішов додому. Це вже як хронічні хворі, то є трохи біда.

Насправді випадки бувають різні. І якщо такий великий стаж, то чого лиш не доводилося побачити-пережити. Допомагають і отой «прихований дар» (легка рука на медсестринські маніпуляції), і навіть характер.

– Я завжди усміхнЕна, –  наголос на передостанньому складі.

Про характер найкраще знають рідні – чоловік, сини Роман і Володимир. Коли Марія Матвіївна зізнається, що «хлопці чЕкані 13 років», здогадуюсь, що у її житті не все було легко і безхмарно. Та не звикла вона нарікати, жалітися, згадувати сумне. Радість сум проганяє і нову радість кличе. А сміх допомагає не впадати у відчай і зневіру. Вдячна долі за «чЕканих синів», за онуків. Хлопці не вибрали медицину, пішли татовою дорогою, закінчили інститут нафти і газу, але то їх вибір. Онуки зараз – найбільша бабусина радість і захоплення.

Коли Марія Білобровко пішла на пенсію, перейшла по посаду перев’язувальної медсестри, але роботу не полишила. Знову жартує: «Ще трошки бігаю». Хворі її люблять. А вона свою роботу любить. Каже, їй приємно і хочеться працювати, а хворим від її праці хвороба проходить легше.

Галина Добош.

Наша адреса

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

Copyright © 2014-2020 Івано-Франківський базовий медичний коледж

Пошук