Новини

30 постатей випускників...Людмила МАРІЙЧУК

На Гуцульщині є звичною справою давати людям прізвиська (це окрім прізвищ). У Людмили Марійчук, акушерки пологового відділення Верховинської ЦРЛ, їх два –  Місачукова і Маркова («один раз так кличуть, другий раз так»). Іноді навіть важко пояснити, чому те чи інше прізвисько додається до записаних у метриках і паспортах прізвищ. Коли по комусь з родичів, коли за місцевістю, де живе, коли за справою (професією, захопленням) батька, а то і діда-баби.

Людмила Василівна Марійчук, в дівоцтві Тинкалюк (в обох прізвищах вживає наголос на середньому складі, як звикли місцеві люди), народилася у Верховині. Звідти поїхала на навчання в Івано-Франківський базовий медичний коледж, туди ж повернулася на роботу в районну лікарню.

Це про Верховину свого часу писав Івано Франко: «Ось Жаб’є, гуцульська столиця». І нехай на таке ж звання претендують Коломия, Рахів, Косів, місцеві люди стверджують: Каменяреві треба вірити. І люди тут живуть особливі – добрі і гостинні, водночас горді і вперті. Ще й зі своєю гуцульською говіркою, яку не важко зрозуміти, та важко повторити. А ще кажуть, що кожний гуцул з народження має талант до художніх ремесел, співу, музики, танцю.

Люда сміється, що спів – то не її, зате танець... Разом з чоловіком Іваном є учасниками сімейно-родинного танцювального колективу Ілюків-Ванджураків, знаного далеко за межами Верховинщини. Там і познайомились. Та про це захоплення – дещо пізніше...

Як відомо, у гуцулів родинні зв’язки міцні і дуже шануються. Цікава деталь: у Людмили Тинкалюк і баба була медсестрою, і мама, і двоюрідна сестра.

– У нас медицина гей би по-родинному – по-правді так є, – каже Люда.

Правда, додає, всі закінчували різні навчальні заклади – сестра вчилася в Чернівцях, баба у Коломиї, а мама аж у Бєлгороді. Та чи звикати гірським людям на навчання або роботу їздити в далекі і ближні світи? Троє працюють медсестрами, лише Людмила – акушерка.

Рішення доньки їхати на науку до Франківська підтримали і мама Галина Іванівна, і тато Василь Петрович. На користь навчального закладу в обласному центрі спрацювали схвальні відгуки, які чули від багатьох людей. Людмила Тинкалюк здавала три екзамени: математику, біологію і українську мову. Вчилася за контрактом.

– Дуже гарний коледж, класний, – так коротко каже зараз. – Викладачі вимогливі, але дають добрі знання. І курс був файний.

Наскільки знає, з ким довелося спілкуватися з однокурсників, більшість працюють медсестрами і лаборантами, дехто пішов у приватні клініки, дехто в аптеці фармацевтом. З групи, каже Люда, вона чи не одна працює акушеркою.

З вчителів з особливою теплотою згадує викладачку терапії Олександру Денисівну Воєводу. Подобалась також педіатрія. А от найважчим предметом, зізнається щиро, не соромлячись, для неї чомусь була мікробіологія. І наголошує, що улюбленим предметом була фізкультура, яку вів Ярослав Михайлович Демків.

– Дуже люблю фізкультуру, чесно, – серйозно переконує і додає, що та любов ще зі школи.

Займалася Люда легкою атлетикою, «коронним» для неї був біг на 500 метрів, навіть посідала призові місця на районних змаганнях у Верховині. В коледжі бігала і на довші дистанції, тут вже нерідко була першою. Коли вчилася, вже був свій спортзал, студенти мали можливість повноцінно займатися фізкультурою. А вона ще й ходила на спортивні секції. На навчанні це не позначалося, хіба в кращу сторону – спорт мобілізує, виховує наполегливість і цілеспрямованість.

Зараз Людмила Марійчук спортом не займається, нема часу за роботою і родинними справами. Але має інше захоплення – народні танці. Хіба менше сил і енергії потребують репетиції і концерти? А тим більше гуцульські танці – швидкі, задерикуваті, напористі.

Саме завдяки танцям Люда познайомилася з Іванком, майбутнім чоловіком. Обоє Марійчуків є учасниками сімейно-родинного танцювального колективу Ілюків-Ванджураків. Цей ансамбль з села Віпче особливий тим, що танцюють у ньому люди, пов’язані родинно: від маленьких дітей до поважних газд. Виконують вони автентичні гуцульські танці – «Аркан» (то лиш чоловіки), «Гуцулку», «Голубку». Спочатку танцювали брати Ванджураки і Ілюки зі своїми дружинами, потім доєднувалися їхні діти, чоловіки і дружини дітей. Отак у той віночок вплелися і Люда та Іван Марійчуки. У чоловіка навіть «дужче коріння», як її. За майже сорок років де лиш не виступав колектив – і в Україні, і за кордоном. Зараз не так часто бувають концерти і фестивалі, та і молодші виступають.

– Ми один раз їздили в Румунію, два рази до Польщі, ще раніше – до Німеччини, – розповідає Людмила про виступи колективу. – Більше танцюємо по Україні і в області: Верховина, Надвірна, Косів, Ворохта – куди нас кличуть. По-правді, дуже гарний колектив. Як будете кликати – не пошкодуєте.

«Єк ти се ни видів – квапся увидіти, як то файно», – так кажуть гуцули. І правду кажуть.

За характером Людмила Марійчук – добра, весела, життєрадісна. Вона вважає, що такі риси потрібні і для її роботи.

Після закінчення Івано-Франківського базового медичного коледжу у 2011 році пішла дитячою медсестрою у пологове відділення Верховинської ЦРЛ. Через два роки перевели її на посаду акушерки. Вважає це підвищенням, оцінкою її роботи і довірою. Додає, що і відповідальність більша.

– У нас 400-500 родів у рік, – розповідає про свою роботу. – Якщо в Яремчі двоє лікарів, то у нас п’ятеро. Є легші роди, є складніші. Якщо щось дуже складне, відправляємо на Франківськ.

Але бувало і так, навіть у її практиці, що доводилося приймати пологи вдома. Бо в Карпатах є села і присілки дуже віддалені, з яких і до яких добиратися важко, особливо взимку чи у час дощів. У Людмили Василівни теж було так, що «не доходила жінка до роддому» (не змогла добратися або уже не встигала доїхати з далекого села). Тоді хтось з акушерок залишається на зміні, а комусь треба їхати разом з бригадою швидкої до жінки додому.

А пологовий у Верховині вважає чи не кращим за франківський.

– У нас є 15 палат і всі гарно обладнані, – каже Людмила Марійчук. – Недавно зробили ремонти, душ є в кожній палаті. Усі у нас дбають, щоб жінкам було добре.

Ще й десяти років нема, як після закінчення Івано-Франківського базового медичного коледжу Людмила Василівна розпочала свою працю у Верховинській ЦРЛ. Але вже за ці роки зустрічала жінок, які у них, в пологовому відділенні, народжували вдруге, а то і втретє. Хто знає, чи через кілька років до двох її прізвиськ не додасться ще одне: «докторка». Бо для верховинців всі, хто в білих халатах, хто надає медичну допомогу, хто допомагає і рятує, є докторами.

А як ця молода симпатична жінка одягне вишиту сорочку, запаску і кептар, одягне на голову чільце і стане до запальної коломийки, то, як кажуть гуцули, «аби-сьте лиш виділи і запамнєтали».

Галина Добош.

30 постатей випускників...

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради