МЕЛЬНИК Тарас Михайлович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1979-1983 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення медучилища працював акушером Вишківської амбулаторії. У 1983-1985 рр. – служба в рядах радянської армії. У 1985-1991 рр. навчався в Івано-Франківському медичному університеті, інтернатуру проходив з анестезіології-реанімації дитячого віку. З 1992 р. – лікар-анестезіолог-реаніматолог палати інтенсивної терапії реанімаційного відділення обласної дитячої лікарні. У 2000 р. призначений на посаду заступника головного лікаря ОДКЛ з хірургічної роботи, з 2020 р. – генеральний директор КНП «Івано-Франківська обласна дитяча клінічна лікарня Івано-Франківської обласної ради». Має вищу кваліфікаційну категорію з дитячої анестезіології, а також організації та управління охороною здоров’я. Провів понад 900 загальних знеболень новонародженим дітям. Автор більше 100 наукових праць та статей.

Тарас МЕЛЬНИК: Ми встидалися прийти до наших викладачів непідготовленими

Коли я закінчив з відзнакою 8 класів Пшеничнянської школи Долинського району, всі мені пророкували майбутнє фізика-математика і були впевнені, що маю вчитися у Львівському університеті. Я ці предмети дійсно любив і добре знав, у 7 класі був на всіх районних олімпіадах. Якщо чесно, то я планував поступати в Коломийське педагогічне училище. Але мій старший брат Михайло уже вчився в Івано-Франківському медичному училищі на третьому курсі. І я якось так спонтанно, приїхавши у Франківськ дорогою з Долини до Коломиї, вирішив занести документи в медучилище.

Вже точно не згадаю, писав я диктант чи переказ, але здав цей екзамен трохи гірше. А математику приймав Дмитро Гнатович Циганков. Починаю я відповідати, і він голосно каже: «Всі зупиніться, послухайте, як треба математику знати». Поставив мені п’ятірку, добре мене запам’ятав. І навіть згодом Дмитро Гнатович (а він все з гребінцем ходив), як бачив в училищі мене, невисокого на зріст, то причісував.

Так я поступив в медичне училище. Кураторкою в нашій групі була Неля Яківна Білоконь, викладачка педіатрії. Вона настільки мені сподобалася, що я кардинально вирішив для себе: буду тільки педіатром. От мені хотілось бути подібним на неї: розумна, вихована, інтелігентна. Саме вона прищепила мені любов до педіатрії. Уже навчаючись в медичному інституті, я мав четверте місце на всесоюзній олімпіаді з дитячої хірургії. А коли на розподілі (тоді начальником обласного управління охорони здоров’я був Володимир Стасюк) я сказав, що хочу педіатрію, дехто дивився на мене з недовірою, але Володимир Васильович мене підтримав.

Нема жодного викладача з училища, про кого я б сказав щось погане. Залишилися лише приємні враження. Може тому, що ми, ще зовсім діти після восьмого класу, і викладачі стали для нас наче батьками. Не знаю, чи підходить таке слово до навчального закладу, але атмосфера була сімейна. Бувало так, що ми цілу ніч розвантажували вагони, на занятті з педіатрії ледве сидимо. Неля Яківна це бачить і сльози у неї на очах. Вона знала, що то не гульки якісь були і жаліла нас.

Щоб нікого не образити, назву тих, хто мені найбільше запам’ятався і хто мав на мене найбільший вплив. Бо були такі викладачі, до яких ми встидалися прийти, не вивчившись. У них була особлива, я б сказав, душа викладання.

Катерина Юріївна Якубів, викладачка фармакології. Багато хто її боявся, вона була строга, але мені подобалася. Вона заходила, журнал на стіл кидала, мовляв, побачимо, як ви підготувалися. І готувалися так, що коли я вже вчився в медичному інституті, то з фармакології мав лише п’ятірки, вмів готувати, розводити ліки, скільки в одному мілілітрі одиниць, скільки в процентному розчині міліграм – до цього часу все пам’ятаю.

Чеслава Михайлівна Рішко, викладачка акушерства, на випускному курсі була кураторкою нашої групи. Це фантастична людина. У нас якось була перевірка, я відповів три питання, а вона мені тихенько: «Відповідай заново, щоб комісія чула». А після закінчення медучилища три чи чотири місяці я працював акушером Вишківської амбулаторії. Згадав її науку, коли троє родів приймав самостійно, до того ж в машині. Точніше, як приймав – не шкодив. Народилися три хлопчики, з них двох назвали Тарасиками.

Лідія Миколаївна Грищенко, викладачка інфекційних хвороб. Надзвичайна потужна як вчитель і турботлива як мама. Її чоловік працював на лісокомбінаті, і вона могла принести на заняття мед, приготувати нам чай.

Євдокія Миколаївна Богославець, викладачка анатомії. Якщо чесно, в захваті від анатомії ніхто не був, важкий предмет, але нам наголошували, що анатомію, фізіологію треба знати. До цього часу пам’ятаю вхід нервів, де в які дирочки. Може, Євдокія Миколаївна і завищувала нам трохи оцінки, бо не скажу, що так вже ми зубарили анатомію.

Роман Іванович Малець, викладач латинської мови. Був строгим, ми знали, що списати у нього неможливо. Тому добре вчили латинь.

Зате згодом, коли я вчився вже в медінституті, всі складні предмети – фармакологія, анатомія, латинь, для мене такими не були. В інституті нам було набагато легше, як тим, хто прийшов після десятого класу.

Фізіотерапію викладала Надія Дмитрівна Яблунівська, «баба Надя». Моя функція була – зривати уроки. Бо вона дуже любила футбол, а я у футбол грав. Тоді всі вболівали за «Динамо» Київ, наша викладачка теж. Як почали про футбол говорити – все, урока нема.

Зінаїда Олексіївна Голдіна, «баба Зіна» викладала російську мову. Але ми до неї колядувати ходили, вона нас щиро приймала. Між іншим, ніхто і не забороняв в училищі колядувати.

З Дмитром Гнатовичем Циганковим, якого я «признав» ще зі вступних екзаменів, цікаво було говорити на українську та історичну тематику. Хоча він східняк, здається, з Донеччини, але казав, що він Циганків, а не Циганков, був дуже проукраїнським. А в ті часи то було непросто. Математику Дмитро Гнатович добре знав, але вчив так ненав’язливо – це треба було вміти подати. Цифри ніби сухі, нецікаві, але він викладав цікаво. Поєднував і медицину, і історію, і математику. І так математика ніби сама в голову входила. Це треба талант мати. Як людина талановита, то в усьому – і в математиці, і в музиці. Адже Циганков був відомим на Прикарпатті композитором.

На жаль, співати і танцювати я не вмію, у Циганкова в художній самодіяльності не виступав. Зате завдяки викладачу фізкультури Михайлу Васильовичу Ільківу я займався спортом, особливо футболом і згодом, уже під час навчання в медінституті, був чемпіоном України з футболу серед студентських команд.

В ті часи в медучилищі гуртожитку не було. Жили нас четверо хлопців в однокімнатній квартирі, яку знімали. Я знав, що треба було вчитися. Вчився добре, без трійок, переважно були п’ятірки. Не мав жодного пропуску. Знав, що мама не могла мені дати більше п’яти рублів. Стипендію завжди мав, але треба було і за квартиру заплатити. Багато працював, як переважна кількість тодішніх студентів, нерідко доводилося розвантажувати вагони. Намагалися знайти щось таке як харчосмакова фабрика. А от дозвілля я не пам’ятаю. На ніякі дискотеки я не ходив, хіба були «Що? Де? Коли?», виступав у команді КВН.

Завдяки викладачам після медучилища я був готовий до будь-якої роботи. Пригадую, як в медінституті після третього курсу пішов працювати медбратом в інфекційну лікарню. В суботу на чергуванні зібралося кілька медсестер і кажуть мені: «Іди вколи жінку в третій палаті». Я вколов, поставив крапельницю, виходжу і чую: «»О, не вийшло – і одразу йде геть». «Чому не вийшло? Я все зробив», – відповідаю. Як виявилося, цій жінці кілька днів через погані вени не могли поставити крапельницю. Зрозумів, що то була така своєрідна перевірка для мене. До речі, за ті часи хіба єдина скаржниця у мене була – дочка Катерини Юріївни Якубів, у якої після мого уколу був синець. Але ми залишились у хороших відносинах.

А коли прийшов на роботу в дитячу лікарню, працював в маленькій реанімації, спеціалістів мало було, я був єдиний анестезіолог, який 12 років давав наркози новонародженим дітям. Прийшов на перше чергування, а медсестра з тих, що я їх називаю «монстри», каже: «О, ті доктори, дипломи покупляють, а вколоти дитину не вміють…» Я тоді: «Зав’язуйте мені очі», і дитинку вколов. Щоб не було більше розмов, що лікарі нічого не вміють робити.

Саме медучилище мені багато дало, що я вмію робити любі перев’язки, ін’єкції. Іноді кажуть, що не завжди добрий фельдшер стає добрим лікарем. Але я дотримуюся іншої думки: щоб бути добрим лікарем – треба пройти медичне училище. Чи правий я, чи ні, але це моя точка зору. Лікар має знати сестринську роботу всю. Думаю, що на етапі медучилища відсіялося би багато поганих лікарів.

Ще згадаю таке. В армії я попав у Москву. Є такий армійський вислів: «Купити новобранця». От коли почули, що я закінчив Івано-Франківське медучилище, багато офіцерів казали, що забирають собі: «Мнє нада, мнє…». Я навіть здивувався. Тобто у Москві вже знали, що в нашому медичному училищі готують хороших спеціалістів.

Уже в так званій «учебці» зразу пішов фельдшером – був молодий лікар і я, більше нікого. І в перший же день принесли вісім солдат без свідомості після витоку газу в шахті під ракетами. Лікар розгубився і втік, а я почав колоти і капати що було: фізрозчин, глюкоза (може, щось і не так робив)… Напевно, не так моє лікування, як молодий здоровий організм та свіже повітря – і солдати почали повертатися до свідомості. Та народилася легенда: тут прийшов такий доктор (в армії нема терміну «фельдшер») і всіх врятував. А на другий день звернувся чечен: «Ти, доктор, все знаєш, я на одне вухо не чую, тиждень лікують, а змін нема». Я взяв шприц жане, видув пробку: «Я слишу!». Так що в армії мене ніхто не чіпав, ніякої дідовщини не було. До речі, я всю армію говорив українською мовою, офіцери це нормально сприйняли. А санчасть називали «укрзападбандерштадт».

Зараз завдяки директору ІФМФК Володимиру Стасюку в медичному коледжі багато змін, насамперед в матеріально-технічному забезпеченні. Симуляційні кабінети, тренажери – колись цього не було, вчилися більше один на одному. Все комп’ютеризовано, новітні технології, гарні умови навчання.

Коли я став головним лікарем ОДКЛ, я одразу Володимиру Васильовичу передзвонив і кажу: «Я закінчував медучилище ваше (наше) і давайте домовимося так: три кращих випускники закладу вашого (нашого), кого вважаєте за потрібне, хто добре вчився, мають право претендувати на роботу в нашій лікарні». Ми тієї домовленості третій рік дотримуємось – випускники приходять до нас на стажування і ми їх беремо на роботу. Шість дітей вже працюють – дуже хороші. Коротко скажу так: хто хоче вчитися, то в ІФМФК є всі умови для отримання освіти і хороших знань.

Тарас МЕЛЬНИК, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1983 року.