ФЕДИНЧУК (Близнюк) Олеся Володимирівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1979-1981 рр. на акушерському відділенні. Після закінчення отримала направлення на роботу в Косівську ЦРЛ, працювала на замінах. 30 років відпрацювала акушеркою ФАПу в с. Старі Кути Косівського району Деякий час працювала в поліклініці. Загалом 33 роки трудового стажу.

Олеся ФЕДИНЧУК: Фотографії-спомини нагадують, які ми були молоді-красиві

Не знаю, чи багато родин можуть похвалитися такою кількістю медичних працівників, як наша – 25. У моєму рідному селі Старі Кути точно найбільша така династія. Тітка, двоюрідні, троюрідні брати і сестри, діти, племінники вибирали для себе цю професію. Більшість стали лікарями, є медсестри, акушерки, як от я. Саме з нашої родини відома в Івано-Франківську лікарка ЦМКЛ, заслужена лікарка України Ярослава Іванівна Юрак – моя тітка, мамина рідна сестра, моя двоюрідна сестра Ганна Іванівна Яким’юк – завідувачка терапевтичного відділення Косівської ЦРЛ, теж заслужена лікарка України. Потому пішла я, молодші двоюрідні. А тепер і моя старша доня стоматолог.

Коли більш як 40 років тому я вирішила йти в медицину, нас ще так багато не було. Я знала, що піду вчитися за цим фахом, та і любила медицину. І хоча з Старих Кут ближче Коломия, але мені подобається Івано-Франківськ, тут жила тітка. Вона, лідер за характером, хотіла, щоб я здобула освіту. Сказала: «Йдеш, поступаєш – і все». Та і в Івано-Франківському медичному училищі вчилися мої двоюрідні сестри Анна Іванівна Яким’юк, Ярослава Іванівна Остапюк (стала невропатологом), Олег Іванович Остапюк (стоматолог).

Думала і я йти потім, після медучилища, в медінститут, але в 19 років вийшла заміж. І в медичному училищі як вчилася, то була заміжня, мала вже старшу доню Звениславу. Але мене підтримали і чоловік, і мама. Чоловік сидів з малою, допомагала мама, я приїжджала на кожні вихідні – так давали собі раду. Як від’їжджала до Франківська, доня махала мені ручкою і казала: «Мамо, привези «п’ять».

Поступила я в медучилище не одразу після закінчення школи, до того працювала на лісокомбінаті. Але добре здала екзамен з біології та диктант з української мови – і пройшла.

Директором у нас був Григорій Григорович Гавриш, теж уродженець Косівщини. Він любив запитати: «Як справи, землячко?», підкреслював це земляцтво так з гумором, хоча поблажок у навчанні не давав нікому, був справедливий. У мене теж особливе ставлення до наших гір. Я як під’їжджала з Франківська до Карпат, Старих Кут, то аж відчувала кисень. Уже по повітрю відчувала, що то – Франківськ, а то є моє село. Озону більше.

Серед предметів, яких я трошки боялася, були анатомія, фармація. Але однаково з вдячністю згадую Євдокію Миколаївну Богославець, Катерину Юріївну Якубів. Акушерство вела Чеслава Михайлівна Рішко, латинь – Роман Іванович Малець. А от історія мені «не дуже йшла».

Класною керівничкою групи була Орися Сафронівна Чопик, викладачка педіатрії. Вона нам була як мама, ми це відчували.

У нашій акушерській групі були одні дівчата. Так як я була трошки старша за інших, вже мала дитину, то мені казали «мама Леся». І так протягом усіх двох з половиною років навчання. Вже після закінчення училища ми збиралися на зустрічі групою, приходила до нас і Орися Сафронівна. Підтримую до цього часу стосунки з одногрупницею Лідою Сорохан.

Разом з групою та класною керівничкою ми їздили на екскурсії. Вже зараз і не згадаю в якому році куди, шкодую, що не попідписувала фотографії. Ось ми у Бресті, ось в якійсь печері, а ось в Карпатах, на самій висоті. Але добре, що є такі фотографії-спомини. Ми там всі такі молоді-красиві.

Є фотографія, як ми у білих халатах в обласній лікарні, яка була тоді ще на теперішній вулиці Мазепи (колишня Дзержинського). Чула, що нині в медичному коледжі дуже гарні умови для навчання і практики. А нам іноді доводилося один на одному практичні навики відпрацьовувати.

А ще є одна фотографія, де всі ми у вишиванках. І чого я не написала, який рік, яке свято? Це тепер вишиванки стали дуже модні, а ми і тоді, більше сорока років тому, їх одягали.

Є фотографія, як ми зустрічалися через 25 років після випуску. Зустрічалися і в минулому році. То вже роки з навчання в медучилищі минули… Тепер усі дівчата вже онуків мають.

Після закінчення училища я пішла працювати в Косівську ЦРЛ. Спочатку не було місця, то я була на замінах. А потім пішла на ФАП в Старих Кутах акушеркою, трохи робила в поліклініці. Краще працювати у рідному селі, де проживаєш, бо тоді нема проблем з добиранням на роботу, з житлом.

Зізнаюсь щиро, давно колись мріяла стати доктором, але не добилася того, що хотіла. Зарплати тоді були маленькі, на певний час довелося, як то кажуть, піти у бізнес – займатися сувенірами. Медицину закинула трохи. Але потім знову повернулася акушеркою на ФАП, де робила до пенсії.

А тепер донька працює в медицині. В цьому році внучка Марія Федюк теж вступила в Івано-Франківський медичний коледж. Так продовжується наша родинна династія, вона стала 25-ою представницею нашої великої родини, що обрала медичний фах. Марійка розповідає, що їй дуже подобається у коледжі, хоча і вчитися нелегко, вона задоволена, відгуки дуже гарні.

Бажаю всім дітям, які вибрали для себе такий майбутній фах, старанно вчитися на славу України і Бога, щоб стали хорошими спеціалістами. Кожному бажаю доброї долі, здоров’я, успіхів, а усім нас – щоб був мир в Україні.

Олеся ФЕДИНЧУК, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1981 року.