БІЛИК Ігор Іванович. Навчався в Івано-Франківському медичному училищі у 1984-1988 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. Перед армією три місяці працював в Івано-Франківському обласному онкодиспансері. У 1988-1992 рр. проходив військову службу на Балтійському флоті фельдшером корабля. У 1992-2014 рр. працював фельдшером Івано-Франківської станції швидкої та невідкладної медичної допомоги. У 2013 р. закінчив ВПНЗ «Галицька академія», за спеціальністю «Менеджер-економіст». З липня 2014 р. працював старшим фельдшером обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Івано-Франківської обласної ради. З 2017 року – старший фельдшер навчально-тренувального відділу ОЦЕМД і МК. З липня 2016 р. – голова первинної профспілкової організації центру. Нагороджений Почесною відзнакою Федерації Профспілок України та Ради профспілок області.
Ігор БІЛИК: Нас готували до різних ситуацій у житті, а не тільки вчили
Першим, хто схвалив моє рішення поступати в медичне училище і навіть потішився з того, був мій дідо по мамі Степан Васильович Дівнич. Випускник Станіславської фельдшерської школи 1948 року (другий випуск), а потім Станіславського медичного інституту, він був лікарем-рентгенологом і піднімав рентгенологічну службу в західному регіоні: працював і в обласній лікарні, і в Тлумачі. В родинному альбомі є фото трьох товаришів по інституту – Василя Івановича Андрусяка, Петра Михайловича Вакалюка і мого діда, то все сміялися: «Три богатирі». Тож коли я вступив, дідо дуже зрадів і мріяв, що з часом я теж стану рентгенологом, як він.
В училище я пішов після 8-го класу Івано-Франківської СШ № 11. У школі був відмінником, як жартую: висів на дошці пошани купу років. Тому вступив в Івано-Франківське медичне училище за співбесідою. Кілька моїх однокласників теж вступили в медучилище: Роман Кривий, Петро Дутчак. Бо клас у нас був сильним.
Коли запитують про викладачів училища, то насамперед називаю директорку Марію Василівну Мудрак, яка ще викладала у нас фізіотерапію, та класну керівничку Ольгу Михайлівну Волощук.
Орися Сафронівна Чопик – це взагалі надзвичайна людина. Ми її називали «наша дитяча мама» – і тому, що вчила педіатрію, і за ставлення до нас, по суті тоді ще дітей. На третьому курсі ми з Пашою Волосовським під керівництвом Орисі Сафронівни писали роботу з дитячої реанімації і їздили на конференцію в Міжгір’ї на Закарпатті. До цього часу зберігаю книжечку, яку там подарували, – для мене це теж пам’ятка про коледж. І є дата: 18 травня 1987 року.
Інфекційні хвороби вів Володимир Миколайович Козовик, його предмет треба було знати, а згодом в майбутній роботі це дуже згодилося. Катерина Юріївна Якубів викладала фармакологію. Вона була дуже принципова, але як писати рецепти, що, до чого – до цих пір пам’ятається. Викладачка акушерства і гінекології Чеслава Михайлівна Рішко наче зараз перед очима. Постукує кулаком по столі і виразно, акцентуючи кожне слово, каже нам, четвертокурсникам: «Поки не відчергуєш в родзалі, мені не принесеш довідку, що приймав зо двоє родів – залік не поставлю. Все».
Окремо хочу згадати Богдана Леонідовича Шараневича, який вчив у нас хірургію. Коли ми пішли на четвертий курс, він виїхав за кордон і вже там залишився. Для мене це був найкращий викладач. Він ніколи не давав той матеріал, який був у книжках. Казав: «Книжку ви самі прочитаєте», натомість давав додатковий матеріал, більше чогось цікавого, потрібного. І більший удар спрямовував на практику. На практику ми ходили здебільшого у першу лікарню на вулиці Матейки, в хірургію, були в травмпункті, чергували там.
Я у школі дуже любив точні предмети – математику, фізику, хімію. З ними мені і в училищі було легше. Математику нас вчив Микола Савович Торб’як, ми його прозивали «Темна хмара». То була його улюблена фраза щодо тих, хто не вивчив урок. Він був керівником першої групи фельдшерів. А викладачку ЛФК Надію Дмитрівну Яблунівську ми називали «Баба Надя» (зі сміхом, але без злості).
Шкірні захворювання викладала Неля Дмитрівна Пітулей. Якось ми з Володею Чолієм мали здати залік зі шкірних хвороб. А тоді якраз був конкурс «Кращий за професією». Володя подав ідею: зробити «два в одному» – і плакат до заліку, і його ж на конкурс. Володя шикарно малював, ми зробили плакат про сифіліс і гонорею з картинками. Хотіли показати його тільки комісії, інші настояли: покажіть усім. Коли ж ми розгорнули плакат (тема ж специфічна), то його швиденько забрали на кафедру. Кажуть, потім цей плакат використовували, як навчальний матеріал.
А найважчим предметом для мене була… фізкультура в Михайла Васильовича Ільківа. Може, тому, що більше я любив математику, а, як кажуть, той, хто працює головою, менше працює руками. Були у нас з викладачем і сварки, і розмови. Зате коли я з флоту приїхав у відпустку і зайшов в училище в мічманській формі, то, жартуючи, повторив його улюблений жест зі стисканням кулака і улюблену фразу: «Ну що, Михайле Васильовичу, йдемо на турнічок?». А він мені: «Боже, Ігорку, я би тебе не впізнав».
Згадую також Дмитра Гнатовича Циганкова, відомого композитора, керівника художньої самодіяльності. А я в училищі вів концерти, вечори, вірші читав.
У нашій групі були самі хлопці. Два випуски – перед нами і наш – це були так звані військові фельдшери. Ми навіть на заняття не ходили в халатах, а у військовій формі. Нас готували до того, щоб служити в армії. Небагато з тих часів у мене збереглося фотографій, є де ми занятті у військовій формі і на збиранні картоплі в Городенківському районі після першого курсу, де хлопці і з першої групи, і з нашої.
Але є студентський альбом. Ось Василь Клим, який працює фельдшером в Городенківській підстанції в Чернелиці, Паша Волосовський був старостою групи, він зараз хірург в центрі репродукції людини, Юра Соболь працює фельдшером в Болехові, має вищу освіту, Петро Дутчак живе в іншій області, Ігор Стадник – зубний технік, брати Володя і Славко Ткаченки колись працювали на швидкій, Андрій Микитин – це була наша група.
Пригадую, коли у нас була анатомія, то хлопці збиралися і ми їхали до мого діда в Крихівці. Він витягував ще старі анатомічні атласи 50-х років, розказував нам дещо, допомагав з анатомією.
Згодом, коли в училищі була практика, дідо наполіг, щоб я йшов до його однокурсниці Христини Олександрівни Козак, яка була завідувачкою терапевтичного відділу Лисецької лікарні. А вона сказала мені: «Тобі в терапії нема що робити, тобі треба йти вчитися нормально в хірургію». Там тоді працювали сильні хірурги головний лікар Євген Сірко, зав. відділом Дячун, Володимир Федорченко, вони взяли мене під своє крило – і всі практики я провів там, і на державну практику мене з Андрієм Микитиним відправили в Лисецьку лікарню.
Після закінчення медичного училища трудову діяльність я розпочинав… медсестрою – до армії три місяці працював у першому хірургічному відділенні онкодиспансеру на посаді з таким формулюванням. За той час мене добре «натягнули» для того, щоб як піду служити, то мав не лише багаж знань з училища, а й вдосконалив практичні навички з багатьох маніпуляцій.
Армія – то окремі спогади, бо служив я на флоті чотири з половиною роки. З великої групи новобранців мене і ще шість хлопців відібрали (після запитань: звідки, що закінчували, що знаєте, ще вмієте?) на стажування в Калінінградський госпіталь як фельдшерів-медиків військових кораблів. Саме під час служби я відчув, які гарні знання отримав у коледжі під час занять і на практиці в Лисецькій лікарні. Нас добре вчили, як надавати допомогу травмованим, як працювати за операційним столом, лікування ран, реанімація, отруєння різні – все це згодилося на флоті в роботі фельдшера. З хірургії довелося мені і різати, і шити, і кровотечі зупиняти, джгути накладати. Можна згадати багато цікавих епізодів.
Після першого ж походу в море мені присвоїли звання старшини, через вісім місяців – мічмана. У 1991 році, під час путчу ГКЧП, екіпаж нашого корабля відмовився виконувати бойове завдання в Прибалтиці. А після розвалу союзу я написав рапорт про повернення в Україну.
І 9 вересня 1992 року – мій перший робочий день в Івано-Франківській станції швидкої допомоги. Почалася робота по різних бригадах, у спецбригадах. А з 2008 по 2013 рік – які змагання були, на всі їздив у складі нашої команди, проходив навчання у Польщі. З липня 2014 року працюю в центрі екстреної медичної допомоги: спочатку старшим фельдшером відділу медицини катастроф, а згодом – старшим фельдшером навчально-тренувального відділу.
Тепер уже, з часом, розумію, що нас в медичному училищі не просто заставляли вчитися. Нас готували до різних ситуацій у житті, щоб ми фізично і психологічно вміли адекватно реагувати. Училище у цьому плані мені дало дуже багато.
Ігор БІЛИК, випускник Івано-Франківського медичного училища 1988 року.
