ДУДІЙ Петро Федорович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1976-1980 рр. на фельдшерському відділені, закінчив училище з відзнакою. У 1980-1982 рр. служив в армії на посаді медичного брата в госпіталі на території Німеччини. У 1982 р. вступив на підготовче відділення Івано-Франківського державного медичного інституту і з 1983 по 1989 рік навчався на медичному факультеті цього ВУЗу. Після закінчення інституту у 1989-1991 рр. – клінічний ординатор кафедри рентгенології та радіології. З 1992 року – асистент, з 2000 – доцент, з 2012 – професор кафедри радіології та радіаційної медицини ІФНМУ. У 1996 р. захистив кандидатську, а в 2010 р. докторську дисертації за спеціальністю «Променева діагностика, променева терапія». Доктор медичних наук, професор. Автор та співавтор 180 публікацій у вітчизняних та зарубіжних виданнях, співавтор двох монографій і двох навчальних посібників.

Петро ДУДІЙ: Нас добре навчали, а ми хотіли вчитись

Серед моїх близьких не було медиків. З медициною були пов’язані старші від мене двоюрідні сестри і брат, які під час навчання в медичному училищі та інституті мешкали в нашому домі. Після закінчення 8-го класу ЗОШ № 15 в Івано-Франківську я вступив в медичне училище. У школі добре навчався, тому труднощів зі вступом в училище не було.

Нові друзі, новий колектив, мене обрали старостою ІІ групи. На перших порах було нелегко, але підтримка одногрупників та викладачів дозволили швидко освоїтись.

На першому курсі найцікавішою була анатомія. Під керівництвом Євдокії Миколаївни Богославець ми самі препарували анатомічні препарати, і це було чимось новим і незвіданим.

Цікавим був випадок, коли на пари з фізіології для вивчення рефлексів необхідні були жаби. Зрозуміло, що хто принесе – тому буде краща оцінка. Мій сусід і однокласник, заядлий рибалка, наловив ціле відро жаб. Ми переклали їх у пакет і я повіз їх в училище. По дорозі в автобусі жаби почали квакати, що викликало реакцію у пасажирів. Довелось більшу частину дороги до училища йти пішки.

 Нас добре навчали, ми хотіли вчитись. І це давало свої плоди на старших курсах. Знання з анатомії, фізіології, фармакології, латинської мови залишаються на все життя.

На старших курсах дуже цікавими були пари з терапії. Абрам Юхимович Водовоз був шанованим терапевтом і весь свій досвід старався передати студентам. На парах він кожного разу протягом 30 хвилин читав нам мінілекцію, а потім ми розбирали матеріал. Зошит з цими лекціями в мене зберігається досі. Тоді я засвоїв: щоб у студента щось вимагати, спочатку треба йому це дати. Сьогодні використовую цю методику на заняттях з інтернами. Абрам Юхимович довіряв нам, молодим студентам, дуже багато. Під його керівництвом ми самостійно проводили плевральні пункції, пункції черевної порожнини пацієнтам 2-ї міської лікарні по вулиці Івана Франка.

 Приємні спогади і про заняття з хірургії, які проводив куратор нашої групи Роман Миколайович Мукосій. Заняття проходили на базі хірургічного та травматологічного відділень 1-ї міської лікарні по вулиці Матейки. Викладач мав особливий підхід до медичного персоналу цих відділень, і вони дозволяли нам, студентам, допомагати в перев’язочних, маніпуляційних, гіпсувальній. Тому правило «Краще раз побачити і зробити, ніж сто разів почути» так і залишилось на все життя. Зараз в університеті стараюсь молодим лікарям показати, чому навчився сам, і з них виходять чудові спеціалісти з рентгенології.

Особливо хочеться згадати людину з великої букви – директора училища Григорія Григоровича Гавриша. Незважаючи на свій поважний вік, він вмів до нас, дітей, знайти відповідні слова та підхід. У 1979 році після 3-го курсу я 18-річним юнаком поїхав командиром студентського будівельного загону в Херсонську область. Адміністрація училища довірила мені 59 студентів. Коли через 2,5 місяці ми повернулись, Григорій Григорович задав мені тільки одне питання: «Чи всі приїхали, чи всі здорові?».

В ті роки під час навчання ми мали дуже багато практик. Так як наші викладачі були шанованими спеціалістами в лікарнях, нас без проблем допускали до хворих, проведень маніпуляцій, в родзал. Так ми і набирались досвіду.

Державну практику я проходив на базі станції швидкої допомоги в Івано-Франківську і там після училища до призову в армію працював фельдшером виїзної бригади.

Наша група була дружньою. В ті роки всі студенти були з небагатих робітничих чи селянських родин, і це нас зближувало. Найбільше група згуртовувалась під час поїздок на сільськогосподарські роботи. Практично кожного року у вересні-жовтні ми їздили збирати картоплю чи буряки в колгоспи недалеко від Івано-Франківська.

Після закінчення училища більшість дівчат з групи працювали на ФАПах, медсестрами в лікарнях та фельдшерами на станціях швидкої допомоги. Хлопці після армії, пройшовши через горнило підготовчого відділення, закінчили медичний чи стоматологічний факультети Івано-Франківського медичного інституту та працюють в медичних закладах України і за кордоном.

В інституті вже з першого курсу відчувалася різниця між випускниками школи та медичного училища. Ми не завжди добре знали математику, фізику чи хімію, але добре орієнтувалися в клінічних дисциплінах. Студенти, які закінчили училище, одночасно з навчанням працювали в лікарнях, на швидкій допомозі чи лаборантами на кафедрах в інституті.

 А сьогоднішнім студентам хочу побажати максимально засвоювати знання і практичні навички, які дає коледж, бо вони обов’язково пригодяться на довгому життєвому шляху.

Петро ДУДІЙ, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1980 року.