ДИНДИН (Лужна) Валентина Богданівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1981-1985 рр. на фельдшерському відділенні, закінчила з відзнакою. Трудову діяльність розпочала на Івано-Франківській станції швидкої медичної допомоги – спочатку в диспетчерській службі, потім у виїзній бригаді. Після реорганізації лікувального закладу працює фельдшером з медицини невідкладних станів в Івано-Франківському центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Загалом на швидкій – 37 років. За сумлінну працю і професіоналізм неодноразово нагороджувалася грамотами.

Валентина ДИНДИН: Нам було соромно не вчитись – і перед викладачами, і один перед одним

 Стати медиком була моя заповітна мрія. Так склалося, що в медичне училище я вступала двічі. Першого року, хоч і на відмінно закінчила 8-й клас, не пройшла за конкурсом. Але свою мрію я втілила в життя, поступивши наступного року за співбесідою.

Пам’ятаю, як першого року, не знайшовши себе у списку студентів, я розплакалася. До нас з мамою підійшов тодішній директор медучилища Григорій Григорович Гавриш і запитав, чому я так плачу. Мама сказала, а він відразу запитав, яку школу я закінчила. Коли почув, що Боднарівську СШ (Калуський район), відповів, що то гарна і сильна школа і що я зможу, якщо захочу, поступити наступного року. Так і сталося.

Так для мене почалася дорога в таку омріяну медицину. Навчалася я в 3-й групі фельдшерського відділення і була незмінною її старостою всі роки навчання. А класним керівником нашої групи (тоді це було саме так, а не куратором) був Роман Іванович Малець. Для мене – найавторитетніший, найтактовніший, найулюбленіший викладач, класний керівник усіх часів! Для нас, вчорашніх учнів – таких різних, кострубатих, таких ще юних і розгублених дітей, які щойно випурхнули з-під опіки батьків, він був усім – і куратором, і батьком, який безперестанку дбав про нас, опікувався, переживав, допомагав. Він, такий добрий, мудрий і тактовний, знав про нас усе, спілкувався з батьками і просто нас оберігав.

Його уроки латини і сьогодні відгукуються в душі фразою «Invia est in medicina via sine lingua Latina» – бездоріжжям в медицині є дорога без латині. І ще «Gaudeamus». Роман Іванович ще й дуже добре співає, а ми тягнули за ним, вчилися.

Навчання давалося мені легко. Вчителі вміли вчити, а ми вміли вчитися. Нам просто було соромно не вчитися, не знати щось – як перед викладачами, так і один перед одним, перед батьками. А ще був такий стимул перед батьками: я, як староста, розсилала батькам рапортички – оцінки за певний період часу з усіх предметів кожного учня. І це був ще той стимул!!!

У нашій групі майже всі учні були сільськими дітьми, які вміли і вчитися, і працювати. Згадуються наші студзагони і в Миколаївську область, і у Тлумацький район. Ми добре працювали, нас там навіть відзначали, преміювали символічними сумами грошей, на які ми  купували солодощі для всіх. І навіть власними силами ми організовували концерт для жителів села. Було чудово!

А якими веселими і водночас повчальними та змістовними були наші поїздки в Ленінград, Брест. Ми пізнавали світ ставали самостійнішими, дорослішали.

Пам’ятаю всіх викладачів, дякую їм за науку:

Олександрі Олександрівні Босович за знання з анатомії, котрої всі так боялися, бо було трохи важко (крім знання з будови тіла ще й латинська термінологія);

Катерині Юріївні Якубів – строгій і принциповій викладачці фармакології, котра добре навчила нас писати рецептуру, відсотки ліків, дози. У неї навіть наші вправні «списаки» мусіли вчитися, бо списати вона не давала;

Маргариті Михайлівні Некрасовій (Супатович) з її аускультацією, перкусією і пальпацією, без яких ну ніяк в медицині;

Валентині Миколаївні Мелешко за знання з педіатрії, які нам, майбутнім матерям, ой як стали в нагоді;

Надії Дмитрівні Яблунівській – цікавій, неординарній викладачці фізіології, та ще й фанатці футболу. І горе нам, коли «Динамо» чи збірна зазнавали поразки! А вже коли вигравали, то наші хлопці спеціально починали футбольну тему, щоб на уроці вже нікого не опитували;

Михайлу Васильовичу Ільківу за його фізичне виховання. Так вийшло, що я була у нього в «фаворі», бо активно займалася спортом у школі, мала вже дорослі розряди з легкої атлетики, лижних гонок і кульової стрільби з АК. Він відразу це підмітив, тож я брала учать у всіх змаганнях. Мені було легко, але як староста групи завжди заступалася за тих, кому було важко. І викладач йшов на поступки;

Ірині Всеволодівні Свйонтек, викладачці хірургії – строгій, непідкупній, стильній. Її «графи логічної структури» як сьогодні перед очима, а її система оцінювання наших практичних навиків тільки їй зрозуміла! Окрема дяка їй за дисмургію – накладання пов’язок, бо це мені дуже пригодилося в роботі. А ще запам’яталося, як після державного екзамену з хірургії (він був останнім) вона звернулася до нас словом «колеги». Як це було приємно! Вона ніби підвела риску під нашими стараннями у навчанні і благословила на працю в медичній галузі.

І розлетілися ми хто куди! Я відразу пішла працювати на Івано-Франківську станцію швидкої медичної допомоги. Спочатку трохи працювала в диспетчерській службі, а потім за величезним моїм бажанням перевелася у виїзну бригаду. Робота мені дуже подобалася –динамічна, різноманітна, хоч і стресова, вимагає знань, швидкої реакції і невідкладних дій. І це було моє! І в нагоді стали всі ті знання, які отримала у стінах нашого медучилища.

Ще окремо хочеться згадати про наші зустрічі після закінчення училища. Я, як староста групи, стараюся кожні п’ять років організовувати такі зустрічі. Це – неймовірні емоції і враження, це – позитивний заряд аж до наступної зустрічі! Це як машина часу, яка відносить тебе у ті далекі, незабутні часи, і ти з головою пірнаєш у спогади!

Згадується зустріч 2005 року, яку ми вирішили організувати для трьох фельдшерських груп. Було дуже цікаво, бо люди з інших груп не впізнавали один одних. Врешті хтось запропонував провести батл зі знання тих латинських термінів, які ми вчили в училищі. І наша група, звичайно ж, його виграла! А тоді ми ще й заспівали «Gaudeamus». Я пам’ятаю очі нашого Романа Івановича… В них було стільки радості і гордості! І сльози. Сльози радості. І його слова: «Оце тепер я бачу, що наука не йде до лісу, а йде між люди!».

А я до сьогодні працюю в Івано-Франківському центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф фельдшером з медицини невідкладних станів! (Ще ніколи не писала цієї цифри стажу, тому і самій важко повірити!). Чому не пішла далі вчитися, маючи диплом з відзнакою і направлення в будь-який ВУЗ? Для мене це болюче питання і донині. Пробувала аж чотири рази, та, видно, не судилося…

То чим для мене є наше медичне училище? Це моя Alma mater!

Валентина ДИНДИН, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 1985 року.