ЛЕВЕНЕЦЬ Ліліана Володимирівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному коледжі у 2013-2017 рр. за спеціальністю «Лікувальна справа». У 2017 р. вступила в Івано-Франківський національний медичний університет, який закінчила у 2022 р. Інтернатуру проходить з анестезіології та інтенсивної терапії в обласному перинатальному центрі, а також працює в КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Івано-Франківської обласної ради» на посаді фельдшера.
Ліліана ЛЕВЕНЕЦЬ: Найважливіший етап в житті – зробити свідомий вибір
Ще як я вчилася у школі, я знала, що хочу бути лікарем. У моїй родині майже всі медики – мама, тета, баба. Така от династія. Правду кажучи, коли я була у 9-му класі, мене всі відговорювали: ніяка медицина. На що я відповіла: «Я стану лікарем». Не просто поступлю в медучилище, а піду вчитися далі.
Можливо, рідні переживали, як я після 9-го класу, фактично ще дитина, даватиму собі раду в іншому місті. Але у Франківську я була «під наглядом і контролем». Адже директор коледжу Володимир Васильович Стасюк колись працював лікарем-анестезіологом в нашій ЦРЛ, де працювала моя мама. А в коледжі, коли проводив у нас заняття чи зустрічі, як батько настановляв: «Мені подобається, коли діти вчаться».
Я жила у гуртожитку. Тоді це було три кімнати на нульовому поверсі коледжу, де зараз лекційна аудиторія. На 30 чоловік один душ, один туалет і десять ліжок в кімнаті та чітко по одній тумбочці. Як я розказувала знайомим, то ті жахалися: «Як? Так багато в одній кімнаті?». Але нам було настільки добре і настільки зручно, що це не відчувалося. Роки пройшли як день, і це були для мене неймовірні роки. Я почувалася, як в якомусь пансіонаті, де ти під наглядом. І це було дуже добре й стимулююче, адже були всі умови, щоб ти дійсно вчився. Не знаю, як би я зараз зреагувала на такі умови в гуртожитку, але тоді нам було весело, ми і вчилися разом, і працювали. Були створені такі умови, що ти не відчував, що не вдома. Чудові моменти студентського життя.
Першим кроком до професії для мене став вступ у коледж. Напевно, це найважливіший етап в житті – зробити свідомий вибір. Це був найвідповідальніший і найважчий період. Хоча вчитися мені не було важко. Але це був перший поштовх і перший стимул, які задали мені оптимізму, витримки, якоїсь енергії. І дали мені це наші викладачі у коледжі.
І згодом таки досягла свого: вступила в Івано-Франківський національний медичний університет, інтернатуру проходжу з анестезіології та інтенсивної терапії.
Якщо колись мені мої діти скажуть, що хочуть вступити в університет, стати лікарями, я їм пораджу: «Найперше ідіть у коледж». Вважаю, це перша і найважливіша сходинка в кар’єрі лікаря.
Згадую і вдячна своїм викладачам з коледжу. Насамперед, Галині Іванівні Іванишин, викладачці української мови і літератури. З нею пов’язані перші погляди, перші життєві ситуації, настанови не тільки як від людини і викладача, а як від жінки, як від мами. У неї кожна пара була нестандартна, вона їх проводила по-особливому. Ми спочатку боялися її, бо не знали, що від неї можна очікувати, але потім побачили, наскільки вона щира, добра, відкрита серцем, наскільки в ній переважає материнсько-викладацька любов. Її настанови згодилися в житті. Вона мені дуже допомогла.
Бо я в житті сором’язлива. Одна дитина в сім’ї, тиха, скромна. Завжди сиділа на першій парті. Боялася щось не те сказати, відповісти неправильно, щоб не розчарувати і не розчаруватися. А Галина Іванівна мені допомогла бути розкутішою, вірніше, повірити в себе.
З вдячністю згадую Романа Івановича Мальця, викладача латинської мови. Я дуже добре в нього вчилася, часом ми, любителі латини, могли залишатися з ним після занять і декламувати грецько-латинські вислови, допомагати складати словник.
Займалася науковою роботою, брала участь у багатьох наукових конференціях.
Загалом була активною в позанавчальний час. Спорт я не дуже любила, але брала участь в художній самодіяльності, співала у хорі, ансамблі. Ми їздили на концерти, до нас приїжджали. Знали, що колись у коледжі працював відомий на Прикарпатті композитор Дмитро Гнатович Циганков і гордилися цим.
Куратором у нашій групі була Тетяна Петрівна Колесник, викладачка біології. На жаль, зараз з групою майже не спілкуємося. Коли закінчили коледж, всі пороз’їжджалися, працювати пішли хто куди. І якось так втратили зв’язок. А для мене пішли інші студентські роки – в університеті. Хоча бачимося у фейсбуці, в інстаграм-сторінках, в соціальних мережах.
А ще то був 2014 рік, Євромайдан, Революція гідності. Ми збиралися і ходили на франківський Майдан, на мітинги, навіть хотіли їхати у Київ. Володимир Васильович нас відпускав з пар. Тобто не забороняв і підтримував нас. То був особливий час.
Коли порівнюю університет і коледж, то розумію, що це різні студентські роки. У коледжі – це ще діти, які подекуди не знають, чого прийшли, все тільки відкривається, вони наче починають пізнавати світ. Це як новонароджені діти, у яких після народження змінюються умови життя. І я жодного разу не пожаліла про те, що я вчилася і закінчувала Івано-Франківський медичний коледж, і аж ніяк не вважаю ті роки втраченими.
Тим більше, ІФМФК визнаний як один з кращих в Україні. Тут дуже сильна база, інформування, методика викладання, формування тебе і як людини, і як початкового спеціаліста.
Фельдшери, медсестри, акушери – це ті спеціалісти, які найперше зустрічаються з пацієнтами. Я дуже ціную роботу середнього медичного персоналу. Можливо, ця робота не надто помітна, але вона найважливіша. Лікар без свого помічника – він є ніхто. І коли мене запитують колеги, навіщо мені ще й робота на швидкій («нащо тобі там горбитися?»), я відповідаю, що йдеться не про додатковий заробіток, гроші, – та робота дає мені можливість не зупинятися на вузькій спеціалізації, бачити різних людей (за віком, вірою, соціальним станом) і різні захворювання, допомагати їм. Словом, бути людиною.
Взагалі у мене по життю такий девіз, такий стимул: бути людиною, зберігати ту людяність. У 2014 році я була на аудієнції в Блаженнішого Любомира Гузара у Києві. Попросила у нього благословення на навчання, на подальшу долю, і він сказав: «Пам’ятай, найбільша місія в житті – це бути людиною». І коли після його смерті вийшла його книжка «Бути людиною», я, тримаючи її в руках, подумала: це дійсно так. Така настанова повинна стосуватися кожного, особливо медичного працівника. У кожному пацієнтові вбачати насамперед рідних і приймати рішення відразу, впевнено, адже від кожного твого рішення, від кожного твого слова, від кожної емоції залежить життя людини і подальша доля.
І я дякую Богу, дякую своїм батькам за дар життя, за те, що я є. Дякую Богу за вибір професії, за кожну ситуацію, яка в мене є, була і ще буде. Я у своїй роботі вбачаю не тільки заробіток чи хобі. Колись дуже молилася, щоб присвятити себе людям, бути потрібною людям – це найперше. Я кожного ранку прошу: «Господи, використай мене якнайбільше у своїх цілях, щоб я не просто день прожила, а прожила його з користю». Вважаю, це найважливіше в житті людини.
Ліліана ЛЕВЕНЕЦЬ, випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2017 року.
85 розповідей випускників коледжу
