САВЧУК Олексій Васильович. Навчався у Станіславському медичному училищі № 1 в 1958-1960 рр. на фельдшерському відділенні. У 1960-1968 рр. працював фельдшером в СЕС Лисецької районної лікарні. У 1964-1969 рр. – навчання у Львівському національному університеті імені Івана Франка (юридичний факультет). З 1968 р. перейшов на юридичну роботу, працювати починав арбітром в облспоживспілці. У 1969 р. обраний суддею Надвірнянського району. З 1976 р. – суддя обласного суду. З 1981 р. – заступник голови Апеляційного суду, голова судової колегії в кримінальних справах. У 2003 р. вийшов у відставку. Заслужений юрист України. Нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям».

САВЧУК (ТАЦАКОВИЧ) Людмила Юліанівна. Навчалася у Станіславському медичному училищі № 1 в 1958-1960 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення училища у 1960-1969 рр. працювала операційною медсестрою в Лисецькій районній лікарні. У 1969-1976 рр. – лаборантка в Надвірнянській СЕС. З 1976 р. і до виходу на пенсію працювала лаборанткою в обласній санепідстанції.

Олексій і Людмила САВЧУКИ: Нам училище подарувало любов, родину і вірних друзів

 

Саме в училищі ми з дружиною знайшли один одного, створили сім’ю. І саме в училищі ми знайшли друзів, з якими до цього часу дружимо, спілкуємося, підтримуємо один одного і в радості, і у складні хвилини. І коли ми відзначали золоте весілля, то прийшли до нас кілька одногрупниць і одногрупників з училища, які разом з нами гуляли на студентському весіллі. А коли свої спогади готував мій найкращий друг академік Нестор Середюк, то він попросив, аби я прийшов до нього і приніс альбом з училища. І ми разом згадували роки нашого навчання у «бурсі». Все життя, від 17 років, ми дружим дотепер.

З нашої фельдшерської групи народилося дві сім’ї. Василь Пацаган (світла йому пам’ять), який згодом був заступником головного лікаря Лисецької лікарні, і Ніна Клименко одружилися під час навчання в училищі. І наша родина: Олексій Савчук і Людмила Тацакович.

Ми з Людою дружили всі два роки під час навчання в училищі, з першого курсу. Навіть долі мали схожі. Дружина хотіла поступити в медінститут, але то були трудні часи. Вона – напівсирота, мала лише маму, тато загинув у концтаборі. Я – сирота, проробив два роки на заводі після школи і не мав навіть грошей на автобус. В училище вступив за порадою товариша. Попав у гуртожиток, мав вже де жити, мав що їсти, бо давали стипендію. Так, бідували, але тоді мало хто розкошував.

Про багатьох викладачів ми згадували разом, коли готував свої спогади Нестор Середюк: як на терапії вчив нас обстежувати пацієнтів Абрам Юхимович Водовоз, як хірургію викладала Анна Антонівна Бардякова, яким справедливим і уважним був до студентів директор училища Григорій Григорович Гавриш. Заступником директора був Володимир Леонтійович Зеляк – молодий, гарний, згодом був проректором медінституту. Не раз ми з ним уже в пізніші часи зустрічалися.

Найкраще у нашій групі вчилися Нестор Середюк і Люда Тацакович, моя майбутня дружина. Я ще жартував, що я – зубрилка, а вони намагалися все вивчити більше і глибше, були відмінниками, і навіть двоє все сперечалися, хто правий, а хто ні.

Хоча насправді і мені не було важко вчитися, бо я завжди мав добру пам’ять. Мені вистачало того, що розказав викладач – міг повторити його лекцію майже на пам’ять. Згодом, коли я в юриспруденції працював, то мені казали, що маю комп’ютерну пам’ять.

Часто теоретичний матеріал ми вивчали групою по троє-четверо, бо книжок тоді не вистачало. Доводилось комусь читати (здебільшого то була моя Люда), а інші слухали. Люда читає, я слухаю – все: запам’ятав, знаю.

А на практику були поділені на підгрупи і бігали по лікарнях. А так як за алфавітом наші прізвища за буквами були близько – «С» і «Т», то і на практиці були в одній підгрупі, і на чергування разом ходили.

На останньому курсі ми з Людою поженилися. Бо наближався розподіл, і ми боялися, щоб нас не розлучили, хотіли разом поїхати на роботу. Як однокурсники дізналися, то одразу: «Ура, весілля робимо!». Саме студенти і викладачі зробили нам весілля в училищі. Дружкою у нас була Леся Мартинець. Було скромне студентське весілля, бо я був, як кажуть, пролетар: сирота, жив у гуртожитку. Так вийшло, що ми одружилися на Шуткову неділю, а після неї у четвер ми вже роз’їжджалися на дипломну практику.

Ми поїхали в Яремче. Головний лікар трьох студентів направив у Кремінці. Всюди добрі люди є. У Кремінцях головним лікарем був Євген Романович Подолінський, він нас дуже гарно прийняв. Дали нам комірчину в лікарні нагорі, аби ми там жили. Нас всіх трьох оформили на роботу по пів ставки, годували в їдальні. Так що ми за рахунок практики ще й прожили той місяць.

А після практики отримали направлення і поїхали в Лисець на роботу. Я працював у санстанції кілька років, а дружина – операційною сестрою. 50 карбованців у мене, 45 – у неї. Народилося двоє дітей. Люда не могла поступати в інститут, бо діти. Я теж не міг піти в медінститут, бо вчитися можна було тільки стаціонарно. А я в той час був засідателем в суді від районної лікарні, робота суду мені подобалася. І я тоді поступив на заочне відділення на юридичний факультет Львівського університету.

Хоча Нестор Середюк казав мені тоді, що я зрадник, зрадив медицину. А ще, казав він, винен, що талант своєї дружини загубив, бо з неї був би добрий хірург, вона дуже відданий медик. Я у ті часи, окрім основної роботи і навчання, ще на пів ставки чергував в терапії в лікарні. Таке наше життя було…

А медичні знання виявилися потрібними не лише при роботі в медицині. Коли я був суддею, мені дуже багато помагало те, що я знав медицину. Особливо коли розглядали судові  справи щодо лікарів, чи коли давали нам результати медичної експертизи – я міг орієнтуватися у термінах. Хоча завжди казав: «Серед суддів медика нема, є судді».

Коли був суддею у Надвірній, до мене приїжджали товариші Нестор Середюк, Анатолій Клименко (світла йому пам’ять), які згодом стали професорами медінституту. А коли мене перевели в область, ми вже постійно зустрічалися, родинами відзначали дні народження, ювілеї чи різні свята. Так до цього часу. Нещодавно їздили до Ніни Пацаган на 60-річчя її сина, допомагаємо їй, підтримуємо.

Завдяки Нестору Середюку я познайомився з професурою, ректором Євгеном Нейком. Якраз коли я переїхав до Івано-Франківська, у 40 років Нестор Миколайович захистив дисертацію, став доктором медичних наук. Я бував у нього в кімнатці без вікон на тодішній вулиці Радянській (тепер Незалежності), де мій найкращий товариш писав дисертацію. Отак жили в той час люди і так виходили в люди.

Вважаю, що ми прожили гарне життя. Хоча, на жаль, вже маємо поважний вік, вже ми не такі, як були.

Але тішимось, що виросли діти, кожний обрав свій шлях. Син Ігор інженером проробив в газовій промисловості, одна донька Ірина – музикантка, завучка музичної школи в Богородчанах, друга донька Зоряна пішла по наших колишніх стежках, стала лікарем, працює кардіологом в медичній службі Міністерства внутрішніх справ. До речі, вона вчилася в медінституті в одній групі з сином Нестора Середюка Віталіком – от як буває у житті.

А про медичне училище у нас залишилося багато добрих спогадів. І головне – наша студентська дружба, якій вже більше 65 років.

 

Олексій і Людмила САВЧУКИ, випускники Станіславського медичного училища № 1 1960 року.