Олександра ПІЩАК
"У всьому стараюся знайти позитив – і в праці, і в пісні"
Якщо театр починається з вішалки, то для Олександри Володимирівни Піщак, акушерки поліклінічного відділення Тисменицької лікарні, медичне училище, та навіть майбутній фах розпочалися з... фотографій. То були світлини студентських концертів, які Леся Яцюк (в дівоцтві) побачила в коридорі ще старого корпусу Івано-Франківського медичного училища на вулиці Галицькій.
Зізнається, що про медицину вона не думала, хоча не раз мама переконувала: то фах, який завжди пригодиться, навіть для себе. Леся ж хотіла йти в технічний вуз, на математику. Через дитячу примху чи не в останній момент змінила плани. І, як мовиться, для інтересу, без серйозних намірів зайшла в медичне училище. Тоді і побачила світлини: вокальні ансамблі, оркестр, танцювальні колективи. Одразу подумала: це життя, до якого звикла. Бо у школі без Лесі жоден концерт не обходився, співала і соло, і в дуеті, і тріо.
Якраз надійшов директор училища Григорій Григорович Гавриш.
– Що там, голубко, виглядаєш? – запитав дівчину. – Хочеш до нас поступати?
– Та, чесно кажучи, не дуже, – почув у відповідь.
Запросив до свого кабінету, розпитав: хто та звідки. Дізнавшись про любов до техніки, сказав, що через рік в училищі відкриється зуботехнічне відділення.
– Переведешся туди, а цей рік поступай, – а як дізнався, що школу закінчила з золотою медаллю, то додав, що екзамени не треба здавати. – У нас якраз одна група самих медалістів набирається.
Вагалася не довго. Каже, після задушевної розмови з директором відчула до нього довіру, та й ті світлини принадили. Як потім вдома мамі про це повідомила, то почула: «А видиш, так тобі Бог покерував, що ти пішла, тобі сподобалось і йдеш там, що я тобі радила».
Їхня група фельдшерського відділення дійсно була особлива, сильна. В таких умовах своєрідного суперництва вчитися було цікаво і легко. Особливо Лесі подобалася латина. Були часи, коли вона латиною могла складати речення і говорити. Дотепер згадує, як вчитель латини Володимир Антонович Голець дівчат називав «жабками».
Якось на перерві помітила, що одногрупниця з Рогатина Катя Стебеляк теж фотографії розглядає. «Так бим співала» – «І я», – сказали одна одній. До них долучилася Ліда Ферлей з Івано-Франківська, яка грала на фортепіано: «Буду вам акомпанувати».
Отак утрьох і виступали чи не на всіх концертах, заходах, вечорах під час навчання. Леся ще й відповідала за культмасову роботу в училищі. Створили мобільну групу для виступів у військовому госпіталі чи в районах. Навіть з Михайлом Сливоцьким, якого згодом називали прикарпатським соловейком, виступали, хоч і були з різних навчальних закладів.
Була у Лесі спроба вступити в медінститут. Чоловік Юрій, який вчився в інституті нафти і газу, «видресирував» з хімії на рівні технічного вишу. Та коли екзаменатори сказали, що на одне питання можна не відповідати, обурилася: «Як так, це ж не випускні екзамени». Не сподобалася така сміливість, виставили «четвірку». Наступні екзамени не здавала, пішла забирати документи – видали не одразу.
– Я не поступила – і дуже добре зробила, – так зараз каже Олександра Володимирівна.
Після закінчення у 1969 році з відзнакою медичного училища працювала медичною сестрою дитячої консультації в Тисмениці, а у 1971 році поїхала на Закарпаття, куди направили чоловіка. У селі Ільниця біля Іршави працювала старшою медсестрою дитячого комбінату (дитсадочка). Там її називали «русочка з Франківська».
Крім трьох років проживання на Закарпатті, все життя родини Піщаків пов’язане з Тисменицею. Коли повернулися у рідне містечко з одинадцятимісячною донечкою Ірою, пішла в лікарню влаштовуватися на роботу. І першим зустріла головного лікаря Григорія Григоровича Барила, при якому розраховувалася перед від'їздом. За цей час він став головним лікарем пологового в Івано-Франківську і кликав її туди. Та хіба з малою дитиною наїздишся? Пішла на декретне місце акушерки в оглядовий кабінет поліклініки у Тисмениці. І пропрацювала там довгі роки. Зараз акушерка поліклініки.
То був час, коли на хутровій фабриці працювало три тисячі жінок. Раз на рік Олександра Володимирівна йшла на місяць на підприємство оглядати жінок. Чимало є таких, з ким сьогодні бачиться у місті і чує: «Лесю, якби не ти, я б уже давним-давно на тому світі була, ти вчасно виявила у мене рак». «Ти заставила мене лікуватися», – друга каже. І хоч не вважає це своєю особливою заслугою, люди оцінили. До цього часу звертаються до неї за порадою.
Для Олександри Піщак Тисмениця – це не просто місце, де народилася і де прожила довгі роки. Зв'язок глибший, бо причетна до багатьох культурно-мистецьких акцій у своєму рідномі місті. І ота активність давала відчуття співпричетності, громадянської відповідальності, повноти життя.
Ще як прийшла на роботу після училища, історія повторилася, але вже в поліклініці: «Дівчата, давайте створимо свій ансамбль». Спочатку вокальний, потім вокально-інструментальний «Тисменичанка». Де лиш не побували з концертами.
А коли повернулася з Закарпаття, прийшла у хор «Просвіта» при Тисменицькому народному домі. Там співали працівники хутрового об’єднання, медики і вчителі музичної школи. Майже 20 років старостою хору була саме Леся Володимирівна, хоч і медик. Виступали в Прибалтиці, Польщі, Угорщині, Румунії, Югославії, двічі в Москві на ВДНГ, на фестивалі «Сонячні кларнети».
– Ми заслужили таку назву, ми дійсно займалися просвітництвом, – згадує 80-90-і роки. – Хоч ми співали і партійні пісні, і «Славноє морє, священний Байкал», але були в репертуарі і народні, а наш художній керівник заслужений працівник культури Роман Дмитрович Медвідь вмів так поставити пісню, що вона звучала як протест. Бувало і так, що щось не дозволяли виконувати. А перший Шевченківский вечір у філармонії у 1989 році відкривав саме наш хор.
Перед референдумом про незалежність України у 1991 році народний аматорський хор «Просвіта» з Тисмениці і народна самодіяльна хорова капела с. Радча, якою керував доцент Богдан Волосянко, їздили на Кіровоградщину «агітувати за Україну», були там десять днів. Хористи співали заборонені до цього стрілецькі пісні, «Червону калину». І після цих пісень люди вклякали на коліна і цілували синьо-жовтий прапор.
Пригадує також, як у червні 1991 року їздили співати на Козацькі Могили в Берестечко. Це було відкриття пам’ятника «Поле Берестецької битви» за участі чи не півмільйона людей. Тоді на Леоніда Кравчука «моцно» наступали, зустріли його невдоволеним гулом, тоді ж патріарх України-Руси Мстислав сказав людям: «Не бійтеся».
Славні були часи – переконана. Якраз тоді чоловік Юрій очолював осередок НРУ в Тисмениці. Така свідома і небайдужа родина.
Вже згодом кілька разів з дітьми їздили своєю автівкою в Берестечко, згадували ті часи становлення України. Взагалі люблять подорожувати, особливо в Зарваницю, Гошів, щоб набратися сили. Родина дружна. Доньки Ірина і Галина свої імена отримали на честь бабусь («щоб імена не пропадали, а діти мали вдачу»). Закінчили музичну школу, старша стала скрипалькою, через неї Піщаки зазнайомилися і потоваришували з керівником ансамблю «Гармонія нобіле» Олегом Геретою. 15-річна внучка Лариса теж має схильність до мистецтва, вчиться в ліцеї для обдарованих дітей. Доньки, як і мама, смачно готують і випікають. Пані Леся зберігає старі книжечки з переписами маминих рецептів. Особливо подобається коліжанкам пляцок «Триденний» (замішувати тісто на коржі на три дні).
Хоча були у житті Олександри Піщак і прикрі хвилини, і випробування хворобою, намагається про них не згадувати. Не любить людей, які ниють, стогнуть, яким завжди щось недогода. У всьому старається знайти позитив.
– Постояти за себе не дуже можу, а от тримати себе в руках і стримувати свої емоції вмію, – підсумовує Олександра Володимирівна. – Ніколи не можна опускати руки, треба бути оптимістом.
Галина Добош.