Людмила ОСТАФІЙЧУК

 

"Цілий час працюю з дітками – майже 30 років"

Радість і гордість незмінно відчуває Людмила Миколаївна Остафійчук, медична сестра палати новонароджених акушерсько-гінекологічного відділення Снятинської ЦРЛ, коли на вулиці рідного міста зустрічає свою колишню маленьку пацієнтку Наталочку. Ці відчуття нероздільні: радість, бо дівчинку, яка народилася з вагою 1600 грамів, вдалося виходити, а гордість, бо це їм, медикам, таки вдалося. Зараз Наталочці уже вісім років, вона мало чим відрізняється від своїх ровесників. А тоді, коли народилася такою крихіткою, для її виходжування об’єднали свої старання лікарі-неонатологи і медсестри відділення. Ці зусилля доповнили молитви батьків і медпрацівників та віра в цілющу здатність молитви і людських рук.

Дванадцять років тому Україна перейшла на нову міжнародну систему обліку і статистики, згідно з якою медики повинні виходжувати дітей з вагою при народженні понад 500 г. Таких у практиці Людмили Остафійчук не було, але і випадок з Наталочкою для районної лікарні був неординарним.

Все трудове життя цієї медсестри – а це майже три десятиліття – пов’язане з педіатрією, в останнє десятиліття – з неонатологією. У самої дві донечки – правда, уже дорослі: 22 і 24 роки.

– Цілий час з дітками працюю, – каже Людмила Миколаївна. – Починала медсестрою в дитячому відділі, потім в дитячій реанімації, тепер в пологовому у палаті новонароджених.

Для неї вибір фаху був закономірним. Бо змалечку мала для себе приклад мами Марії Михайлівни Рощинської, яка закінчила Чернівецьке медичне училище. Спочатку мама працювала медичною сестрою поліклініки у Снятині, а з 1988 року – головна медсестра центральної районної лікарні. Майже 35 років – погодьтесь, солідний термін. І водночас це оцінка її праці, вміння ладнати з людьми, а для доньки – підстава для гордості.

Люда Рощинська на навчання до Івано-Франківська приїхала з села Потічок Снятинського району, де жили тоді з батьками. Можна було вибрати навчальний заклад трохи ближче – у Чернівцях, Вашкові чи Коломиї. Але вирішили спробувати вступити в Івано-Франківське базове медичне училище.

То були особливі роки – 1988-1991. Україна відроджувалася, випростувалася, відкривалася до омріяної, століттями очікуваної незалежності. Сміливіші студенти залишали пари, ходили на мітинги та марші. Сміливих і небайдужих защораз ставало більше.

– Такий був дух піднесений, – каже про ті часи пані Людмила.

Коли вона вступила в училище, навчальний заклад знаходився ще в приміщенні на вулиці Галицькій, там провчилася один семестр.

– Нас якраз перевели в нове приміщення, тоді на вулиці Дзержинського, тепер Мазепи, – згадує Людмила Остафійчук. – Ще воно було ду-у-у-же бідне, необлаштоване, без роздягалок. Ми наче кочували: трохи там – трохи там вчилися. А тепер як я подивилася, який коледж, все у зелені – нічого того й близько не було.

Одразу наголошує, що франківське училище давало дуже якісну освіту.

– Викладання і вимагання були дуже гарні, – Людмила Миколаївна ставить в один ряд високий рівень викладання і велику вимогливість та об’єднує їх словом «гарні».

Водночас зазначає, що не відчували якоїсь зверхності у ставленні до себе студенти, які прийшли на навчання з сільських шкіл. Зрозуміло, що за базовими знаннями не завжди вони дотягували до міських випускників. Перший рік за шкільною програмою вчитися було важче, але коли пішли медичні дисципліни, практичні заняття – стало і легше, і цікавіше. Декого з викладачів, зізнається, уже забула на ім’я і по батькові, але в пам’яті залишилися якісь загальні враження і емоції, насамперед доброзичливість у ставленні до студентів.

З викладачів найперше згадує директорку Марію Василівну Мудрак і Дмитра Гнатовича Циганкова. Директор – це зрозуміло, бо хіба можна інакше відповісти на запитання: «Хто в домі господар?». А от Дмитра Гнатовича згадує як викладача математики, а не як композитора чи керівника вокальних колективів. Бо Люда не співала, на концертах не виступала. Але...

– Ми на уроках співали, – каже зі сміхом і пояснює. – Пригадую, якось під кінець уроку до нього прийшло натхнення і Дмитро Гнатович запропонував нам разом заспівати. То щось було про Новий рік.

У їхній сестринській групі були самі дівчата. Для них подією ставали концерти, якісь тематичні заходи і особливо спільні вечори з фізкультурним технікумом. Бо студентське життя – то не лише навчання.

Окремі спогади про практику. Якраз тоді, за рік до вступу Люди в училище, відкрили нову обласну лікарню на Пасічній. Збудована за сучаснішим, німецьким проєктом, вона тодішнім студентам, особливо з віддалених районів, видавалася лікарнею дуже високого рівня. Там у них проходили уроки (пари) – пані Людмила, згадуючи роки навчання в медучилищі, вживає то слово «уроки», то «пари». Ходили також в лікарні на Дзержинського, на Матейки.

Це практичні заняття під час навчального семестру. А на практику їздила додому, у Снятин. Не для того, щоб мама, тоді уже головна медсестра лікарні, створювала якісь тепличні умови, а щоб засвоювати на практиці все те, що вчила в училищі. Під особливим (і вимогливим) маминим контролем.  

Сюди, в Снятинську центральну районну лікарню, і пішла Людмила Рощинська на роботу після закінчення Івано-Франківського медичного училища у 1991 році. Спочатку в дитячий відділ медсестрою, а після декрету, коли у 1998 році відкрили дитячу реанімацію, перейшла туди. І вже десять років як працює в пологовому відділенні, в палаті неонатології.

Людмила Миколаївна вважає роботу з дітками дуже відповідальною. Це те, що об’єднує різні відділення, через які пройшла. Каже, що кожна медична сестра має не лише професійно виконувати свої обов’язки, а й бути вихователем, психологом, подекуди навіть мамою для маленьких пацієнтів. В дитячій реанімації своя специфіка – потрібні оперативність, вміння «зібрати себе докупи», не розгубитися в критичних ситуаціях. В неонатології багато важить досвід, старанність, сумлінність.

– У нас така робота, що потрібно постійно вчитися, – наголошує Людмила Остафійчук. –  Бо бувають різні випадки. Дітки народжуються і здорові, і хворі. А ми віддалений район, надаємо допомогу на місці, а потім відправляємо до Коломиї чи Франківська. Тож треба бути готовим до різних ситуацій.

Як от випадок з Наталочкою. Виходили її у Снятині, і вважали це спільною перемогою.

– Такі дітки лежать в лікарні до місяця, щоб вага була хоча б до 2500 г, аж тоді їх можуть виписати, – каже пані Людмила і зізнається. – Коли постійно годуєш, доглядаєш, дивишся за дитинкою, вона стає твоєю.

З вдячністю згадує часи, коли працювали за україно-швейцарською програмою «Здоров’я матері та дитини». Завдяки цьому проєкту Снятинська ЦРЛ отримала кювез, дихальний апарат, обігрівальні лампи. Лікарі і медсестри їздили на навчання в обласний перинатальний центр, проходили різні курси. Вчилися, складали тести. Людмила Остафійчук стверджує, що було дуже цікаво, і шкодує, що зараз цього нема.

Галина Добош.