Володимир Васильович Стасюк. Навчався в Івано-Франківському медичному училищі у 1967-1971 рр., закінчив з відзнакою, фельдшер. Після закінчення Івано-Франківського медичного інституту у 1977 році працював лікарем анестезіологом-реаніматологом Калуської ЦРЛ, начальником обласного управління охорони здоров’я. З 1995 року – директор Івано-Франківського базового медичного училища (медичного фахового коледжу). Був депутатом обласної ради першого демократичного скликання, п’ять разів обирався депутатом Івано-Франківської міської ради.
Володимир Стасюк: Викладачі не тільки вчили нас медичного ремесла, а й розширювали горизонти нашого пізнання світу
Під час навчання в Бережницькій восьмирічній школі (Калуський район) у мене поступово формувалась думка, що в майбутньому я стану вчителем української мови та літератури. У нашій школі було багато вчителів, яких хотілося наслідувати, бути подібним до них. Вони з великою любов’ю виконували свою педагогічну працю.
Але трапився випадок, який кардинально змінив мою думку про майбутню професію. Якось посеред ночі у моєї мами стався серцевий приступ, і мені, як найстаршому (тата в той час не було вдома), довелося з гасовою лампою (ліхтарнею) йти до медпункту за фельдшером. Це був молодий випускник нашого медучилища, неодружений, ось-ось мав бути покликаний до війська, який і працював, і ночував у медпункті. То були часи, коли фельдшер (завідувач медпункту) зобов’язаний був цілодобово перебувати у селі, де він працював…
Не дуже пригадую всі деталі, але після короткої розмови з мамою, після вимірювання тиску і пульсу він зробив якісь ін’єкції, зокрема і довенно. На моїх очах відбувалося диво: вже через якихось 10-15 хвилин стан здоров’я матері покращився, болі відступили, зменшилася задишка.
Ця подія, до якої згодом додалися й інші, змінила мій погляд на майбутню професію та спонукала до зацікавленого спостереження за діями медичних працівників, які часто бували у нашому домі. Причиною було те, що моя мама не відзначалася міцним здоров’ям, бо втратила його на роботі в колгоспі. Інколи медичні працівники приходили до моєї маленької сестрички (молодшої за мене на 12 років), коли вона хворіла.
Отож, коли я закінчував 8-й клас, то вибір було переконливо зроблено на користь медицини. Зрештою, переді мною були два шляхи: або навчання в середній школі сусіднього села, з яким надійним сполученням був лише велосипед, або медучилище.
Найближче медучилище знаходилося в Івано-Франківську. Я вступив до нього в далекому 1967 році без вступних екзаменів, оскільки був відмінником у школі. Три з половиною роки я навчався на фельдшерському відділенні.
Оглядаючи той період свого навчання з півстолітньої віддалі, роблю такі висновки.
Всіх тодішніх своїх викладачів можу умовно розділити на дві групи.
Одна, значна за чисельністю, – це ті вчителі, викладачі, до яких хотілося «бігти» на заняття і «ловити» кожне слово. Вони вчили нас не тільки медичного фаху, медичного ремесла, а формували наш світогляд, розширювали горизонти пізнання світу, що простягався далеко за межами медицини. Ці справжні педагоги могли так викласти тему заняття, що «сухий» текст з підручника суттєво поступався за своєю доступністю. Серед великої кількості тих, хто «шліфував», зокрема, і мене майбутнього, дозволю собі згадати трьох- чотирьох з-поміж багатьох.
Передусім, це Григорій Григорович Гавриш, директор і викладач дерматовенерології у нашій першій групі, яка на висоті свого максимуму налічувала 41 студента (тоді – учня). Надзвичайно начитаний, він під час занять майстерно прокладав «місточки» до літератури, музики, театру…
Чи Ярослав Дмитрович Гладун, викладач фармакології, який володів мистецтвом доступного викладу складних матерій. Дотепер пам’ятаю його слова «з давніх-давен…», «у сиву давнину…», яким часто починався виклад теми. До слова, кожна наступна тема в нього мала обов’язкову «прив’язку» – треба було знати дві попередні.
Велике враження на тодішніх учнів справляв Абрам Юхимович Водовоз, за плечима якого було два інститути – медичний і фармацевтичний, а також фронтові дороги військового лікаря (останній факт робив його близьким до мого тата, учасника Другої світової війни). У його викладі навчального матеріалу, а він викладав догляд за хворими і терапію, домінував лаконічний, чіткий стиль, без «води», який давав змогу засвоїти і запам’ятати матеріал.
Не можу не згадати тодішнього керівника нашої групи, старостою якої я був, – Михайла Васильовича Ільківа, який викладав фізичне виховання. Майстер спорту з легкої атлетики, він вміло прищеплював нам любов до фізичних вправ, бо сам був взірцем досконалої фізичної підготовки. Фізичні вправи різної інтенсивності, які чергувались, були основою будь-якої теми заняття. Не пригадую такого випадку, щоб хтось присів на лавку під час заняття. Той рівень фізичної підготовки, який в училищі тільки вдосконалювався після шкільної парти, робив зайвими лавки у коридорах тодішнього приміщення закладу на вул. Галицькій, 101. Здається, там була лише одна чи дві лавки навпроти кабінету директора.
Але, на жаль, була і мізерна частка викладачів, які майже не закарбувались у пам’яті, і які, як мені нині здається, змарнували своє доросле професійне життя, не виробивши у собі любові до своєї педагогічної праці, та не змогли відчувати насолоди від викладання і навчання…
Студенти також, як і нині, були різними: обдарованими і не дуже, працьовитими і лінивими. Але абсолютна більшість прагнула знань, відчувала радість від навчання, готуючи себе до майбутньої фахової діяльності.
Пригадую, на перервах часто точились розмови про зміст наступного заняття, чи обговорювались курйозні випадки, коли хтось «прославився» під час занять, повідомивши, що може бути така хвороба як «перелом кишечника», або що клізму можна робити, вставивши трубку через рот.
Інколи практикувались дії, коли найбільш здібні студенти намагались загнати «на слизьке» викладача, задати йому питання, які виходили за межі училищної програми і на які вони знали відповідь. Під такий «перехресний вогонь» здебільшого потрапляли ті викладачі, до яких не дуже хотілося ходити на пари. Звичайно, це не були найкращі наші вчинки, але вони стимулювали викладача старанніше готуватись до заняття. Траплялося, що викладач просив директора дати йому іншу навчальну групу.
На початку березня 1971 року я закінчив медичне училище, отримавши диплом з відзнакою і рішення педагогічної ради, що я є «п’ятипроцентником» (тільки 5 випускників із кожної сотні отримували право вступу до медінституту. Всі інші могли це зробити або після трирічної праці, або після служби в армії). До слова, з нашої групи я був не один, хто ввійшов у «п’ятипроцентники».
Протягом майже 6-и місяців я працював завідувачем здоровпункту Калуської дослідно-збагачувальної фабрики (колишнього калійного комбінату), де, крім мене, у цілодобовому режимі працювали ще чотири медичні працівники і санітарка.
1 серпня 1971 року, в неділю, я склав на відмінно хімію на вступних екзаменах в Івано-Франківський медичний інститут і вже з 1 вересня розпочалося нове студентське життя.
Володимир СТАСЮК, випускник Івано-Франківського медичного училища 1971 року.
85 розповідей випускників коледжу
