Новини

Проєкт «85 розповідей випускників коледжу»

    Спогади Василя Іванцюка. Роки навчання 1980-1984.

     ІВАНЦЮК Василь Олексійович. Навчався в Івано-Франківському медичному училищі у 1980-1984 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. Трудову діяльність розпочав на посаді медсестри дитячого відділення Лисецької ЦРЛ, звідки пішов в армію. Службу проходив санінструктором в Афганістані. У 1986-1992 роках навчався в Івано-Франківському медичному інституті. Після дворічної інтернатури отримав направлення на посаду головного лікаря Манявської сільської амбулаторії. У 1998 році переведений на посаду заступника головного лікаря з медичної частини Солотвинської лікарні. З листопада 2020 року – в. о. генерального директора цієї лікарні, з січня 2022 року – генеральний директор КНП «Солотвинська лікарня» Солотвинської селищної ради.

     Василь ІВАНЦЮК: Училище дисциплінує дисциплінованих, хто має бажання вчитися

    Мій вибір майбутнього фаху і навчального закладу, де його здобути, був прозаїчним, а не романтичним. На той час в Івано-Франківському медичному училищі на медсестринському відділенні вчилася моя старша сестра, якраз закінчила два курси. Але не вона мене загітувала туди вступати. Якщо чесно, я взагалі не хотів іти в медицину, думав про Сторожинецький лісовий технікум. Але тато сказав, що не буде ніякого лісу, а буде медицина, бо, на його думку, «повар і медик – то найкращі спеціальності для армії».

     Хоча рідний брат моєї бабусі по маминій лінії – відомий акушер-гінеколог Іван Олексійович Геник. Вуйко мав великий авторитет у людей в навколишніх селах, до нього зверталися з різними проблемами і він допомагав. Для батька це теж був вагомий аргумент. Та і у нашому селі Бабче Богородчанського району були вже випускники Івано-Франківського медичного училища.

    Бабченську восьмирічну школу я закінчив з похвальним листом і проходив співбесіду. У той час для хлопців була можливість поступити з похвальною грамотою, а для дівчат таких місць уже було менше. Хто з дівчат не встигав першими подати документи в медучилище і не проходили, то йшли у 9-й клас і вже на наступний рік вступали. А для хлопців була інша система – то була спецгрупа, набір для військової служби. Ми мали більше годин на підготовку з воєнно-польової хірургії і воєнно-польової терапії, тобто цілеспрямовано нас готували для армії. На заняття з воєнної підготовки ми ходили у військовій сорочці і краватці, більше занять було на плацу. У нас було три фельдшерські групи, в кожній по 20 хлопців і 10 дівчат.

    Я вчився за двох директорів – спочатку Григорій Григорович Гавриш, а коли він почав хворіти, то була Марія Василівна Мудрак. Керівничкою групи два роки була Марія Михайлівна Савицька, яка викладала німецьку і французьку мови. Зізнаюсь, що іноземні мови не дуже знав, її уроки часто були виховною годиною. А з третього курсу куратором був Володимир Миколайович Козовик, інфекціоніст.

    Улюбленим предметом для мене в училищі була історія, хоч вона і не пов’язана з медициною. Так історією цікавлюся дотепер. А щодо медичних предметів і викладачів, то це анатомія – Олександра Олександрівна Босович, мікробіологія – Любов Михайлівна Облогіна, латина – Роман Іванович Малець.

    Олександру Олександрівну між собою ми називали Сашою, бо вона на той час була молода, після інституту. Невисока на зріст, але вміла дисципліну тримати, зацікавити студентів, добре викладала. Я ходив в анатомічний гурток, пам’ятаю червонощокого дядю Ваню чи Мішу, який теж займався з нами.

    Кілька років тому, коли у нас була зустріч у коледжі, приходила Любов Михайлівна Облогіна. Не всі її любили, бо вона була строга, вимагала неухильного дотримання правил носіння медичного одягу і дисципліни. У мене було таке кучеряве волосся, то вона казала, що я схожий на одну з відомих зарубіжних співачок і дозволяла ходити на теоретичні заняття з мікробіології без медичної шапочки.

    І, звичайно, неповторний Роман Іванович Малець, наш латинянин – це шедевр великий, я його дуже-дуже любив, поважав.

    Взагалі, у нас були дуже хороші викладачі. Було бажання вчитися, і я йшов в училище, як на свято.

    Часто можна почути, що хлопці бояться крові. Як на мене, було не страшно, але неприємно. Точніше, коли сам щось робив, то нічого, а от збоку дивитися, як інші… Але це перші тижні, практично всі через це перейшли. А найцікавіше, що з тих, хто боявся крові, вийшли найкращі лікарі. От зі мною вчився Володимир Роговський, зараз у Києві начальник клініки судинної хірургії військового госпіталю при Міністерстві оборони України, ми жили разом на квартирі. З ним пов’язана така історія. Коли зробили уроки, любили ввечері посидіти, почаювати. Уже на третьому курсі якось зайшла мова, що хтось у клініці втратив свідомість. Володя каже: «Нащо йти в медицину, якщо падаєш в обморок? Як потім працюватимеш?». Я відповів, що теж іноді почуваю себе недобре, в піт кидає, особливо коли дивлюся збоку. Буквально місяць минув після тієї розмови, я якось швидше прийшов з пар. Чую – протяжний дзвінок у двері. Відкриваю – мій Володя блідий аж сірий, руки оброблені йодом. Позаду хлопчина з його підгрупи, який привів його, бо стало погано. Виявляється, на практичному занятті з акушерства була пацієнтка з прирослою плацентою. Якраз мій вуйко Іван Геник придумав пристрій-відсмоктувач, за допомогою якого відділяли прирослу плаценту і тоді використовували ту методику, а Володі, який обробив руки йодом для асистування, дали потримати дзеркала. Коли бухнула кров і потрапила йому на обличчя, то довелося відводити його до лавочок на коридорі і приводити до тями. Я нагадав йому недавню розмову. І тому є писане чи неписане правило, що ніколи хірург один-сам не оперує. Бо в житті всяко може бути.

     Я жив на квартирі навпроти кінотеатру «Комсомолець» (тепер «Княгинин»). У мене прості батьки: тато тракторист, мама заробляла в колгоспі копійки. Жили не бідно, але й не жирували. Коли тато мав добрий настрій, то давав мені 10 рублів. З них півтора йшло на дорогу туди й назад, прожити тиждень і ще додому цукерки купити чи вафлі. Тож я і мої товариші десь з другого курсу шукали собі роботи на овочевій базі, харчосмаковій фабриці. А одна з основних – спиртзавод, де на той час можна було заробити (хоча не треба було в цьому признаватися). З вечора до 5 години ранку ми вантажили і горілку, і порожні пляшки, і вагони з дріжджами. А так як до хати, де ми були на квартирі, нас вночі не пускали, то іноді з 5-ї години на лавочці на дитячому майданчику чекали ранку, до 7-ї досипали. Тоді забігали на квартиру, милися, їли і йшли на уроки. За одну ніч заробляли по 25 рублів на кожного, коли стипендія була 30 рублів, а у мене підвищена 37,50. Навіть на обіди в їдальню спиртзаводу ходили, де можна було поїсти за 50 копійок. Нас уже впізнавали, ми були як «сини полка».

    Щодо мотивації до навчання, то і тоді, та і тепер є такий поділ: більш мотивовані, менш мотивовані і взагалі немотивовані, які не розуміли, чого прийшли в училище, лиш би закінчити. От у нас була своя компанія, що ми разом вчилися і разом ночами працювали. Все встигали, бо був стимул, розуміли, що треба вчитися і здобувати освіту, щоб потім щось вартувати в тому житті. Це були прості хлопці з Тернопільщини, з Калуського, Рожнятівського районів, з Надвірни. То з нашої компанії шестеро чи семеро закінчили з червоним дипломом. Серед них у мене з воєнки одна «четвірка» була, а у хлопців – п’ять-сім «четвірок». Всі відслужили армію, один теж був в Афганістані, закінчив медінститут, зараз в Черкасах, інший попрацював в Тюмені акушер-гінекологом і повернувся в Україну, ще один працює в даний час кардіологом у Трускавці. Тож кажу: це люди, які себе знайшли, стали добрими медиками.

     А були і такі, що в медицині себе не знайшли. З нашої групи є священник, кранівник, далекобійник, хтось в армії залишився служити, є прості робочі. Напевно, 50 на 50 відійшли від медицини. Вважаю, що училище дисциплінує дисциплінованих, хто має бажання вчитися.

    Знаходили час і чимось займатися. Танцювального гуртка, як у школі, в училищі не було, але я займався бігом на далекі дистанції. Потім то згодилося в армії. Бігали Набережною аж до кільця на Богородчани, ходили купатися на озеро. Знаходили час на відпочинок – між навчанням і працею.

    Після закінчення медучилища я місяць чи півтора працював на посаді медсестри дитячого відділення Лисецької ЦРЛ і був призваний в армію. Спочатку служив в Туркменістані в навчальному підрозділі, а з жовтня 1984 року по квітень 1986-го – в Афганістані. Був санінструктором, супроводжував колони бензовозів, нагороджений медаллю «За відвагу». Можливо, зараз неоднозначне ставлення до війни в Афгані, але для колишнього союзу і його верхівки це були імперські амбіції і агресія проти чужого народу, а для солдатів, яким говорили про інтернаціональний обов’язок, насправді були бої з пораненнями, з втратами побратимів на чужій землі.

    З армії вийшов з  твердим переконанням, що потрібно цінувати кожен день життя. І тому хотів одночасно працювати (щоб мене, дорослого чоловіка, ніхто не утримував) і продовжити навчання заочно на біологічному факультеті Чернівецького університету. Але треба було здавати три екзамени, а не один, на який я мав право. Тому в той же день поїхав і здав документи в Івано-Франківський педінститут, пройшов співбесіду. Та совєцька бюрократія забракувала медичну довідку, бо було написано Чернівці, а не Франківськ, треба було донести нову. Це у травні 1986-го, а за літні місяці мої родичі і односельці мене переконали, що медицина краща за вчителювання.

    Здав документи в Івано-Франківський медичний інститут, склав один екзамен з хімії і вступив, якраз на своє день народження, 1 серпня. А коли закінчив у 1992-му, то це вже була медична академія і був перший випуск українських лікарів. Якраз тоді змінилися терміни інтернатури – з року на два, проходив інтернатуру з терапії на базі 1-ї і 2-ї міської лікарні та Богородчанської ЦРЛ. Усвідомлення ж, що я не шкодую за свій вибір професії, прийшло, коли працював у Маняві. І дотепер не шкодую, ось уже 30 років.

Василь іванцюк, випускник Івано-Франківського медичного училища 1984 року.

85 розповідей випускників коледжу

 

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради