Спогади Ольги Василюк. Роки навчання 1966-1970.
Василюк (Чопик) Ольга Романівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1966-1970 рр. на фельдшерсько-акушерському відділенні, закінчила з відзнакою. Трудову діяльність розпочала акушеркою в сільській лікарні с. Княгиничі (Рогатинський район). У 1974 році переведена медсестрою в обласну психіатричну лікарню № 2. Після закінчення чоловіком Івано-Франківського медичного інституту поїхали в Сумську область, два роки відпрацювала в сільській амбулаторії смт. Чернеччина Охтирського району. З 1983 по 2013 рік – медсестра травматологічного відділення Рогатинської ЦРЛ.
Ольга ВАСИЛЮК: В училищі я зустріла свою долю
Для нашої родини Івано-Франківське медичне училище особливе – тут вчилася я і мій чоловік Микола Йосипович Василюк, тепер майже 20 років у коледжі працює мій син Василь, очолює циклову комісію хірургічних дисциплін. Донька Леся теж вибрала медицину, зараз працює заступником головного лікаря КНП «Рогатинський центр первинної медико-санітарної допомоги». Діти з різницею у п’ять років закінчили Львівський медичний інститут.
Ми з чоловіком (світла йому пам’ять) родом з одного села Помонята Рогатинського району. Наше село особливе – колись його називали селом богомазів і довгожителів. Мій батько Роман Васильович Чопик не лише малював ікони, а й вчив інших односельців цьому ремеслу, люди їздили по селах, продавали образи і мали якісь копійки. В радянські часи то не дуже віталося, тата навіть на пів року посадили в тюрму за те, що він малював церкву. Тато був самоук, а вже мій брат Василь закінчив Львівський інститут прикладного мистецтва, розписав більше 40 церков на Західній Україні. Кажуть, завдяки тому ремеслу в селі було багато довгожителів. Моя прабабця мала сто років, моя баба, татова мама, не дожила до такої дати п’ять місяців, моїй мамі 90 років.
Я поступила в Івано-Франківське медичне училище № 1 (так тоді називалося) після восьмого класу у 1966 році на фельдшерське відділення. Була ще мала, то швидше це була порада батьків: іди туди, тобі пригодиться така робота. Але і мені подобалося, що я могла царапинку комусь обробити – мамі чи бабусі. Тож це було і моє рішення. У школі вчилася добре, тож екзамени я здала на четвірки, і пройшла.
Хоча нас у батьків було четверо дітей, та завдяки татовому ремеслу ми не були найбіднішими. Я жила на квартирі на тодішній вулиці Правди (зараз Довга), де тепер поліклініка. Це була така маленька хатина, де жила господиня і нас три дівчинки в одній кімнаті. Для однієї дівчинки на ніч розкладачку ставили, а нас дві спали на дивані. Господиня була добра, ми привозили з дому продукти, а вона нам готувала. Пам’ятаю, як на сніданок пригощала нас полуницями.
Студентські роки були дуже цікавими. На той час директором медичного училища був Григорій Григорович Гавриш. Маленький такий чоловік, худенький, але дуже добрий до студентів. Спокійний, приємний, то засміється, то щось запитає.
Чи не найбільше запам’яталася викладачка анатомії Зінаїда Федорівна Ільїна, старша за віком, яка була дуже вимогливою і дисциплінованою. Любила я і її предмет, і її. Пригадую, як ми зайшли в анатомку, а там запах формаліну, пінцетом показували нерви – тяжкувато було, але це мені подобалося. Також любила фармакологію. Наш викладач Ярослав Дмитрович Гладун ще й родом був з Черче Рогатинського району, майже земляк. Полюбила також українську мову, насамперед завдяки викладачці Інні Анатоліївні Зарічній. А класною керівничкою була Зінаїда Олексіївна Голдіна, яка вчила російську мову.
Вчилася я систематично, все пильнувала. Хіба як вступала, то найбільше боялася фізики, а потім, під час навчання в училищі, дуже боялася математики та історії. Точніше, історія мені не подобалася, чомусь я не дуже хотіла вчити той предмет.
Ще цікавіше стало вчитися, як пішли медичні предмети – хірургія, терапія, як ми ходили на практику в лікарні, працювали з хворими. Колись не було фантомів, щоб тренуватися. Ми ходили по відділах, нам роздавали хворих – ти маєш того, а ти того. Ми збирали анамнез, вчилися заповняти історії хвороби.
Я брала активну участь у культурно-масовому житті училища: співала в ансамблі, відвідувала танцювальний гурток, моїм партнером по танцях був однокурсник мого майбутнього чоловіка. Дуже любила я фізкультуру, яку вчив Михайло Васильович Ільків. У Пасічній за мостом ще не було тих домів, а були ніби полігони – ми там на лижах їздили. Я виступала на спортивних змаганнях з бігу та стрибків у висоту. Це тепер ноги болять, тяжко ходити, не те що стрибками займатися…
Саме в медучилищі я зустріла свою долю. Микола Василюк теж родом із Помонят. Він вступив на навчання роком пізніше за мене, у 1967-му, і навчався в одній групі із Володимиром Васильовичем Стасюком, теперішнім директором медичного коледжу, вони товаришували.
Коли у 1970 році я закінчила медичне училище з відзнакою, мені пропонували йти вчитися в медичний інститут. Але я вже дружила зі своїм чоловіком, через рік вийшла заміж і про подальшу науку не думала. А чоловік вивчився на лікаря – після армії вступив в Івано-Франківський медичний інститут.
Поки він служив в армії і вчився в інституті, я працювала в сільській лікарні в сусідньому селі Княгиничі – акушеркою. Доки жити буду, пам’ятаю своє «бойове хрещення» – перші пологи. Акушерка, яка мене, випускницю училища, вчила, пішла у відпустку, а вночі родить жінка, за мною приїхали фірою. Був страх, бо лиш місяць моєї роботи після училища. Роди прийняла, але у жінки почалася кровотеча, бо була приросла плацента. Довелося кликати на допомогу молодого лікаря, хоча він не був гінекологом і боявся не менше. Та ми впоралися. Не раз ту жінку зустрічаю в районі, вона мене пам’ятає. А потім вже звиклося до роботи. У нас в лікарні було п’ять ліжок, жінки частіше народжували, як в теперішні часи.
Після чотирьох років роботи в Княгиницькій лікарні мене перевели в психіатричне відділення обласної психлікарні № 2 в село Приозерне, куди потрібно було добиратися 3 км пішки на чергування в різну погоду: і в дощ, і в сніг. Чоловік вчився в інституті і хоча завжди мав стипендію, та нам було важкувато, дитина була мала. Тож він підзаробляв, розвантажуючи вагони, а я пішла в психлікарню, бо там платили 25% за шкідливість і була більша відпустка. І працювала там вісім років.
Коли чоловік закінчив медінститут, його направили хірургом в Сумську область Охтирський район смт. Чернеччина. Ми поїхали туди з двома дітьми, він працював ургентним хірургом, а я маніпуляційною медсестрою. Нам там було добре, хоч люди і називали нас «бандерівцями», але вони нас любили і нам подобалися.
А в 1983 році в Рогатині відкрилася нова районна лікарня, ми з чоловіком повернулися додому. Обоє почали працювати в травматологічному відділенні ЦРЛ: я – медсестрою, а чоловік перекваліфікувався на травматолога. Це був період щасливого життя, діти підростали, чоловік став успішним спеціалістом-травматологом, займався мануальною терапією, постійно вчився, їздив на курси в Запоріжжя і Полтаву, навіть до відомого мануального терапевта Миколи Касьяна. Ми побудували будинок, у якому планували жити довго та щасливо… Проте 24 квітня 1989 року раптово й трагічно, якраз у розквіті сил, обірвалося життя Миколи Йосиповича, йому було всього 37 років. Їхав з нічного чергування і в машині помер. Наша сім’я втратила опору, доброго чоловіка, люблячого батька дітей.
Підняти на ноги доньку, яка закінчувала школу, та сина, якому було на той час 12 років, – ось такою стала основна мета в моєму житті. Це те, що давало сили та витримку. Направду, Бог дає ті випробування, які людина може перенести.
У травматологічному відділенні я пропрацювала до 2013 року – 30 років. З теплотою згадую прожиті роки і дякую Богові за все, що він дає!
Ольга ВАСИЛЮК, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1970 року.
85 розповідей випускників коледжу
