ЩЕРБЮК (Боднарук) Валентина Іванівна. Навчалася в Івано-Франківському медичному училищі у 1973-1977 рр. на фельдшерському відділенні, закінчила з відзнакою. Трудову діяльність розпочала завідувачкою ФАПу с. Чорний Потік Надвірнянського району. З 1978 року – черговий фельдшер МСЧ-56 Південного машинобудівного заводу у Дніпропетровську. Повернувшись на Прикарпаття, працювала медсестрою в санаторії «Прикарпатський» (м. Яремче) та Білоославській лікарській амбулаторії Надвірнянського району. У 1989-1995 рр. навчалася в Чернівецькому державному університеті ім. Юрія Федьковича (спеціальність «географія»). З 1991 року – вчителька географії і народознавства Білоославської ЗОШ І-ІІІ ступенів. З 2007 року – заступниця директора Білоославської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Член Національної спілки журналістів України. Нагороджена медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям».
Валентина ЩЕРБЮК: Роки навчання в училищі стали для нас школою життя
Студентські роки для всіх нас є, безперечно, цікавими і незабутніми. Тому так приємно вкотре, хоч у спогадах, пережити їх знову.
Моє найперше знайомство з нашим рідним навчальним закладом асоціюється – ви не повірите! – з нашим директором, улюбленим нами всіма Григорієм Григоровичем Гавришем. Я поступала в училише як відмінниця і тому проходила обов’язкову співбесіду, за результатами якої відмінників автоматично зараховували на навчання. Співбесіду проводив Григорій Григорович. Мене здивувала обізнаність директора з історії рідного краю – він знав, здавалося, все про визначні місця тих населених пунктів, звідки був його співрозмовник, розпитував, додавав певні коментарі. Мене, пригадую, дуже захопила розмова (саме так, розмова) з Григорієм Григоровичем. Я, звичайно ж, стала студенткою і всі роки навчання не переставала захоплюватися простотою, ерудованістю, мудрістю цієї Людини.
І ще один подарунок піднесла нам Доля, подарувала знайомство з чудовою людиною – нашим викладачем математики (і етики), відомим композитором Дмитром Циганковим. Ми всі дуже любили Дмитра Гнатовича, поважали, захоплювались його невгамовною енергією, цінували його життєву мудрість, берегли прості людські настанови і поради на майбутнє життя, підтримували зв’язок з ним вже після навчання, він був запрошеним гостем на наших традиційних зустрічах.
Не помилюся, коли скажу, що в медучилищі тоді підібрався високопрофесійний викладацький штат. Лекції багатьох з них ми ще й дотепер пам’ятаємо, навіть покористовуємось у своєму житті. Практично кожен з наших викладачів – особистість, що плекала в юних душах засіяні зерна знань, зерна залюбленості у свій фах, давала практичні знання зі свого предмету, які ми пронесли через усе своє життя. Навіть через роки, навіть змінивши професію (так склалися обставини), я зберігаю конспекти лекцій з терапії, хірургії, дитячих, інфекційних хворіб.
Низько схиляю голову перед своїми улюбленими викладачами.
Здається, що дотепер, закривши очі, можу відтворити у пам’яті кожну лекцію, кожне практичне заняття з анатомії, навіть міміку і жести Євдокії Миколаївни Богославець. І так хотілося б ще хоч раз побувати на лекції чи практичному занятті з терапії – у нашого Абрама Юхимовича Водовоза, чи з хірургії – у Ірини Владиславівни Свйонтек, чи з інфекційних захворювань – у Тетяни Антонівни Онищук. Разом з Стефанією Семенівною Павлюк повторити латинську мову, яку я дуже любила. Одним з найулюбленіших предметів для мене була історія, її у нас викладала Параска Василівна Надрага. Я навіть їздила на науково-практичну конференцію з історії в Ригу.
Цікаві, мудрі, досвідчені – наші викладачі ділилися з нами своїми знаннями, своїм життєвим досвідом, вчили нас пізнавати життя, бути Людьми. До слова, навіть перший у своєму житті укол я зробила своїй викладачці Тетяні Борисівні Ейдельман, котра вела в нас практичні заняття по догляду за хворими. На уроці в неї стався гіпертонічний криз, і вона попросила мене ввести їй ліки. Ми якраз вчилися робити ін’єкції на муляжах, а тут – людині, та ще й викладачці…Все в мене вийшло, заслужила подяку і похвалу від Тетяни Борисівни. Таке було моє «бойове хрещення».
Друзями нашої групи, добрими наставниками були викладач фізичного виховання Михайло Васильович Ільків та викладач військової підготовки Микола Миколайович Коваль. Ми часто разом з ними ходили і їздили в туристичні походи, брали участь у спортивних змаганнях.
Багато мудрих порад, настанов я почерпнула від Марії Василівни Мудрак, котра очолювала профспілкову організацію працівників медичного училища. А я від першого до четвертого курсу була головою учпрофкому училища, тому її опіку і допомогу я завжди відчувала. На другому курсі мені випала честь бути учасницею Всесоюзного семінару голів профкомів медучилищ, що проходив в Тулі. Було дуже цікаво!
А головною людиною для нас в час навчання була наша «класна мама» Марія Михайлівна Савицька. Вона справді, як мама, опікувалась нами. Ми любили і поважали свою Марію Михайлівну, навіть після закінчення навчання ми спілкувались з нею, відвідували її, зустрічались, ділились своїми успіхами, проблемами.
Окремо хочу розповісти про нашу групу. Роки навчання в медучилищі стали для нас школою життя. Ми, зовсім ще діти – в основному сільські діти, ставали самостійними, дорослішали, тут формувався наш світогляд, формувався характер. На мою думку, ми дорослішали раніше за інших, вчилися правильно діяти і приймати рішення в особливих обставинах. Бо ж ми вчилися не лише в аудиторіях, а і в лікарнях, біля хворого і розуміли, що ціна похибки чи невміння могла бути занадто високою.
А ще ми вчилися дружити, цінувати і поважати один одного. Часто старались проводити час разом: кіно, театр, вечори, туристичні походи, поїздки в цікаві місця, просто відпочинок разом – зблизили, зріднили нас.
Дружбу, вміння співпереживати один за одного ми пронесли через все своє життя. І, думаю, саме така дружба, мої розповіді про цікаве студентське життя вплинули на рішення мого молодшого брата Василя Боднарука теж іти вчитися в Івано-Франківське медичне училище, на фельдшерське відділення.
Впевнена, що нема багато таких груп, котрі зустрічаються через кожні 5 років, не пропустивши жодної. І на кожну зустріч збираються практично всі, хто є в той час в Україні (бо дехто працює за кордоном). Хіба що поважні причини чи непередбачені життєві ситуації не дають змоги з’явитися на зустріч. Ми завчасно вирішуємо час зустрічі, щоб можна було оформити відпустки чи приїзд з-за кордону організувати. Більшість хлопців стали лікарями. І кожен з них завжди готовий допомогти, порадити. У нас є навіть два Заслужені лікарі України – Ярослав Винярський та Володимир Кобіта.
Ми практично всі між собою на зв’язку, не зраджуємо своїй юнацькій дружбі. Цього року минає 45 років від закінчення нами навчання в медучилищі. В травні ми планували чергову зустріч. Молимо Бога, щоб уже настав мир, щоб не порушилась наша традиція – це ж уже дев’ята наша зустріч! А наступного, 2023 року 1 вересня минатиме 50 років від дня, коли ми вперше стали студентами нашої Alma mater. Зустрінемось!
Звертаюсь до теперішніх студентів медичного коледжу. В непростий час довелось вам навчатися – COVID, локдауни, а тепер війна – внесли свої корективи в навчальний процес. Але вірте, що все це закінчиться, ви повернетесь у свої світлі аудиторії, до навчання. Цінуйте кожну мить спілкування між собою, бережіть дружбу студентську. Ловіть кожне слово, кожну настанову ваших викладачів. Навчання в коледжі дає так багато можливостей для саморозвитку, для росту – духовного, інтелектуального. Адже вам жити, працювати в новій, європейській Україні, творити і розбудовувати свою, найкращу, державу!
Валентина ЩЕРБЮК, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1977 року.
85 розповідей випускників коледжу
