Новини

Розповідь №34 із проєкту «85 розповідей випускників коледжу»

 

ЧОПИК (Добровольська) Орися Сафронівна. Навчалася в Івано-Франківському медичному училищі у 1957-1959 рр. на медсестринському відділенні. Після закінчення працювала в акушерсько-гінекологічному об’єднанні Івано-Франківська. У 1963-1969 рр. – навчання в Івано-Франківському медичному інституті. Після закінчення інституту у 1969-1972 рр. працювала лікарем-педіатром районної номерної лікарні м. Отинія. У 1972-2021 рр. – викладачка педіатрії Івано-Франківського медичного училища (згодом коледжу). Очолювала міську організацію Демократичної партії та Української Народної партії, а також обласну жіночу громадську організацію «Славія». Була секретарем комітету медицини в громадській раді при голові обласної держадміністрації. На честь 10-річчя незалежності України відзначена подякою президента України. Відмінник охорони здоров’я.

Орися ЧОПИК: Виховуємо не просто медика, а людину

 

Ще зі школи у мене було бажання стати медиком. Взагалі-то я думала: якщо на медицину не поступлю, то піду на вчителя, на історичний факультет педінституту. А сталося так, що я прийшла в медицину через декілька років, а ще через кілька років моя мрія здійснилася: я стала «два в одному» – педагог і медик, для студентів стала вчителем і вчила їх педіатрії. До того ж працювала майже пів століття викладачкою в Івано-Франківському медичному коледжі, який сама свого часу закінчила.

Медична наука для мене розпочалася ще зі школи, і я її полюбила. У нас у школі була лікарка Пристайко, яка дуже гарно з нами, дівчатками, займалася, прищепила любов до медицини, брала нас на змагання сантрійок. Проходили такі змагання на стадіоні, ми ніби моделювали воєнний час: «поранені» були, перев’язки ми робили, надавали першу допомогу. З мого класу практично половина дівчаток згодом стали лікарями. Коли я беру альбом, то показую дітям: «Подивіться, ось ця, і ця, і ця були зі мною в сантрійці, потім в сандружині. Так ми полюбили медицину».

Зрештою, для мене була ще одна причина: мама часто хворіла, нерідко доводилося швидку викликати. Тому я вирішила для себе, як виросту, як закінчу школу, то обов’язково стану лікарем.

Але… Після школи я не змогла поступити в медінститут. Раз поступала – не вийшло, другий – не поступила. І вирішила стати хоча б медичною сестрою. Вступила на сестринське відділення в Івано-Франківське медичне училище, тоді ще на вулиці Галицькій, 101.

Тут були надзвичайно хороші і потужні викладачі, які прищеплювали нам любов до медицини, передавали все те, що самі знали. Всі вони вже в потойбічний світ перейшли, бо стільки років минуло. Серед них було багато дуже професійних, іменитих, непересічних особистостей.

Насамперед згадаю директора училища Григорія Григоровича Гавриша. Ми його називали «наш директор». Для студентів він був як батько, цікавився життям кожного, підтримував, допомагав. Особливу увагу приділяв сільським дітям. Вмів акуратно і посварити, якщо студент заслужив цього, але ніхто на нього не ображався. Любив історію свого краю, України, багато читав літератури за такою тематикою. З ним цікаво було спілкуватися. Підтримував художню самодіяльність, спорт.

З особливо теплотою згадую також своїх викладачів Тетяну Василівну Онищук (інфекційні захворювання), Абрама Юхимовича Водовоза (терапія), Володимира Антоновича Гольця (латинська мова). При радянській владі в навчальних закладах була суха наука. Викладачка прийшла: «Добрий день» – і починає навчання з дисципліни. А ці викладачі, яких згадую, використовували факти зі свого життя і практики. Водовоз – з воєнного часу, він був фронтовиком, старшим від всіх. Онищук як інфекціоніст наводила приклади, як поступали хворі на дифтерію, які симптоми, ділилася спогадами, як їх рятували. Дуже потужні знання зі свого предмету дерматовенерології давав Гавриш. Особливо хлопцям, натякаючи, що їм доведеться працювати з армійцями, а в армії дуже багато корости, грибка ніг: «Прийдеться вам то лікувати». І давав приклади, чим це може закінчитися, якщо не лікувати правильно.

Важливо, що під час навчання в медучилищі ми могли практично застосовувати свої знання. Тоді багато було хворих, особливо з педіатрії. У Франківську був дитячий будинок, звідки покинуті дітки нерідко потрапляли в дитячу лікарню. І ми самостійно могли їх доглядати, виховувати, сестрички нам давали ін’єкції робити, ліки роздавати. Зараз з цим вже важче – кожен пацієнт має свої ліки, є дозвіл мамам бути з дітьми. І ми вже не можемо забезпечити нашим студентам те, що колись нам давали.

Приводила нас викладачка і на пологи. Якщо в родильному залі були породіллі, то розподіляли по двоє студентів до акушерки і ми з нею працювали біля жінки при пологах. Сьогодні вже не так, жінки кажуть: «А я не хочу». А тоді такого слова не було, бо знали, що студенти мають вчитися. Думаю, сьогоднішнім викладачам у цьому плані важче, як було колись.

Звичайно, зараз є гарна клініка з оснащенням, обладнанням. Медичний коледж має на всіх клінічних базах свої навчальні кімнати, теж відповідно оснащені всім необхідним для практики. Фактично спочатку теоретично практику студенти проходять, а потім ідемо у клініку.

Хочу також згадати зі своїх студентських років, які були гарні уроки фізкультури, які вів Іван Григорович Прядко. У нас був такий великий лан позаду училища, де тепер мікрорайон Набережної. Тоді великих будинків тут не було і нам було привільно бігати, взимку на лижах ходити. Викладач стимулював нас до фізкультури, давав нам можливість оздоровлюватися, а знання з фізкультури пов’язував з медициною. Все казав: «Дивіться, в здоровому тілі – здоровий дух». Ми ходили на фізкультуру з великою охотою.

З вдячністю згадую нашу Alma mater. Після закінчення медичного училища я пішла на роботу в акушерсько-гінекологічне об’єднання Івано-Франківська. Попрацювала чотири роки, але від мрії стати лікарем не відмовилася. І вже заміжня, з сім’єю, коли мені було 29 років, вступила у 1963 році в Івано-Франківський медичний інститут. Дуже добре йшла мені наука з клінічних дисциплін, бо у нас в медичному училищі дуже гарно викладали ці предмети. Ми на 80 відсотків вже були готовими, це просто було повторення того, що ми вже знали.

Після закінчення інституту мене направили в Отинію лікарем-педіатром. А через чотири роки я повернулася працювати в медичне училище, де сама колись вчилася. І пропрацювала тут 49 років зі своїми дівчатками і хлоп’ятками, як я завжди казала про студентів. Вони, після восьмого класу, були ще діти, і ми їх вчили та виховували, щоб вони виросли порядними.

Вдячна долі, що з 1972 року працювала з Григорієм Григоровичем Гавришем уже не як студентка, а як викладачка. Він поважав дисциплінованих, відповідальних викладачів, а от тих, хто запізнювався на заняття, не любив. «Карав» їх, зустрічаючи при вході в училище і кажучи: «Шановна, я іду до вас на пару» – так виховував дисципліну. А завдяки теперішньому директору ІФМФК Володимиру Васильовичу Стасюку, вихованцю «школи Гавриша», збережені всі найкращі традиції, створена чудова матеріальна база, заклад по-сучасному оснащений і затишний.

Добрі традиції продовжуються. Колектив медичного училища був дуже хороший, коли я вчилася, і дуже хороший, коли я працювала. Викладачі завжди старалися гарно викладати свої предмети, а студенти отримували від нас добрі знання. Багато з тих, хто закінчив наше медучилище, згодом поступили в медінститут, стали лікарями.

Вже коли я прийшла працювати в медичне училище, то не раз згадувала своїх викладачів. Ми, крім викладання сухої медицини, використовували власні спогади з лікарської практики, багато читали і студентам подавали. Практично ми виховували не просто медика, а людину.

Я старалася не сваритися ніколи, не кричати на студентів. Навіть коли не знав чи не знала, то я завжди казала: «Сьогодні так, а на наступний раз буде краще. Не розчаровуйтесь. Студент без двійки – що солдат без гвинтівки». У мене була така звичка сказати: «Не переживайте, все буде добре»

Вела я також гурток з педіатрії. Студенти працювали два-три роки з хворими, збирали анамнез, досліджували, потім на конференціях доповідали. Мої студенти часто займали перше-друге місце. Хто хотів, той займався також маленькою науково-дослідницькою роботою. Це могло допомогти потім вчитися в інституті.

Я взагалі скажу так: хто хоче – він навчиться. Буде мати бажання – навчиться. Є можливість. Можна додатково в гуртках займатися, можна на вихідних або вночі в лікарнях чергувати. А хто не хоче вчитися – то і не заставиш.

Колишні студенти були слухняні, не такі розв’язані, як зараз. Але я вважаю, що нічого страшного: такий вік, така ситуація. Колись ми, як кажуть, тільки дошку мали, таблички, а зараз маємо комп’ютери, гаджети, студенти можуть зайти в інтернет і знайти нову інформацію. Ми навіть радимо: розвивайте свою думку і один одного стимулюйте до того, щоб ви шукали щось нове, окрім того, що дали вам на лекції.

Коли я вчилася, у нашій групі були майже всі дівчатка. Згодом, як я уже працювала, були окремі групи медсестер і фельдшерів, були змішані групи. Особливі спогади про хлопців, яких готували як військових фельдшерів. То були такі орли: Степан Мельник, який зараз працює в США, Василь Притула, професор інституту імені Богомольця у Києві, Микола Корпан працює в Австрії, лікував колишнього Президента України Віктора Ющенка. Майже кожна група, де я вчила, запрошує мене на зустрічі випускників. Я любила своїх студентів, вони мені теж віддавали свою любов.

Дівчатка і хлоп’ятка мої росли, не один раз я була керівником студентських груп. Старалася своїм вихованцям прищепити не тільки любов до навчання і до майбутньої професії, але й любов до своєї Батьківщини, намагалася допомогти пізнати свій карпатський край і показати великі міста країни. Мали ми багато екскурсій: Львів, Київ, Брест, Ленінград.

 49 років – як один день пройшов. Та через пандемію коронавірусу у 2021 році у зв’язку з сімейними обставинами довелося піти на заслужений відпочинок.

Коли я поступала в медучилище, виповнилося 20 років з часу його заснування, а тепер ІФМФК, моя Alma mater, готується до свого 85-річчя.

Орися ЧОПИК, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1959 року.

 85 розповідей випускників коледжу

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради