Новини

Розповідь №39 із проєкту «85 розповідей випускників коледжу»

ФЕДОРОВ Сергій Валерійович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1988-1992 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. У 1992-1998 рр. навчався в Івано-Франківській державній медичній академії (спеціальність «Лікувальна справа»; закінчив із відзнакою). Закінчив також Сумський державний університет (спеціальність «Бізнес адміністрування»). З 2001 р. по закінченню аспірантури працює в Івано-Франківському національному медичному університеті. З 2022 р. – завідувач кафедри терапії, сімейної та екстреної медицини післядипломної освіти Івано-Франківського національного медичного університету. Доктор медичних наук, професор. Автор та співавтор 210 публікацій у вітчизняних та зарубіжних виданнях, трьох підручників. Член Європейського кардіологічного товариства, Європейської асоціації серцевого ритму, Європейської асоціації профілактики серцево-судинних хвороб, Асоціації серцевої недостатності Європейського кардіологічного товариства, шеф-редактор журналу The Pharma Innovation (Індія), заступник головного редактора журналу «Critical Care Innovation» (Польща), член редакційної ради журналів «Na ratunek» (Польща) та «Emergency Medicine» (Польща). У 2000 р. отримав нагороду Республіки Польща в галузі екстреної медицини «Wikrot Ratownictwa»; у 2001 р. нагороджений Грамотою Верховної Ради України.

Сергій ФЕДОРОВ: Основа медицини була закладена саме в училищі

 

Попри те, що в моїй родині медиків не було, я завжди хотів стати лікарем. Пояснення просте: в дитинстві досить часто хворів, не один раз перебував у лікарні. Тож вирішив, що доля пов’яже мене з медициною, щоб лікувати себе та інших.

Після восьмого класу вступив в Івано-Франківське медичне училище. З боку рідних відчув абсолютне сприйняття, бо вони розуміли, що це перший щабель для майбутнього поступлення в медичний університет і здобуття фаху лікаря на перспективу. Щоб ознайомитися з усіма ланками охорони здоров’я, на мою думку, оптимально було піти спершу в медичне училище.

Оскільки після закінчення восьмого класу Долинської школи я мав свідоцтво з відзнакою, мені треба було здати один іспит з української мови. Здав на «відмінно» і наступні екзамени вже не здавав.

То був 1988 рік, якраз коли училище змінило адресу з Галицької на тодішню вулицю Дзержинського, тепер Гетьмана Мазепи. До самого процесу переселення ми не долучилися, а от до озеленення території навколо навчального корпусу – так. Пригадую, як з вчителькою біології Даркою Федорівною Слободян і під час занять, і після них впорядковували клумби.

Класною керівничкою перший рік у нас була викладачка культурології Надія Павлівна Дерев’янко, згодом вона пішла працювати в обласну медичну профспілку. А з другого курсу і до випускного керівничкою групи була Чеслава Михайлівна Рішко, викладачка акушерства і гінекології.

Перше відчуття і сприйняття, що ти вже не учень у школі, а студент в училищі, для мене особисто пов’язано із заняттями з анатомії. А ще запам’яталося, як дехто з хлопців втрачав свідомість на перших пологах, коли почали вивчати акушерство. Так буває, але вони продовжували навчання – і зараз це добрі фельдшери або, якщо продовжили медичну освіту у вузах, лікарі. Треба було просто перейти оцей перший бар’єр.

У мене не поставало питання, які предмети важчі, а які легші. Був, як кажуть, круглим відмінником і у школі, і в училищі. Але мені цікавіше було вчити медичні предмети.

Оскільки у ті часи у мене була мрія стати акушер-гінекологом, то я і ще кілька однокурсників щотижня ходили на нічні чергування в пологовий будинок. Нам ішли назустріч, на той час не було конфліктів між комунальними закладами освіти і закладами охорони здоров’я (зараз, на жаль, не скрізь і не завжди так).

Важко зараз виокремити, хто з викладачів був улюбленим, для мене найкращим. Назву кількох: Рома Іванівна Кухтяк (педіатрія), Катерина Юріївна Якубів (неврологія), Любов Михайлівна Облогіна (мікробіологія), Ліда Миколаївна Грищенко (інфекційні хвороби). У них був особливий підхід до викладання, нам цікаво було вчитися. А загалом всі викладачі закладали в нас любов до медицини.

Але те, що я згодом став терапевтом, мабуть, заслуга Олени Іванівни Малиновської, вона вплинула на мій вибір фаху. У неї ми мали заняття у стінах училища і на базі обласної лікарні. А потім вона завідувала в училищі практикою. Згодом виїхала в Німеччину.

Загалом для практики в училищі були гарні умови, клінічні дисципліни викладалися на базі медичних закладів: в обласній лікарні,  в пологовому будинку, в обласній дитячій, в інфекційній, в пульмоцентрі. Практику проходили в Івано-Франківську або за місцем проживання. Саме під час практики я навчився робити ін’єкції і перев’язки, дозволили мені асистувати в якості середнього медичного працівника. Приміром, я часто їздив на практику в Долину, звідки родом. То операційна сестра давала можливість все бачити, накладати шви, перев’язочна сестра теж дозволяла спробувати все робити.

Власне саме в училищі я навчився робити всі практичні маніпуляції, з того часу запам’ятав основи догляду за хворим. Тобто основа медицини була закладена саме в училищі. І тому згодом навчатися в медакадемії мені було набагато легше: і теоретично, і практично. Зараз мені ніхто з медсестер не може сказати, що «доктор, професор не вміє зробити укол». Хто після медучилища – вміє. Сам особисто не раз доводив, що «вмію і можу». Тим більше, що після закінчення медучилища і до того часу, як вступив в медакадемію, я попрацював медбратом в дитячій лікарні.

У нашій фельдшерській групі було семеро дівчат, а решта – хлопці. Більшість з хлопців готувалися як військові фельдшери. Була тоді така тенденція чи мода. Лише два роки минуло, як з Афганістану були виведені радянські війська. Пам’ятаю, як пару місяців чи семестр терапію викладав у нас Валерій Анатолійович Левченко, який зараз очолює кафедру медицини катастроф та військової медицини Івано-Франківського національного медичного університету. Він був такий молодий, пройшов Афганістан. На заняттях перше, що говорив: «Зараз буде бомбардування нижче ватерлінії, двійочників прошу капітулювати». Нині ми з ним колеги, в одному закладі працюємо, і коли зустрічаємося, перше, що згадую, то ці слова.

З гумором у нас ще був викладач військово-медичної підготовки Микола Миколайович Коваль. Він за запахом, по перегару міг визначити, хто з хлопців напередодні пив горілку і яку саме. Як зараз пригадую випадок, коли хтось з однокурсників отак «підзалетів». Викладач з такими гарними козацькими вусами принюхався і каже: «Пшенична». Але одразу додам, що таких випадків саме у нашій групі не було багато, хіба одне-два святкування.

Пригадую також, як викладач фізкультури Михайло Васильович Ільків, коли хтось провинився, свистів у свисток і казав: «Три круга навколо озера». Хтось не дуже хотів бігати, пробував десь зрізати впоперек. Коли цю хитрість Михайло Васильович побачив, то так більше не проходило.

 Під час навчання в училищі я брав участь в художній самодіяльність, на всіх заходах був ведучим. Між третім і четвертим курсом, коли зросла національна свідомість українців і відчувалося прагнення до незалежності України, долучився до «Молодої Просвіти». Ми їздили по районах і виступали з повстанськими піснями, з віршами. Це було кілька людей з нашого училища.

А ще пригадую, як в училищі Чеслава Михайлівна Рішко організовувала колядки. Знову ж таки, то був кінець 80-х – початок 90-х років, коли після атеїстичної пропаганди відроджувалася духовність, релігійність. Ми об’єднувалися з дівчачими колективами – то були або сестринські групи, або акушерські, щоб забезпечити різноголосся в колядках. На Різдво одягали національні костюми і з колядками, віншуваннями ходили по лікувальних закладах міста, по різних відділеннях. Було цікаво і нам, і глядачам

А ще завдяки нашій класній керівничці ми часто їздили на екскурсії в межах України.

Згодом так доля склалася, що я неодноразово перетинався з Чеславою Михайлівною під час навчання в медакадемії, а потім уже працюючи в медичному університеті.

Коли я навчався у вузі, була відчутна різниця, хто прийшов після десятого класу, а хто після медучилища. Чи так і зараз, мені важко сказати, бо працюю на кафедрі післядипломної освіти. Та думаю, що для кожного випускника медичного училища ті роки не були марними.

Тепер, коли сам працюю викладачем в медичному університеті, вважаю, що іноді навчальна програма в медичних закладах освіти дещо перенасичена різними немедичними дисциплінами. Є і таке, що навряд чи згодиться в майбутньому. На мою думку, краще, аби більше уваги зверталося на медичні предмети і на іноземну мову, бо вона потрібна.

А сьогоднішнім студентам побажав би максимально отримувати знання та практичні вміння, адже вони необхідні для розвитку.

Сергій ФЕДОРОВ, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1992 року.

 85 розповідей випускників коледжу

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2022 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165