Новини

Розповідь №47 із проєкту «85 розповідей випускників коледжу»

САГАН (Халупінська) Юліана Юліанівна. Навчалася в Івано-Франківській фельдшерсько-акушерській школі (відділення медичних сестер) у 1953-1956 рр. Після закінчення працювала в Івано-Франківській дитячій поліклініці дільничною медичною сестрою. У 1957-1963 рр. навчалася в Івано-Франківському медичному інституті. У 1963-1964 рр. – лікар-терапевт дільничної лікарні в Снігурівському районі Миколаївської області. З 1964 до 2016 року працювала в Івано-Франківському медичному училищі (згодом коледжі). Викладач вищої категорії дисципліни «Догляд за хворими і медична маніпуляційна техніка». Нагороджена медаллю «Ветеран праці», почесним значком «Відмінник охорони здоров’я».

Юліана САГАН: Починала вчитися у фельдшерсько-акушерській школі, закінчила медучилище, працювала в медколеджі

 Понад п’ятдесят років я пропрацювала в Івано-Франківському фаховому медичному коледжі. А свого часу закінчувала цей заклад і була свідком усіх змін його статусу. Вступала я ще у фельдшерсько-акушерську школу, закінчувала вже медичне училище, згодом було базове медичне училище, базовий медичний коледж. Тож можу порівнювати, як було і як змінювався навчальний заклад.

У 50-х роках приміщення знаходилося на вулиці Галицькій, 101. То було бідоцтво, повоєнні часи. Комп’ютерів ще не існувало. Вчилися, як то кажуть, на півпальцях. На заняття йшли з таблицями: якась хвороба і її симптоми. Викладач коментував і додавав щось своє. Такі таблиці зберігалися в підвалі і завідувала ними лаборантка Ада Іванівна. Ми приходили і казали: «Нам сьогодні потрібна така-то таблиця», вона видавала і з тим йшли викладати. Це вже коли я була викладачкою. Коли була студенткою, то по суті було так само.

Приміром, анатомію вчили по атласу. Хіба деколи нас водили в анатомку, щоб показати труп і як на ньому можна вчитися. А так більше принцип «що намальовано». Звичайно, умови не ті, що тепер. Але вивчилися…

Мені вже важко згадати імена і по батькові багатьох викладачів. Та і випускників, з якими я закінчувала, думаю, вже багатьох нема. Все-таки стільки років минуло, ні з ким не маю контактів.

Коли я вступила у фельдшерсько-акушерську школу після сьомого класу, директоркою була Грекова, імпозантна така жінка. Вона викладала інфекційні хвороби. Чомусь це був мій улюблений предмет, викладачка змогла викликати любов до нього. Ще чітко пам’ятаю, що був такий викладач Москаленко, він курував медсестринське відділення при фельдшерсько-акушерській школі.

Хірургічну практику ми проходили на базі колійової лікарні. Дуже цікавий був там викладач, сам він працював хірургом в тій лікарні і проводив з нами заняття на такому рівні, ніби ми не медсестри, а доктори. Нам це імпонувало.

Заняття були і в інфекційній лікарні, і в інших – прив’язані до лікарень. Для медсестри важливо вивчити догляд за хворим.

Щоб я захоплювалася спеціально якимись предметами, то ні – всі були однаковими. На жаль, нас дуже «грузили» (особливо пізніше, вже в медінституті) політичними науками: політекономія, істмат, діамат. То була основа основ. Як не здав основи марксизму-ленінізму, то міг інші предмети і не йти здавати. Такі часи були, тепер згадуються як неприємний сон. Нащо то медсестрі чи доктору? Потім і на роботі так само – політзаняття. Що міг зробити? Хочеш працювати – мусиш пристосовуватися.

Вже коли я працювала в медучилищі, мені кілька разів пропонували: «Ти будеш директором, ти будеш завучем, але треба «червону книжку» (партквиток)». Дякую, я ніколи не мріяла про «червону книжку» і про посаду директора чи завуча. Все – коротко і ясно.

Під час навчання в медучилищі ми займалися спортом і художньою самодіяльністю. Хоча спеціального залу не мали, але була прибудова, де проходили заняття з фізкультури – якщо було холодно, а так заняття були надворі. А потім були вечори з танцульками. Правда, обмежений час, до певної години, і завжди були викладачі, яких ми називали «наглядачами» (щоб не було ніяких ексцесів). Так сказати, тримали нас в руках. З одного боку, може це і добре, бо була дисципліна, а з другого, вважалось, що так і має бути.

На релігійні свята нас обов’язково заставляли іти замітати вулиці, чи прибирати береги річки або кладовище у Княгинині. В душі всі протестували, але вголос ніхто не промовляв, бо це було небезпечно. Такі були часи, дамоклів меч висів над кожним.

Після закінчення медсестринського відділення мене направили в дитячу лікарню. А оскільки там не було місця, то мене залишили в поліклініці дільничною медичною сестрою. У 1957 році я поступила в медичний інститут і через шість років за направленням поїхала в Миколаївську область, в Снігурівський район, де попрацювала рік. Добре пам’ятаю ті роки, бо то моя молодість.

Коли приїхала у Франківськ у відпустку – любов, вийшла заміж і залишилася тут.

Роботи лікарської не було, а «червоної книжки» я не мала принципово, то в облздороввідділі мені сказали: можеш іти, якщо хочеш, «преподаватєлєм в медіцинскоє учіліще». Вибору не було, то я пішла на цей «преподаватєль». І так «засіла» до своїх 78 років.

За роки моєї праці у коледжі змінилося чотири директори. Працювати почала при Григорію Григоровичу Гавришу – загалом 19 років. Принциповий, вимогливий керівник, він дбав про злагоджену роботу навчального закладу, вирішував день у день немалі проблеми. Дуже цікаво і змістовно проводив засідання педради. А при викладанні шкірно-венеричних захворювань надзвичайно доступно пояснював студентам складний матеріал, пов’язуючи з практичною діяльністю. Це викликало зацікавленість і повагу серед студентів і викладачів.

Викладала я з надією, що через рік піду на лікувальну роботу. Але не так сталося, як гадалося. Григорій Григорович казав мені: «Почекай трохи, почекай». Спершу я викладала мікробіологію (зізнаюсь, не любила цей предмет), а потім догляд за хворим. Звичайно, паралельно проводила заняття в лікарнях, демонструвала студентам хворих, ми мали свою навчальну кімнату в 1-й міській лікарні на вул. Матейка. А теоретичні заняття, лекції читалися в училищі.

Дев’ять років директоркою була Марія Василівна Мудрак. Принципова як керівник, не кидала слів на вітер: як сказала – то виконувала, і від інших так вимагала. Ми її за це цінували.

Роман Іванович Малець був м’ягшим, особливих претензій до нас, викладачів, не мав. Але ми звикли добре виконувати свої обов’язки. Водночас був принциповим у ставленні і до працівників, і до студентів.

Найдовше – понад 20 років я працювала з Володимиром Васильовичем Стасюком. Пам’ятаю його ще студентом, я в його групі викладала. Як директор від однаково ставився до викладачів, у нього не було любимчиків. Але відчувалося, що дуже поважав старших. Для коледжу зробив багато: сучасне обладнання кабінетів і навчальних кімнат, комп’ютери, благоустрій. Не до порівняння, як було колись.

Я пропрацювала в медичному коледжі 50 років – ні мало ні багато. Купа випускників, для багатьох була куратором групи. Деякі мене зустрічають, вітаються, і я жартую: «То я ще до впізнання?». «Та що ви, Юліанівна», – відповідають.

Як класна керівничка групи я знала все від А до Я: що сталося в групі. То ж хлопці, всяко бувало. Було навіть так, що затримувала міліція, то я як ангел-хоронитель бігала їх рятувати. Але в основному були чемні діти. Багато закінчили інститут, стали докторами знаменитими. Як от Анатолій Хруник, лікар-хірург ОКЛ.

За 50 років можу порівнювати, які тоді були студенти і які зараз. Змінюються, дуже. Тоді студенти були більше згуртовані. Теперішні розхолоджені. Тепер вони можуть – я не кажу за панібратство, але можуть вільно розмовляти з викладачем і на будь-які теми. Як я була куратором, ми могли на різні теми говорити – і про навчання, і про любов, про все. А раніше, ще як я вчилася – Боже сохрани. Вивчив, відбули пари – і додому.

Теперішній директор ІФМФК Володимир Васильович Стасюк любив повторювати, що я його вчителька, а я все казала: «Не кажіть так, тепер я ваш працівник». При ньому я закінчила трудову діяльність, хоча Володимир Васильович мені казав: «Можете ще працювати».

До останнього у коледжі я працювала зі студентами. І говорила їм: те, що вам тут дали, вклали у ваші голови – це ваша теорія, але в основному руку ви наб’єте, коли будете самостійно працювати, коли стикатиметеся з хворими. Щоб ви не розгублювалися, не плакали, не кидали: «Я не знаю, що маю з ним робити». Треба боротися за життя до кінця. І не встидатися питатись у старших товаришів, колег – старших медсестер чи лікарів. То так не можна: «Я сама знаю», бо помилка може дорого коштувати. Така наша робота.

Юліана САГАН, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1956 року.

85 розповідей випускників коледжу

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2022 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165