ЧЕРНИЩУК-ВОЛІНЧУК Вікторія Олегівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 2003-2005 рр. за спеціальністю «Сестринська справа». За розподілом на роботу пішла в Івано-Франківську обласну станцію переливання крові лаборантом клінічної лабораторії, де відпрацювала 12 років. З 2018 р. працює на невеликому виробництві, яке займається розробкою одягу і виготовленням взірців для місцевих брендів і релокованих підприємств.
Вікторія ЧЕРНИЩУК-ВОЛІНЧУК: Ідучи через терни до зірок, думай про зірки, а не про терни
Яким чином я потрапила в медицину, по цей день залишається питанням без відповіді навіть для мене самої… Мабуть, це була доля.
Медиків у родині не було, лікарів я не любила, лікарні обходила десятими дорогами, крові боялася, а дзенькіт будь-яких медичних інструментів змушував холонути кров у моїх жилах. І, взагалі, я любила біологію і шити… Вчителькою біології я ставати вперто і принципово не хотіла, а піти в текстильну промисловість мені не дозволяла мама, мотивуючи це тим, що у мене астма і працювати десь на фабриці, де повно запахів, барвників і пилу, я просто-таки не зможу… Отож, в той момент, коли перед моїми ровесниками відкривалися перспективи світлого майбутнього, переді мною був лише величезний знак питання.
А поки в мене тривала оця «криза невизначеності», якось ми дізналися про день відкритих дверей в Івано-Франківському медичному училищі (тепер уже коледжі). Ну і ми з мамою пішли, так би мовити, аби скоротати час... І маю сказати, що ота презентація як самого училища, так і навчального процесу справила на мене таке сильне враження, що я твердо вирішила, що я хочу вчитися саме тут і ніде більше. Мама постійно мене запитувала: «А як ти буде працювати в медицині, ти ж крові боїшся (!), а коли комусь роблять укол, то тікаєш до іншої кімнати!». На що я цитувала знамениту фразу Скарлет О’Хари: «Я подумаю про це завтра». Одним словом, всупереч будь-якій логіці і здоровому глузду мені було дозволено спробувати вступити до училища. Уже зараз, оглядаючись назад, можу сказати, що, мабуть, це було одне з тих рішень, продиктованих чимось глибоко інтуїтивним, які потім виявлялися найбільш правильними.
Іспити я успішно склала, і з того моменту медицина стала частиною мого життя. А я – частиною медицини.
Згодом виявилося, що навчання мені подобається і дається (я два роки була 5-6 в рейтингу успішності групи). Крові перестала боятися і, взагалі, виявилася досить цікавою до речей, від яких іншим ставало моторошно.
На розподілі по групах я потрапила до групи 2, куратором якої був Роман Іванович Малець. Він запам’ятався мені з дня відкритих дверей і справив на мене тоді дуже хороше враження. Тож, як я вирішила – доля мені вкотре усміхнулася.
Зі спогадів про нього… Найперше, що кидалося в очі, – його чи то вихованість, чи вроджена інтелігентність. Про таких можна було прочитати десь в книжках, але не побачити в житті. По-своєму він був унікальним: завжди відкривав двері перед жінками і дівчатами і не смів вийти раніше, перш ніж це зробить особа жіночої статі... А нас могло бути і по 20… і він смиренно чекав, поки вийдуть усі, хто бажав, і лише потім виходив сам… Він був останнім, хто виходив з училища, так би мовити, «зачиняв двері» – ніхто з інших викладачів так довго не затримувався на роботі, як він… Ми з одногрупницею жили неподалік училища і коли спішили на пари в лікарню, то зустрічали його дорогою на роботу. По тому, де саме ми з ним перетиналися (до входу на озеро чи після), можна було визначити, чи ми спізнюємося, чи встигаємо. Ну і він дуже скрупульозно підходив до усього, що робив, часом навіть надто. Але якби не його терплячість, то не було би втілено в життя стільки різних проєктів, студентських і не тільки…
Якось, для презентації групи, я на перерві на поспіх написала якогось віршика про медсестер. Уже не знаю, яким чином Роман Іванович його побачив, але спитав: «Вікторіє, а Ви, мабуть, пишете? Я б хотів почитати ваші вірші, якщо можете, то принесіть». І я принесла… Так мене вперше надрукували в студентському альманасі «Цілюща сила». Потім надрукували вдруге, а потім і втретє. До слова, того віршика теж надрукували.
А ще… він привніс в моє життя латину. Скільки відомих крилатих висловів я тепер знаю на мові оригіналу. У мене є тату, і воно на латині «Ad astra!..» (До зірок!..). Це частина усім відомого латинського вислову «Per aspera, Ad astra» (Через терни, до зірок). Воно на моїй руці і є щоденним нагадуванням: що би я не робила – фокус має бути на не тернах, а на зірках, до яких ти прямуєш.
А загалом життя студентів-медиків істотно відрізнялося від життя студентів інших фахів. Не можу не відмітити відношення. Я думаю, такого ставлення, як було тоді до нас, не було в жодному іншому навчальному закладі. Після школи, де ти, учень, десь на рівні планктону і взагалі «Дзвінок – для учителя!», училище – це просто інший вимір. До тебе не просто звертаються на «Ви», з тобою реально рахуються, вислуховують і розуміють. Мене вражало, що коли ми скиталися по різних базах, йдучи з одних пар на інші, нас неодмінно питали, чи ми не голодні і чи встигли поїсти, і чи давати нам трохи часу, аби ми все ж поїли… Таке питати може мама, а не викладачі. А тут питали! Пам’ятаю, як викладачка з інфекційних Олена Миколаївна Фесуненко починала пару з того, що діставала чайник і буквально змушувала нас робити чай (чай, до речі, вона давала свій). «Я не буду починати пару, поки ви не поп’єте теплого чаю і не з’їсте по печиву. Голодними бути не можна», – казала вона. І не лише вона…
Пригадую, один викладач, читаючи лекцію, звертався до нас: «Шановні колеги». Які колеги? – нам до колег було, як гусені до метелика… До чого я це все? – Про ставлення!
Особливо хочу відмітити Марію Василівну Мудрак. Вона вела в нас ЛФК, і оте зерно любові до спорту, яке закатав в асфальт вчитель фізкультури ще у школі, під її впливом пробилося крізь той асфальт, проросло і росте по цей день. Думаю, своїм фізичним здоров’ям і любові до спорту я завдячую саме їй. То була дуже енергійна і життєрадісна жінка, не знаю, де в неї була вмонтована батарейка, з таким запалом їй давалося все, що би вона не робила і що би в нас не викладала – чи то ЛФК, чи то фармакологію.
Кіндрат Григорович Лаврук викладав у нас право, але запам’ятався він не законами, а тим, що часто декламував вірш Івана Франка «Тричі мені являлася любов».
Анатомія, Олександра Олександрівна Босович. Такий, здавалось би, сухий, складний предмет на її парах був цікавим, як екскурсія… Вона постійно акцентувала на тому, що людський організм ще доволі мало вивчений, і щодня робляться нові відкриття, і ще купа питань, які чекають на свої відповіді. І на одні з цих питань можемо знайти відповідь саме ми. Вона часто казала щось типу: «Можливо, хтось із вас колись стане видатним кардіологом/нефрологом/офтальмологом і….» Це дуже мотивувало.
Сергій Миколайович Гафійчук кілька разів підміняв на заняттях хірургії. Усі знали, що він… безвідмовний. Може, він і сам цього не усвідомлював, але студенти знали це достеменно. Найскладнішим було його якось та й «виловити» (ті хірурги чомусь завжди дуже зайняті і завжди кудись поспішають) для консультації до випускних тестів (хоч він не зобов’язаний був це робити у не своїй групі). Тож план виглядав наступним чином: невеличка групка (аби не відлякати кількістю) підбігала до нього на коридорі і благальним голосом просила помогти з кількома питаннями. Він, звісно, говорив, що поспішає і не може, але... опір цей тривав недовго, і як тільки до тої невеликої групки підходило ще з десяток студентів – він капітулював. Таким чином, замість кількох студентів підбігало уже кілька груп, вільна аудиторія змушена була перейти в актовий зал, аби усіх вмістити, а кілька хвилин затягувалися на всі 40.
Сестринську справу в нас вела головна медсестра обласної клінічної лікарні Наталя Степанівна Ружило. Це було, як виграти джекпот у лотерею. Кращої викладачки, я думаю, бути просто не могло! Її любили усі! Я навіть не знаю, яке слово могло би її описати. Це ЛЮДИНА з великої букви, і я маю за велику честь називатися її студенткою. Добра, спокійна, людяна… Щоразу вона пояснювала нам новий матеріал, хоча перед тим уже були лекції і вона зовсім не зобов’язана була. Мене спершу вражало, як багато різних цифр вона запам’ятовує, і навіть зі статистики своєї лікарні, наскільки неординарно, не по-книжковому, а на реальних прикладах вона пояснювала нам. А ще… бути студентами найголовнішої медсестри області виявилося приємним бонусом. Ми якось дуже швидко це зрозуміли і, звичайно ж, користувалися даним привілеєм. В який би відділ ми не пішли, слова «Ми від головної медсестри» відкривали перед нами будь-які двері. Куди би ми не хотіли потрапити – нас пускали. Хотіли потрапити на операцію – нас пускали, якщо ми чогось не мали – для нас це знаходили, якщо ми чогось не розуміли – нам пояснювали. І якщо інші студенти коротали час десь в маніпуляцій за переписуванням конспектів, то ми справді багато де були і багато чого бачили. День в ОКЛ був нашим улюбленим днем тижня.
Кажуть, студентські роки – золоті роки… Досі не розумію цього виразу. Бо на ділі золото – виявилося гранітом науки, і гризти той граніт було іноді ой як непросто… Саме ми стали учасниками такого інноваційного проєкту, як «випереджуюча підготовка до лекцій». Ініціював цю інновацію наш директор Володимир Васильович Стасюк. А надихався він (за його же словами) тим уривком з Біблії, де сказано, що «Зерно, яке паде на підготовлений ґрунт, неодмінно та й має прорости». На ділі це виглядало так: перед кожною новою лекцією ми мали самостійно опрацювати окремі питання нової теми, потім нам давали по цій темі тести на 5 хв. (оцінка за тест, до речі, впливала на загальний бал), і вже після того викладач нам цю тему пояснював.
Згадую підготовку до цих випереджуючих лекцій (це не художній роман часів ренесансу прочитати, а сторінки сухої медичної термінології, класифікації, нюансів і особливостей), страх перед тестами, недосипання і методи боротьби з ним (мочити босі ноги у холодні воді, читати лежачи, але тримаючи ноги догори на стіні, щоб кров з кінцівок «ішла» до голови, нюхати лавровий лист), заздрість блідо-зелено-сірих фельдшерів («ви, медсестри, вчите все на українській і лиш основне на латині, а ми усе вчимо і на українській, і на латині»). Звісно, це все жарти. Але доводилось чути, що в перекладі з латинської «студент» – це той, що вчиться сам. Ну, і не посперечаєшся…
Інтернет ми бачили лише на парах з інформатики. Зараз це звучить навіть дивно якось, але ми – те покоління, яке ходило в бібліотеки і писало там конспекти… Чомусь запам’яталося, що в бібліотеці не було годинника. От просто не було. Як в казино у Лас-Вегасі. Ти просто заходив туди і – втрачав плин часу. Коли темніло за вікном – час іти додому. Частим було явище, коли з одної книжки конспектувало по троє студентів, і кожен переписував з якоїсь тільки йому потрібної сторінки.
А ще це був період Помаранчевої революції… Пам’ятаю, як після пар ми бігли на майдан біля білого дому і стояли там доки могли, доки не промерзали наскрізь. Вранці ми ходили на навчання, а після пар стояли пліч-о-пліч з нашими ж викладачами і скандували славнозвісне «Разом нас багато – нас не подолати!». Пригадую, як на другий день я спитала свою подругу: «Думаєш, це щось змінить? Те, що ми усі сюди прийшли?». Вона вірила, що змінить з першого дня, я повірила десь на день четвертий. Там була неймовірна атмосфера просто. Як наші люди об’єдналися… Деякі викладачі їздили на Майдан до Києва. Над училищем розвівався помаранчевий стяг…
Після іспиту за розподілом я пішла працювати в ОСПК (обласна станція переливання крові, нині Прикарпатський центр крові) на посаду лаборанта клінічної лабораторії. І те, що колись було моїм страхом, – стало моєю роботою. Роботою цікавою і захопливою. І тепер уже до мене в лабораторію приходили нові студенти і уже я їм розказувала про тонкощі і нюанси нашої роботи. І в їх допитливих цікавих очах я впізнавала себе колишню…
У 2017 році я прийняла рішення піти з медицини. Пропрацювавши медиком 12 років, я пішла у зовсім іншу сферу і зовсім іншу професію. Повернулася до того, чим захоплювалася в дитинстві – шиття. Ми з дівчатами організували невелике виробництво, яке займається відшиванням одягу, виготовленням взірців, співпрацюємо з відомими брендами «Gaptuvalnya», «LISABO». На власному досвіді я переконалася: при рішенні закрити одні двері обов’язково (обов’язково!!!) відкриваються інші.
Але медицина навчила мене цінувати своє життя і своє здоров’я. Не раз бувало, що вийшовши з лікарні, ти дивишся довкола і почуваєшся щасливим, бо там, всередині, стільки хворих людей і стільки страждань, а ти оце маєш можливість іти і насолоджуватися життям.
Через медицину прийшли ті люди, з якими ми дружимо скільки років і ця дружба витримана часом… Ті люди, яких я поважаю. Ті, ким я захоплююся, і ті, кого люблю…
Вікторія ЧЕРНИЩУК-ВОЛІНЧУК, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 2005 року.
85 розповідей випускників коледжу
