Новини

Розповідь №59 із проєкту «85 розповідей випускників коледжу»

ДМИТРУВ Юрій Казимирович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1988-1992 рр. на фельдшерському відділенні. Ще під час навчання підробляв санітаром у міській лікарні № 2. Там розпочав трудову діяльність після закінчення училища: лаборантом клінічної лабораторії, медбратом на посту, анестезистом. У 1995-1997 рр. працював у фельдшерській бригаді на Івано-Франківській станції швидкої допомоги. З 1997 р. працював радіологом-лаборантом на гама-терапевтичній установці в обласному онкодиспансері. З 2001 р. перейшов з медицини в охоронну службу, отримав диплом охоронця-тілоохоронця третього розряду. З 2014 р. брав участь в АТО-ООС: 2014-2015 рр. – добровольчий батальйон «Донбас», 2015-2016 рр. – батальйон МВС «Івано-Франківськ», у 2017-2020 рр. служив у 128 закарпатській гірсько-піхотній бригаді: від солдата до санінструктора взводу, старшого бойового медика роти, фельдшера медичного пункту батальйону і до т. в. о. начальника медичної служби батальйону. З лютого по грудень 2022 року воював у складі Івано-Франківської 102-ї бригади ТрО. Отримав бойові травми.

Юрій ДМИТРУВ: Завдяки нічним чергуванням я пройшов гарну практику

 

Вибір майбутнього фаху був мій особистий. Якось, ще школярем, «вживу» став свідком аварії, побачив, як людям потрібна медична допомога, як приїжджала машина швидкої. Тоді і вирішив піти в медицину, хоча в родині медиків не було.

Подав документи в Івано-Франківське медичне училище. Здавав я математику у Дмитра Гнатовича Циганкова і українську мову (твір). За твір отримав четвірку, за математику – п’ятірку і ще п’ять за додаткове завдання. Так поступив.

У нас було три спецгрупи військових фельдшерів і одна загальна. Я вчився у спецгрупі, відбір проходив через військкомат. На військово-медичну підготовку до Миколи Миколайовича Коваля ми ходили у воєнних сорочках. А так постійно в білих халатах і чепчиках (кажуть, зараз на перших курсах шапочки не потрібні, а у нас були обов’язкові).

У нашій групі було шість дівчат, решту – хлопці. Іванна Семків зараз працює лікарем акушер-гінекологом в нашому роддомі, Оля Гасяк – медсестра в поліклініці № 5, проводить забір тестів на ковід, Андрій Сенюк – старший медбрат в психлікарні № 1, Олександр Бойчук – доцент кафедри інфекційних хвороб медуніверситету, Андрій Баран – травматолог ОКЛ, Сергій Федоров – професор медичного університету. Дехто з паралельної групи, але підтримуємо стосунки дотепер.

В училищі я вчився непогано: не відмінник, але, як казали тоді, «хорошист». Та якщо чесно, то мене сто раз «виганяли» з училища за поведінку, а за успішність мене лишали. Поведінка – це прогули, які я потім відробляв практично. Прогулював не сам, була у нас така «двійка» – я і Вадим Кайдаш (на жаль, помер від ковіду). Найчастіше просто гуляли по парку, на першому курсі – на Бистриці. За це нас викликали до завуча з виховної роботи Кіндрата Григоровича Лаврука, він нас і просив, і сварив, батьків повідомляли.

І все треба було відробляти. Якщо прогуляв акушерство і гінекологію, то мусив відчергувати ніч в родзалі і здавати теорію. Якщо прогуляв терапію, сестринську справу, теж мусив ніч чергувати на пості. Це все записувалося в окремий щоденник прогулів, після ночі в ньому ставила підпис старша медсестра, що я відробив практично. І з цим приходив на відробку до викладача того чи іншого предмета і здавав теорію.

Тепер я навіть бачу у цьому позитив. Бо одна справа просто зазубрити матеріал (були у нас такі хлопці, що заучували на пам’ять, а спинити його – розгубиться, мусить з початку розповідати). Інша справа – практика, адже це досвід. І те, що відробляв вночі, багато що дало мені, особливо з акушерства і гінекології. Навчився внутрівенні ін’єкції робити, катетери ставити. А згодом я рік працював у фельдшерській бригаді на швидкій допомозі. Було навіть так, що роди приймав.

І коли в училищі проходили навчальну практику, вона для мене зовсім не була складною, я багато що завдяки нічним чергуванням вже вмів робити. Можна сказати: все вмів, все знав – за рахунок своїх прогулів. На практику ми ходили після другого і третього курсів – по тижню-два в різних лікувальних закладах. Вели щоденники практики, заповнювали, що навчилися робити кожного дня, які маніпуляції, а старша медсестра своїм підписом підтверджували, коли ми прийшли, коли пішли.

Всі чотири роки кураторкою нашої 2-ї фельдшерської групи була вчителька російської мови і літератури Людмила Рудольфівна Петрик. Хороша жінка, душевна, намагалася вникнути в проблеми учнів, чимось допомогти. Росіянка, але менталітет мала український, з нами розмовляла українською мовою.

Клінічні дисципліни викладали у нас практичні лікарі: хірургію – Богдан Ярославович Голояд, зараз працює в МКЛ № 1, терапію – Марія Василівна Саюк, зараз на прийомі в кардіології в поліклініці на вул. Мазепи. Біологію викладала Дарія Федорівна Слободян, хімію – Стефанія Йосипівна Матіяш.

Латину вчив Роман Іванович Малець, позивний ми йому дали «Неутрум». Латинь ми вчили вже з першого чи другого курсу, це важкий предмет, обов’язковий і для інших дисциплін, особливо анатомії. До цих пір латинь пам’ятаю. Я після контузії можу не пам’ятати, що три роки тому було, навіть можу забути як звати людину, яку знав, а латинь – пам’ятаю. Роман Іванович інтелігентний, розумний, освічений, свій предмет викладав на рівні медінституту.

Та й підручники з інших предметів – анатомії, патанатомії, фізіології, мікробіології у нас були на рівні інституту. Відповідно і викладачі Євдокія Миколаївна Богославець, Олександра Олександрівна Босович, Любов Михайлівна Облогіна нас так вчили, як майбутніх докторів, а не фельдшерів. Любов Михайлівна дууууже мене любила за мікробіологію, але «чотири» я мав – но перездавав, но мучився. А зараз зустрічаємося, обнімаємося.

Математику на вступних екзаменах я здавав Дмитру Гнатовичу Циганкову, потім він у нашій групі теж викладав математику. А ще він вів музичні гуртки. Я міг би співати двома голосами, але вирішив, що краще виступатиму на спортивній «сцені».

Тому займався у вчителя фізкультури Богдана Васильовича Лесіва. Ще був викладач Михайло Васильович Ільків, якого ми називали «Челентано» і який хотів мене перетягнути у свою групу. Я брав участь у спортивних змаганнях, спартакіадах, виступав за коледж, навіть завойовував призи, перемагав хлопців з фізкультурного технікуму. Я бігав на великі дистанції 3 і 5 км. Найчастіше змагання проходили навколо озера. Виступав також на змаганнях з боксу. Колись наші призи, кубки і медалі були в кабінеті фізруків, біля актового залу. Не знаю, чи збереглись вони зараз…

І, зізнаюсь, нишком я курив. Згадую перший курс, першу пару фізкультури. Нам треба було зібратися навпроти 12-поверхівки на Набережній. Ми з Вадіком шуруємо по дамбі, по цигарці в роті, а на велосипеді нас обганяє якийсь чоловік: «Хлопці, та не можна курити». Ми щось йому огризнулися, мовляв, що той мужик хоче від нас, «причепився», і пішли далі. Приходимо до 12-поверхівки, бачимо… велосипед і Богдана Васильовича: «Ну що, хлопці, а тепер рахуємо стовпи звідси до моста, – каже нам. – Порахували – і назад». Таке було перше знайомство з вчителем фізкультури.

То був перший курс, медичне училище тоді знаходилося по вул. Галицькій, де зараз музична школа, спортзал був поруч в колишній польській гусарській конюшні (той будинок вже знесли). А закінчували ми навчання уже в новому корпусі по вул. Гетьмана Мазепи. Якраз на другому курсі училище переїжджало. Тоді ще спортзалу не було, ми ходили займатися в технікум фізкультури. А потім після занять ми з хлопцями разом з Богданом Васильовичем Лесівим копали, засипали фундамент гравієм, робили власноруч спортзал в підвальному приміщенні навчального корпусу. Поставили тренажери, притягнули штанги, гирі – і там займалися.

Під час нашого навчання, у 1991 році, було проголошено незалежність України. Не хочу називати декого з викладачів, які були проти Руху, активного в ті часи, які зі студентів зривали жовто-блакитні і червоно-чорні значки, примушували вчити тези партії, з’їзди. А потім через рік-два намагалися перефарбуватися: «власть міняється в Малинівці».

У 1992 році, коли ми закінчили училище, розподілу не було, сказали шукати собі роботу самому. Я працював санітаром в лікарні на Франка ще під час навчання, тож туди і пішов. Мав там три посади: зранку працював лаборантом, потім на медсестринському пості, а ще плюс анестезистом. Головним лікарем там був Роман Андрійович Лизин. А потім він мене перетягнув на станцію швидкої допомоги.

В армію служити тоді, в 90-х роках, я не пішов. Але був 2014 рік, коли я добровольцем пішов в АТО: добробати «Донбас», «Івано-Франківськ», а з 2017 року – 128 закарпатський легіон. Пройшов шлях від солдата до санінструктора взводу, старшого бойового медика роти, фельдшера медичного пункту батальйону і до т. в. о. начальника медичної служби батальйону. Це фактично офіцерська посада, але без вищої освіти – тому т. в. о. Як бойовому медику мені згодилися всі ті знання, які здобув в медичному училищі, а згодом працюючи на швидкій. З особливою вдячністю згадую викладача, полковника у відставці Євгена Васильовича Дмитріва, який вів у нас ВПТ, ВПХ, ВПЕ – воєнно-польову терапію, воєнно-польову хірургію і воєнно-польову епідеміологію. Він вчив саме практично, а не просто теорії. Книжка – це одне, а на ділі все зовсім інше, я в цьому переконався на власному досвіді.

Хлопці з мого потоку в училищі Олександр Бойчук, Сергій Федоров, Андрій Баран, Олег Приймачук постійно допомагали мені то в АТО-ООС, то тепер на війні. Коли я отримав бойову травму, Андрій Баран у 2015 році фактично підняв мене на ноги.

Коли 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна московсько-українська війна, я 25 лютого знову одягнув військову форму і пішов у військкомат. Мене направили в Івано-Франківську 102 бригаду ТрО. 1 березня вже виїхав у зону бойових дій. Воював до грудня 2022 року, для мене війна закінчилася біля Гуляйполя Запорізької області. Отримав бойові травми колінного суглобу, хребта та акубаротравми вуха, внаслідок чого оформляю інвалідність.

Мій старший син Ростислав теж воював, був в батальйоні «Карпатська Січ», брав Бучу, Ірпінь, Барвінкове, тричі був контужений, після чого у лютому 2023 року звільнений з лав ЗСУ з подальшим зняттям з військового обліку. А молодший син Денис вчиться в Івано-Франківському медичному фаховому коледжі, який 30 років тому закінчив і я.

Юрій ДМИТРУВ, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1992 року.

 

85 розповідей випускників коледжу

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2023 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165