БОЦЮРКО Володимир Іванович. Навчався в Станіславському (Івано-Франківському) медичному училищі у 1957-1959 рр. на фельдшерському відділенні. Військову службу проходив в 1959-1962 рр. в Прикарпатському військовому окрузі (м. Володимир-Волинський). У 1962-1968 рр. навчався в Івано-­Франківському медичному інституті, закінчив з відзнакою. У 1968-1972 рр. працював лікарем у медсанчастині Бурштинської ТЕС, одночасно навчаючись у заочній аспірантурі при кафедрі біохімії Івано-­Франківського медичного інституту. З 1972 р. – асистент кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб і факультетської терапії ІФДМІ. З 1982 р. – доцент кафедри госпітальної терапії. З 1985 р. – завідувач курсу ендокринології, а з 1996 р. – завідувач кафедри ендокринології Івано-Франківського національного медичного університету. У 1997 р. присвоєно вчене звання професора. З 2009 р. – академік Академії вищої школи України. Автор понад 130 наукових праць і багатьох винаходів. Написав три навчальні посібники й один підручник, за який у 1999 р. отримав премію Академії медичних наук. Завдяки зусиллям В.І.Боцюрка в Івано-­Франківській області відкрито гормональну лабораторію, організовано кабінет з діагностики та лікування остеопорозу, центр росту. Розробив перший вітчизняний препарат поєднаної дії «Біфтоп» для лікування кишкового дисбактеріозу і діабетичного стеатогепатозу. Відповідальний секретар науково-­практичних журналів «Галицький лікарський вісник» і «Архів клінічної медицини», член редакційної ради журналів «Ендокринологія» і «Міжнародний ендокринологічний журнал», член спеціалізованої вченої ради з захисту докторських дисертацій при Івано-­Франківському національному медичному університеті, член правління Асоціації ендокринологів України. Ініціатор відродження давнього духовного центру Галичини – Маріямполя. Нагороджений медаллю «За трудову доблесть» і значком «Відмінник охорони здоров’я».

Володимир БОЦЮРКО: У наших викладачів був педагогічний хист, вони вміли нас зацікавити

У школі я полюбив анатомію і фізіологію людини. А ще моя сестра вчилася в зооветтехнікумі, лікувала, правда, тварин, а не людей. Серед рідних медиків не було. Але в ті часи дуже престижною вважалася професія лікаря чи фельдшера. І коли постало питання, куди йти вчитися після закінчення школи, великого вибору я не мав – інституту нафти газу ще не було, попасти в медінститут було непросто. Тому вирішив починати з медичного училища, в ті роки ще Станіславського.

 І у мене залишились найкращі враження про навчання в училищі в 1957-1959 рр. Саме в цей час було прийнято рішення про заміну офіцерів медичної служби в радянській армії на сержантський склад строкової служби, що давало велику економію грошей, бо сержанту платили в 10 разів менше, ніж офіцеру. З цією метою в училищі була сформована одна група студентів виключно з хлопців – 25 чоловік, її називали «п’ята гвардійська». Для нас була велика честь носити таке наймення.

Добре пам’ятаю слова тодішнього завуча училища, а потім і мого наставника в медичному інституті, професора Володимира Леонтійовича Зеляка: «Хлопці, училище – це тільки середня медична освіта, але я вам раджу на цьому не зупинятись, а після демобілізації здобути і вищу освіту». Я йому вдячний за ці слова, бо вони були мені дороговказом у житті. І коли я вже працював доцентом у медичному інституті, а він був у ньому проректором з навчальної роботи, він викликав мене і знову нагадав, що не потрібно зупинятись на досягнутому, а братися за докторську дисертацію. Так, послухавши його, я став доктором медичних наук, а потім обраний академіком вищої школи України. 

У школі я добре вчився, мав більшу схильність до математики, фізики, хімії. Для мене найважчими на початках були заняття з анатомії людини, хоч і любив її зі школи. У нас анатомію вела Зінаїда Федорівна Ільїна, як я дізнався пізніше – дружина професора Юхима Петровича Мельмана. Завдяки цьому вона водила нас в медінститут, бо в училищі не було такого анатомічного залу, як там. Пригадую, як нас завели перший раз: маса біопрепаратів і головне – труп людини. Викладачка нам наголошувала: знаєш анатомію – будеш доктором. Без анатомії в медицині ніяк. Вміла знайти підхід до студентів, зверталася до нас «дєтки».

Схожа ситуація з нормальною фізіологією, яку викладала Т.М.Барсова, а її чоловік працював на кафедрі патофізіології медінституту. Перші досліди на жабах, на кроликах теж бачили в інституті. Нам це було цікаво. І до клінічних дисциплін, які вивчали лікування людини, ми вже були готові.

Із викладачів училища я добре запам’ятав Абрама Юхимовича Водовоза. Він викладав у мене фармакологію і був надзвичайно вимогливим та оригінальним у навчанні. Особливо це стосувалося правильного виписування рецептів. Як правило, це була письмова відповідь. І хто написав на двійку, то на наступне заняття сідав на передню лавку, щоб не було можливості списувати. Якщо ти знову написав на незадовільну оцінку, то історія повторювалась. І так тривало до того часу, коли ти врешті впорався із завданням, а твоє місце займав такий же невдаха. Зазвичай ніхто не хотів попадати на першу лавку, тому підготовка до фармакології забирала багато часу. На щастя, я ні разу не був на першій лавці.

Зате потім знання фармакології мені дуже знадобились. Справа в тому, що в медсанчастині нашого полку звільнили начальника аптеки, який був офіцером, і на цю посаду призначили мене. Так я, не маючи фармацевтичної практики, змушений був навчитись виготовляти порошки в пергаментному папері, готувати стерильні розчини ліків в автоклаві, виготовляти різноманітні мазі за призначенням лікарів, краплі для очей і носа та інше. Адже тоді не була так розвинута фармацевтична промисловість виготовлення готових лікарських форм як нині. Без знання фармакології лікар і зараз, як без зброї при наданні кваліфікованої допомоги пацієнтам.

Зазначу, що наші викладачі з училища були практиками. Анна Антонівна Бардякова вела анатомію, але і працювала лікарем. Абрам Юхимович Водовоз працював в лікарні. Тобто у них був великий багаж з клінічних дисциплін, вони передавали свої знання нам і вимагали від нас – це я потім зрозумів – як від студентів медінституту. Директором училища був дерматовенеролог Григорій Григорович Гавриш. У багатьох викладачів був педагогічний хист, вони вміли нас зацікавити. Більшість предметів навіть тоді викладалися українською мовою.

Під час навчання в училищі я жив на квартирі, сусідкою була студентка медичного інституту, тож завдяки їй я мав можливість користуватися анатомічним атласом. Бо підручників тоді не вистачало.

У нашій фельдшерській групі були самі хлопці. І куратором у нас був чоловік – Іван Григорович Прядко, викладач фізкультури. Він нам казав: «Раз ви в армію ідете, хлопці, то ми будемо гарно тренуватися». Тому він нам такі навантаження давав, що аж м’язи боліли після тих гімнастичних вправ. А потім ми вже привикли. Були кроси, футбол, боротьба. А для нашої групи він був, як ми казали, «класна дама».

Це був час, коли всі були вболівальниками станіславської футбольної команди «Спартак», яка входила у футбольну еліту. Навіть був момент (чи не 1959 рік), коли команда вийшла у фінальну пульку класу А. Правда, наших тоді засудили, не дали пройти далі, а це була б сенсація. Ми ходили на футбол, і було не так просто попасти на гру. Бувало так, що перелізали через паркани. Популярним в ті часи був і волейбол, теж ходили вболівати. Ми були там потрібні: кричали, аплодували, а для гравців така підтримка дуже важлива.

Після закінчення училища я хотів продовжити медичну освіту. Але то не було найближче завдання, бо знав, що треба відслужити в армії. Нас водночас одинадцятеро випускників з курсу прийшло у Володимир-Волинський, в Прикарпатський військовий округ. Призвали нас одразу після закінчення училища, ми навіть не мали канікул. Закінчили в кінці червня, а вже в липні ми пішли в армію. Зате після трьох місяців підготовки у школі сержантського складу в м. Славута прийшли в частину як сержанти, а не як салаги.

Я служив три роки, спочатку фельдшером дивізіону, потім в медсанчастині, потім начальником аптеки. А закінчив службу у званні старшини.

Трьох з нас запрошували на навчання в Ленінградську військово-медичну академію, але начальник медслужби полку мене відмовив. Зате за гарну службу я отримав рекомендацію на безкоштовні підготовчі курси для вступу в інститут. Екзамени у вуз ми здавали у липні-серпні, а служити мали аж до листопада. Хто поступив, той вже назад не повертався.

Так я вибрав свою дорогу у житті – Івано-Франківський медичний інститут, з яким пов’язаний уже більш як пів століття. І це вже інша сторінка мого життя.

Володимир БОЦЮРКО, випускник Станіславського медичного училища 1959 року.

85 розповідей випускників коледжу