БОЙКО (Луцька) Марія Андріївна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1987-1989 рр. за спеціальністю «Медсестринська справа», закінчила з відзнакою. Після закінчення училища працювала медсестрою терапевтичного відділення обласної стоматологічної поліклініки. У 1990-1996 рр. – навчання в Львівському медичному інституті, на медико-профілактичному факультеті, закінчила з відзнакою. Інтернатуру проходила на базі епідеміологічного відділу Івано-Франківської обласної санітарно-епідеміологічної станції, де й залишилась працювати: лікарем-епідеміологом, завідувачем відділу особливо небезпечних інфекцій, а з 2005 р. – заступником головного лікаря обласної СЕС з епідеміологічних питань, заступником головного державного санітарного лікаря Івано-Франківської області. У 2013 р. призначена начальником відділу медицини катастроф, мобілізаційної роботи та спеціальних питань департаменту охорони здоров’я облдержадміністрації, головним позаштатним спеціалістом ДОЗ ОДА з епідеміології. У 2017-2022 рр. очолювала управління охорони здоров’я Івано-Франківської міської ради. З 2022 р. – директор КНП «Міський клінічний перинатальний центр Івано-Франківської міської ради». Здобула освіту за спеціальністю «Менеджмент в охороні здоров’я» у Тернопільському національному економічному університеті. Автор понад 40 друкованих робіт  у науково-практичних виданнях України з питань епідеміології, вакцинації. Є національним тренером Дитячого Фонду ООН в Україні (ЮНІСЕФ) з питань вакцинації. Відзначена подяками міністра охорони здоров’я України, ЮНІСЕФ за активну роботу з питань вакцинації. У 2021 р. відзначена грамотою Івано-Франківської обласної ради за організацію діяльності закладів охорони здоров’я міської ради під час пандемії COVID-19, у 2022 р. отримала відзнаку «Доблесть Прикарпаття» за волонтерську допомогу військовослужбовцям і переселенцям.

Марія БОЙКО: Пишаюся, що за першою освітою – медсестра

Скільки себе пам’ятаю – хотіла бути лікарем. У моїй родині, сім’ї не було нікого з медиків, але з дитинства я мріяла стати лікарем, причому лікарем-офтальмологом чи оториноларингологом – вивчила назви цих медичних спеціалістів, дуже мені подобалися.

Часто, коли йшла зі школи, забігала до колійової дитячої консультації, що на розі Вовчинецької і Дучимінської (а тоді – на розі Гагаріна-Сєрова), – до нашої лікаря-педіатра Марії Іванівни Полутранко. Марія Іванівна була нашим сімейним педіатром – спочатку мого брата, моїм, а потім ще й мого сина… Я любила запах дитячої консультації, дивитись, як в реєстратурі шукають дитячі картки, як несуть стерилізатор, як «звучить» страшна бормашинка зубного лікаря… Певне, тоді проста цікавість до роботи консультації переросла в певність стати лікарем.

Вже у старших класах школи поставила собі завдання: добре вчитись, щоб вступити до медінституту – тоді це був «елітний» заклад, де на одне місце було до 10 вступників.

Після закінчення 10 класу не вступила до Івано-Франківського медичного інституту, проте бажання йти в медицину не змінилося. Практично останнього дня прийому документів принесла їх до Івано-Франківського базового медичного коледжу, успішно склала іспити і стала студенткою медсестринського відділення.

Наша група в медучилищі була єдина після 10 класу школи, то й навчання тривало всього 1 рік і 10 місяців. То були прекрасні і цікаві 20 місяців навчання.

Куратором нашої групи був молодий і амбітний лікар-хірург Ярослав Богданович Голояд, який щойно закінчив медінститут, а, проте, для нас був старшим товаришем. Відразу скажу: вчитися було складно, важко, адже ми, вчорашні десятикласники, мали прискорений навчальний курс – щодня по чотири пари. Спочатку це були тільки лекційні заняття, а з другого семестру – і теорія, і практика.

Напевно, найскладнішими були фармакологія та мікробіологія (викладала у нас Любов Михайлівна Облогіна) – але як же легко було потім вчитися в медінституті, адже навчання в медичному училищі цим спеціальним дисциплінам стало міцним фундаментом в інституті.

Пригадую наші пари з догляду за хворими – терапевтичними, хірургічними, педіатричними (викладачі – Оксана Степанівна Стасишин, Володимир Миколайович Вольфарт, Олександра Іванівна Новосельська), коли ми один одному показували на манекенах і вчились як робити ін’єкції, в хірургічному відділенні обласної лікарні (тоді на Мазепи) – одна одній ставили крапельниці, робили внутрівенні ін’єкції, накладали пов’язки, складали хірургічні інструменти на операції, а в травмпункті лікарні на Матейки – накладали шви на різані рани, гіпс на травмовані суглоби і кінцівки, а в пологовому будинку приймали пологи (викладачка Уляна Михайлівна Думка).

Запали в душу пари в обласній дитячій клінічній лікарні – там ми вчилися догляду за новонародженими малюками, тими, від яких відмовились мами. У одному з відділень була окрема палата, де постійно перебували 5-7 відмовних малят, це були наче наші діти, такі рідні і такі близькі… І як добре, що тепер таких палат нема, а таких малюків одиниці.

Перший курс медучилища наші пари проходили в приміщеннях на вул. Галицькій, а влітку – на канікулах, училище отримало нове приміщення – в кінці теперішньої вулиці Мазепи. Це тепер в медколеджі аудиторії світлі і великі, технічно облаштовані, а тоді ми вчились у класах, де одна стіна була зелена, а друга рожева, а між ними – залишки розваленої стіни. Але це аж ніяк не впливало на наше навчання!

З усмішкою завжди пригадую, як влітку 1988 року наша група мала літню виробничу практику – в обласному пологовому будинку, новий корпус якого завершили будувати і якраз проводили опоряджувальні роботи. Ми прибирали палати, кабінети, виносили будівельне сміття... А тепер я працюю в цьому закладі – як розпорядилася її величність Доля...

На другому курсі, під керівництвом Оксани Степанівни Стасишин, я брала участь у конкурсі медичних сестер і акушерок «Краща за професією», зайняла друге місце. Це був перший такий конкурс у стінах теперішнього медичного коледжу, прототип нинішнього «Ескулапу». Згадую, з якою гордістю отримувала з рук директорки медучилища Марії Василівни Мудрак диплом про закінчення з відзнакою.

З нашої групи, 30 студентів, четверо стали лікарями, решта – в основному працюють середніми медичними спеціалістами. Професія медичної сестри – надзвичайна: і важка, і складна, і, насамперед, медсестра чи акушерка – це помічники лікаря, часто його очі й руки.

Після закінчення медучилища я рік працювала в обласній стоматполіклініці, а потім вступила до Львівського медичного інституту на медико-профілактичний факультет. Саме тоді, на 5 курсі, залюбилася в епідеміологію, і з того часу жодного разу не пошкодувала про свій вибір.

Працювала лікарем-епідеміологом в обласній санепідстанції, завідувачем відділу особливо небезпечних інфекцій, заступником головного лікаря обласної санепідстанції. П’ятнадцять років аналітичної роботи, розслідувань складних спалахів у різних районах і закладах нашої області дали великий досвід і поштовх для росту, переходу на роботу в департамент охорони здоров’я Івано-Франківської облдержадміністрації, а пізніше й очільником управління охорони здоров’я Івано-Франківської міської ради, керівником комунального некомерційного підприємства «Міський клінічний перинатальний центр Івано-Франківської міської ради». Проте усі ці роки працювала, і зараз працюю, лікарем-епідеміологом.

За час роботи отримала освіту менеджера в охороні здоров’я у Тернопільському національному економічному університеті.

Майже 12 років викладала питання інфекційної безпеки на курсах підвищення кваліфікації в Івано-Франківському базовому медичному училищі – майже для всіх спеціальностей, намагалась для кожної групи підготувати цікаві факти, специфічні робочі моменти, відповісти на питання, адже медична сестра, акушерка є помічниками лікаря в нелегкім мистецтві оздоровлення людини.

Пишаюся, що я – за першою своєю освітою – медична сестра.

Марія БОЙКО, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 1989 року.

85 розповідей випускників коледжу