ТАТАРЧУК Артур Ярославович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному коледжі у 2015-2019 рр. на спеціалізації «Лікувальна справа» (фельдшерське відділення). Після закінчення коледжу два з половиною роки відпрацював фельдшером з медицини невідкладних станів в комунальному закладі «Івано-Франківська станція швидкої медичної допомоги» КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Івано-Франківської обласної ради». Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, з 24 березня 2022 р. добровольцем став на захист України у складі Збройних сил України. Служив бойовим медиком у 102 бригаді територіальної оборони, був поранений. У 2023 р. звільнений з лав ЗСУ. Працює фельдшером з медицини невідкладних станів в Івано-Франківській станції швидкої медичної допомоги. Нагороджений Почесною грамотою Відзнаки за професіоналізм та милосердя «Орден Святого Пантелеймона».

Артур ТАТАРЧУК: Викладачі зробили так, щоб рожеві окуляри не розбилися всередину

Моя хресна мама теж свого часу закінчила Івано-Франківське медичне училище. Але не вона мені порадила поступати в медичний коледж, а мої подруги. Одна закінчувала ще тоді ІФБМК (зараз ІФМФК), як я поступав, а рік до того вступила ще одна, теж на лікувальну справу. Вони так захопливо, цікаво розповідали про коледж, своє навчання, що я зробив для себе вибір.

Мама до кінця не знала, куди я піду вчитися, думала-гадала: «Хто з нього має бути?». А я в один день прийшов і кажу: «Буду поступати в медичний коледж». Так і зробив після закінчення 9-го класу Івано-Франківської ЗОШ № 22.

А в тому, що це було правильне рішення, переконався, як прийшов на роботу на швидку.

Вчитися у коледжі спочатку було складно. Бо, зізнаюся, у мене були такі рожеві окуляри, що зі школи одразу йду в медицину. Що не буде тих точних предметів – фізики, хімії, математики (остання мені не йшла, рахую на пальцях в межах десяти). Сподівався, що зразу буду вчити медицину, налаштував себе на це. А то не так вийшло, як я собі уявляв. Так у молодих людей розбиваються ті рожеві окуляри.

Але викладачі зробили все, аби вони, ті рожеві окуляри, не розбилися всередину, щоб не було так боляче. А коли пішли медичні предмети, стало і легше, і цікавіше.

Серед таких викладачів Сергій Миколайович Гафійчук, який вчив у нас хірургію. Якось нам розказував, що перед тим, як стати хірургом, він працював на швидкій. Я завжди пам’ятатиму його фразу: «В будь-якій незрозумілій ситуації ми капаєм фізрозчин, щоб виглядати мудрими докторами. Це завжди людям допомагає». Дотепер згадую ці слова, і з власної практики можу сказати, що це таки дієво, метод плацебо.

Згадую Ольгу Василівну Маковійчук, яка викладала у нас гінекологію, і її фразу: «Запам’ятайте, як по батькові гінекологічне крісло». Ми всі: «Як та як?». Я дотепер усім розказую: «Гінекологічне крісло по батькові «Рахманова». Такі фрази запам’ятовуються дуже сильно і так легше щось завчити. А трошки іронії і жартів ніколи не зашкодять.

У нашій групі на першому курсі було 11 хлопців і 24 дівчини. У нас був прекрасний куратор Юрій Васильович Карабін, який викладав хімію і біологію. Навіть як уже закінчили вивчати його предмети, однаково він залишався на третьому курсі нашим куратором. А один рік ми були без куратора.

Ще як у нас була посвята у студенти, мама когось з однокурсників перед початком урочистостей говорила зі мною – я такий, що стаю до бесіди з будь-ким. От і кажу: «Ото буде прикол, як у нас буде «тато», а не «мама». Починають оголошувати кураторів, і вийшло так, що у всіх були «мами» і лиш у нас, в нашій групі – «тато». Пощастило нам. Юрій Васильович Карабін був для нас навіть не так як тато, а як хороший друг. І послухає, і гроші позичить, як треба. Він нас, бідолашний, терпів всі ці три роки. З тих маленьких діточок по 14 років, з різних куточків України, він зліпив, можна сказати, одну родину.

Також допомагала йому у цьому Альона Миколаївна Валовіна. На той час вона була заввідділенням у нас. Пам’ятаю, спочатку ми її дуже боялися, але трохи поспілкувавшись з нею, зрозуміли – це викладачка, яка допоможе, зрозуміє, підтримає, дасть пораду і, головне, з прекрасним почуттям гумору. Пригадую такий момент. На 3 курсі у нас були пари в обласному перинатальному центрі, на перерві ми вийшли з одногрупником на «перекур». Тоді Альона Миколаївна нас побачила у вікно. Вийшла на вулицю і запитала: «Хлопчики, а ви б не хотіли підмести всі бички?». Після пар з нею особисто я зрозумів, що можна жартувати і залишатися серйозним водночас.

Сьогоднішнім студентам я би порадив більше часу проводити зі своїми одногрупниками. Я розумію, що для них це зараз проблематично – спочатку коронавірус, онлайн-навчання, потім московсько-українська війна, але якось треба намагатися більше спілкуватись. Бо це незабутні моменти, якщо це дійсно дружня група, як була у нас. Дотепер спілкуємося з одногрупниками, ходимо один до одного на весілля, на дні народження.

Ми не один раз їздили в гори з викладачем фізкультури Віталієм Володимировичем Яценком. Він нас найдовше, можна сказати, «терпів» – три з половиною роки, він єдиний викладач, який у нас так довго вів заняття. Незабутні враження – одноденні походи, як ми з рюкзачками до водоспаду йшли, співали дорогою.

Дуже запам’яталася мені викладачка психіатрії, на жаль, вже покійна, Ольга Григорівна Ярошевич. Вона була дуже цікава жінка, з нею легко було спілкуватися. Коли вона організувала конкурс «Міс королева коледжу», то мене взяла ведучим.

Я взагалі активна людина по житті. У школі був головою учнівського самоврядування. Брав активну участь і в житті коледжу. У нас був драмгурток, я теж у виставах грав. На першому курсі ми ставили виставу про рай і пекло, я виконував роль священника.

Предмети у коледжі складні, але мені не було важко вчитися. Знаходив час і на гуртки, і на виступи, і на навчання. Я попри те ще й працював офіціантом, щоб мати якісь свої доходи.

Під час навчання у коледжі у нас була практика на швидкій. І для мене вона була найцікавішою. Та після коледжу, скажу чесно, не планував своє життя пов’язувати з медициною. Але якось їхав з другом в машині і повз нас промчало авто швидкої з сиреною і мигалками. І мені так стало цікаво, а що ж там всередині відбувається. Відтоді я загорівся бажанням піти на швидку. Десь близько місяця ходив, думав.

А я якраз поступив в медичний університет і в останній момент, коли уже з оригіналами документів стояв під центральним корпусом, подумав: «Ні, не буду вчитися, йду працювати на швидку».

Пригадую, як прийшов на станцію швидкої допомоги, а тодішній головний лікар Ігор Васильович Ковалюк питає: «Тобі то треба? Давай візьму тебе водієм або сантехніком». А я спочатку жарту не зрозумів і так обурено: «Та я ж вчився». Через кілька днів мені подзвонили і сказали, що взяли на роботу. Зараз я б не проміняв свою роботу ні на що.

І дуже мені моя робота допомогла, коли я пішов до лав Збройних сил України бойовим медиком. Насамперед це оперативність, розум, оцінка ситуації, вміння не губитися при надзвичайних умовах. Бо то нема коли губитися – треба допомогти пораненим безпосередньо на полі бою.

Після поранення я звільнився з лав Збройних сил України і повернувся працювати на станцію швидкої медичної допомоги.

Артур ТАТАРЧУК, випускник Івано-Франківського базового медичного коледжу 2019 року.

85 розповідей випускників коледжу