КЛИМОВИЧ Світлана Михайлівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному коледжі у 2014-2018 рр. за спеціальністю «Сестринська справа». У 2018 р. стала переможцем ХХ Всеукраїнського конкурсу професійної майстерності студентів медичних училищ та коледжів «Ескулап». Після закінчення коледжу з 2018 р. почала працювати в КНП «Центральна міська клінічна лікарня Івано-Франківської міської ради» у відділенні ревматології, а згодом переведена у відділення інтервенційної кардіології, радіології та кардіохірургії операційною медичною сестрою. З 2022 року працює у відділі інфекційного контролю сестрою медичною-координаторкою. З 2018 по 2022 рр. навчалася в Тернопільському національному медичному університеті за спеціальністю «Медсестринство», кваліфікація «Бакалавр медсестринства» та «Магістр медсестринства». З 2020 р. працює в Івано-Франківському медичному фаховому коледжі викладачкою дисциплін «Основи медсестринства», «Догляд за хворими та ММТ».
Світлана КЛИМОВИЧ: Non scholae, sed vitae discimus – вчимося не заради школи, а для життя
Таким крилатим латинським висловом зустріли мене стіни медичного коледжу. Ще на той момент не знаючи перекладу цієї доктрини, підсвідомо починаєш відчувати значущість та благородність медицини, розумієш, що перед тобою постає непроста, але й водночас дуже цікава дорога. І для того, щоб впевнено йти по цій дорозі, треба докласти чимало зусиль, терпіння, оскільки медична професія – це насамперед відповідальність, самодисципліна та відданість своїй справі.
Я довго вагалася перед тим, як вступати в медичний коледж, бо в родині медиків не було. Прислухавшись до поради батьків, після закінчення дев’ятого класу все-таки наважилась попробувати вступити в медичний заклад. Через внутрішні побоювання провалити вступні іспити одразу подала документи у два заклади – ІФБМК і в коледж від медичного національного університету. На своє здивування, екзамени здала успішно і набрала прохідний бал у двох коледжах, радості не було меж. Але тепер постав інший вибір – куди ж піти навчатися!? І щось мені підказувало вибрати наш коледж. Крім цього, багато позитивних відгуків чула від знайомих, які на той час навчалися тут. Таким чином я стала студенткою Івано-Франківського базового медичного коледжу.
Напевне, як і будь-якому студенту перший рік навчання в коледжі був нелегким – новий заклад, нові люди, інша система навчання, багато змін… Треба було адаптуватися до нової, не шкільної системи. А особливо те, що тепер з собою треба кожний день носити медичний халат, шапочку та змінне взуття (і так на хвилинку – чотири роки).
Такими розгубленими, невпевненими зустріла нас перша кураторка – Леся Федорівна Смицнюк. Ох і клопоту вона з нами мала! Пам’ятаю, як на першому курсі моя підгрупа прогуляла першу пару з хімії, бо не зрозуміли добре систему заміни занять. Прийшлося «червоніти» нам і Лесі Федорівні за нас. Зате ми зрозуміли, що таке заміни занять, раз і на всі чотири роки навчання. Вже з перших днів коледж почав привчати до дисципліни та відповідальності – тих «симптомів», які повинен мати будь-який медичний спеціаліст.
Вже з наступних років навчання в коледжі, поринаючи все більше і більше в медицину, я розуміла, що обрала правильний для себе шлях. Особливо це відчулося при вивченні клінічних дисциплін. Коли приходиш у кабінет на пару в коледжі чи приїжджаєш в якусь лікарню на практику – ти потрапляєш у зовсім іншу атмосферу, яку створює навколо тебе цікаве різноманітне медичне оснащення: фантоми, інструменти, ампули, розчини, шприци, перев’язувальний матеріал... Завдяки викладачам коледжу, їхній професійності та майстерності викладання навчання ставало цікавим, зрозумілим та доступним. З кожним днем медицина подобалася мені все більше.
А почалося це ще з вивчення основ медсестринства на другому курсі, що викладала Галина Ярославівна Семків. Пам’ятаю, скільки було страху, як ми вперше йшли на практику в обласний фтизіопульмонологічний центр. Добре, що у групі був хтось місцевий і знав дорогу, бо ми б, напевне, цілу пару тільки всі дружньо шукали той центр. Розгублені, перелякані – це ж лікарня… А потім з якою радістю ми летіли на ту сестринську справу. Заняття у нас завжди проходили цікаво і пізнавально, найбільше подобалося вчити і здавати практичні навички. Галина Ярославівна мене не раз хвалила за них, а це ще більше заохочувало, розвивало ентузіазм до навчання. Якби мені тоді хтось сказав, що через декілька років я буду працювати на циклі основ медсестринства і так само навчати практичним навичкам студентів – я б явно не повірила і заперечувала це! Але життя непередбачуване.
Окрему велику вдячність хочу висловити Марії Іванівні Сапіжак, яка стала для мене наставницею, куратором, що завжди направить на правильний шлях. Чимало знань, моральних цінностей, досвіду я від неї навчилася, особливо після того, як почала працювати в коледжі. Хоча вона не викладала у моїй підгрупі сестринську справу, але на останньому курсі готувала мене до Всеукраїнського конкурсу «Ескулап». Багатьма здобутками, які я маю зараз, завдячую Марії Іванівні.
Так, навчання було цікавим, але і нелегким завданням, а особливо коли треба вивчити 12 пар черепно-мозкових і 31 пару спинномозкових нервів з анатомії та фізіології. Та не просто вивчити, а знати будову, шлях нервів, їх функцію, ядра, вихід з черепа, сплетіння – ой, студенти-медики зрозуміють… Допомагали нам розплутати ці тяжкі «нейронні вузли» Ірина Іванівна Гафійчук і Алла Василівна Бойко. Вони вміли пояснити все доступно та зрозуміло. Попри складність матеріалу, ці предмети мені дуже подобалися, та й екзамени з них я склала на відмінно.
Одним з найулюбленіших предметів з клінічних дисциплін стала для мене терапія, що викладала Ірина Михайлівна Бандура (Гувенілір). Слухати її лекції – одне задоволення. Вона настільки просто і цікаво пояснювала нам матеріал, що коли треба було йти на практику, то я відчувала, що мені особливо вчити і не треба: пам’ятала і розуміла ще з лекції. Пригадую як вперше на практиці з Іриною Михайлівною робили венепункцію. Така тахікардія в мене була хіба що після пари з фізичної культури. Зробила все добре, але, правда, руки трусилися ще годину після того точно. На практичних заняттях Ірина Михайлівна завжди нас відправляла допомагати медичним сестрам у відділеннях, де нам давали можливість робити ін’єкції, заповнювати системи – так ми вчилися і закріплювали свої знання та навички біля ліжка пацієнта.
За мудрою порадою я завжди прибігала до Ольги Григорівни Ярошевич – викладачки психіатрії та наркології, яка стала нашою кураторкою на старших курсах. Психіатрія – це насамперед особлива та досить складна галузь медицини, тому вивчати її ще те завдання. Але Ольга Григорівна могла складні речі пояснити простими словами. Вона з тих людей, від кого можна було набратися сили характеру, позиції, рішучості та впевненості у собі. Світла їй пам’ять і низький уклін.
Не забудеться привітне, усміхнене обличчя Лілії Василівни Скільської – викладачки педіатрії, а особливо її підхід до маленьких пацієнтів, поради та настанови. Також безцінні життєві навики, такі як: серцево-легенева реанімація, накладання сучасних джгутів для зупинки кровотечі, накладання пневмошин при переломах, що навчив Володимир Миколайович Яцків. Велика подяка всім викладачам, які нас вчили! Вчили не тільки професійній майстерності, а й гуманності, духовності, доброзичливості, відповідальності, любові до медицини.
Під час навчання я брала участь в наукових конференціях, у командному конкурсі «Кращий за професією». А особливою подією для мене була участь в XX Всеукраїнському конкурсі професійної майстерності студентів медичних училищ та коледжів «Ескулап», який проходив у Київському базовому медичному коледжі ім. П. Гаврося. Це змагання з виявлення рівня професійної підготовки студентів-випускників медичних коледжів України.
Конкурс проводився у три етапи. Перший – фахові змагання в навчальних закладах. Другий етап – змагання в регіонах, а третій – фінальний, всеукраїнський конкурс. Основним завданням було продемонструвати практичні навики з трьох базових предметів: педіатрії, внутрішньої медицини (терапії) і хірургії. Відповідно готували мене Наталія Валентинівна Хван, Марія Іванівна Сапіжак і Василь Миколайович Василюк. Я їм дуже вдячна, бо вони не тільки вчили мене майстерності (як правильно робити ін’єкції та процедури, повивати та годувати дитину, робити перев’язки та складати набори інструментів для операції), а й психологічно готували: як вміти себе налаштувати, як побороти переживання і страх, як бути сильною і впевненою у своїх діях, думці та в собі.
Спочатку відбувся мініконкурс у коледжі, де ми здавали практичні навички. Відібрали трьох найкращих студенток з сестринського відділення, серед яких була я. Ми додатково ходили, займалися та вчилися. Після цього залишили тільки одного, хто найкраще демонстрував навики – так вибрали мене. Навиків було багато: три предмети і з кожного по 30 алгоритмів. Тому викладачі почали інтенсивно працювати зі мною.
На другому етапі проводився регіональний конкурс, в якому брали участь три медичні заклади – наш, коломийський і коледж від медичного університету. Я перемогла, і разом з викладачем хірургії Василем Миколайовичем Василюком поїхали на фінальний етап до Києва. Він складався з двох частин: тестування і здачі практичних навиків. Конкуренція відчувалася велика, адже тут зібралися найсильніші з цілої України, і кожен хотів одного – перемоги. Пам’ятаю свої завдання, оскільки попалися одні з найскладніших: з терапії – здійснити катетеризацію вени периферичним катетером, з педіатрії – ввести вакцину дитині, а з хірургії – накласти шину Крамера при переломі плечової кістки. Звісно, переживання було присутнє, до того ж час на демонстрування кожного навику був обмежений. Якби не настанови викладачів, хвилювання стало б основною перешкодою до успіху. А так вдалося зібратися та показати високий рівень підготовки. Крім цього, тести здала з найвищим балом. Не дивлячись на всі перепони перемога була за нами. І я не перша представниця ІФМФК, яка стала переможцем чи призером Всеукраїнського конкурсу «Ескулап».
Це був крутий досвід: і психологічний, і практичний. Я щиро дякую усім викладачам, які готували мене, адміністрації коледжу, а особливо директору Володимиру Васильовичу Стасюку. Для мене конкурс став стимулом на майбутнє: якщо я досягла чогось завдяки наполегливій праці, то зможу надалі це робити.
Після закінчення ІФБМК я пішла працювати в ЦМКЛ, а в коледжі мені запропонували працювати в тренажерному кабінеті та допомагати студентам освоювати і відпрацьовувати практичні навички. Паралельно вчилася в Тернопільському медичному університеті на бакалавра медсестринства. А коли вступила на магістратуру, Володимир Васильович запропонував мені викладати основи медсестринства. Не роздумуючи довго, я погодилася. Велика подяка йому, що повірив в мене та підтримав.
Стискаючи в руках диплом та виголошуючи урочисту присягу, пригадала слова Оксани Володимирівни Афтанас, викладачки української мови та літератури: «Чотири роки пройдуть як чотири дні». Ось так коледж став для мене «Alma mater», виховав в мені нові цінності, прищепив любов до медицини, заклав основу для нових звершень… Щиро дякую!
Світлана КЛИМОВИЧ, випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2018 року.
85 розповідей випускників коледжу
