РУЖИЛО (Кривень) Наталія Степанівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1990-1993 рр. за спеціальністю «Сестринська справа», закінчила з відзнакою. Працювала перев’язувальною медсестрою у ЛОР-відділенні обласної клінічної лікарні, маніпуляційною, операційною медсестрою в ОКЛ. У 1993-1999 рр. навчалася на заочному відділенні біологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. З 2016 р. – старша медсестра ЛОР-відділення, з 2000 р. – головна медична сестра ОКЛ. З 2000 р. за сумісництвом викладала в Івано-Франківському базовому медичному коледжі предмет «Догляд за хворими, сестринська справа», а також в медичному університеті. У 2006 р. здобула спеціальність «Менеджер медицини та фармації» в Міжрегіональній академії управління персоналом. У 2010 р. у Львівському державному медичному коледжі імені Андрея Крупинського здобула спеціальність «бакалавр сестринської справи», а у 2020 р. отримала диплом магістра в Інституті медсестринства Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. Сьогодні – заступниця медичного директора з медсестринства КНП «Обласна клінічна лікарня» Івано-Франківської обласної ради, експерт департаменту охорони здоров’я обласної держадміністрації з питань медсестринства. Декілька разів очолювала в ІФМФК державну екзаменаційну комісію. З 2021 р. – член колегії Міністерства охорони здоров’я України (єдина представниця медичних сестер). Співзасновниця громадської організації «Асоціація сімейних медичних сестер». Лауреат національної медичної премії 2013 року, нагороджена медалями «За заслуги перед Прикарпаттям», «За гідність та патріотизм». Заслужений працівник охорони здоров’я.
Наталія РУЖИЛО: У коледжі традиційно знання викладають, вимагають знань і вчать
Для мене медицина розпочиналася із захоплення біологією, особливо ботанікою і власного «досвіду слабування». Точніше, я уявляла себе студенткою сільськогосподарської академії, поки через проблеми зі здоров’ям не потрапила в лікарню. Нове для мене середовище, робота лікарів і медсестер справили на мене таке враження, що вирішила: після 9-го класу їду в медичне училище.
Часи тоді (кінець 80-их – початок 90-х років) були складні, мій дідо збирав мені «гроші на науку», а гроші успішно на книжці пропали. А тут якраз перебудова, становлення державності України, все прозоро на вступній кампанії. То був шанс вступити на безкоштовне навчання. А ще я пішла на підготовчі курси, нас готувала з біології Дарія Федорівна Слободян. Всього кілька занять, але ті ключові моменти, які потрібні були при вступі, вона так гарно подала, що я біологію здала на «5». За диктант отримала «4». І з таким високим прохідним балом – 9 з 10 стала студенткою.
Так почалося моє навчання в медучилищі. Якщо чесно, то адаптовувалася довго. Перехід з Долини в Івано-Франківськ для мене був стресовим. По-перше, неповних 15 років – це ще діти, по-друге, я вважала себе з глибокої провінції. І за характером несмілива, тиха. Коли запитали, хто хотів би бути старостою, я з моєю самокритичністю про себе навіть не думала. Та через недовгий час старостою групи стаю я – очевидно, враховували рейтинг у навчанні. Мені важко зробити початок, але якщо зроблю перший крок, то потім до будь-якої справи ставлюся відповідально.
Я іноді думаю, чи вдалим є момент початку навчання в 14 років (не лише в нашому коледжі, а загалом). Ми прийшли зі школи від опіки вчителів, від’їжджаємо від батьків і переходимо раптом в доросле життя. Інші вимоги, інше ставлення. Це наче кидають в море тих, хто не вміє плавати. А, може, це і добре – мені важко сказати. Але ми мали добру підтримку, опіку. Директоркою училища тоді була Марія Василівна Мудрак. Вона поважала всіх нас, прислухалася до нас, зверталася на ви. Це теж був стрес, але вже позитивний.
Класною керівницею нашої групи була Ольга Григорівна Дебенко. Тоді ще дуже молоденька, вона не знала, що з нами робити, а ми були рівні з нею, а часом і сильніші за неї. Дуже інтелігентна жінка. Якось так було, що ми не були нечемні, бо не могли бути нечемні, коли вона серед нас була найменша, найхудіша і найбільш незахищена. Згадуємо Ольгу Григорівну з теплотою. А зараз, коли її син воює, хвилюємося разом з нею.
Не можу не згадати Казимира Йосиповича Річку, який викладав фізику, а ще захоплювався фотографуванням. Фізики ми не знали, але він пік торти (а то були складні часи, коли не так просто було щось купити, та і то по талонах), робив нам чай зимою, бо було холодно в приміщеннях. Жалів нас, називав нас «фьолками», «козульками».
Леся Федорівна Смицнюк дуже гарно вчила нас англійської мови. Направду в часи радянського союзу ми мали великі прогалини у шкільному навчанні з іноземними мовами. Напевно, не хотіли, щоб ми знали мови і щось розуміли крім того, що нам розказували. Я зі школи не знала мови, і до сьогодні не знаю, і мені дуже прикро, бо зараз такі можливості є для різних активностей… Хоча коли я вчилася вже в університеті, то користувалася конспектом лекцій Лесі Федорівни, і ті основи англійської, які вона нам дала, мені дуже згодилися.
За Дарію Федорівну Слободян я вже згадувала. Насправді дуже сувора, але викладала дуже сильно. Предмет для нас був чомусь важкий. Я на екзамені мала «4», але вирішила, що краще знаю, тому хочу перездати. І пересклала на «5». Це був кінець першого курсу, і в мене вже було більше впевненості, раз я відважилася на такий крок. Зате коли я згодом поступала на біологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка, саме виклад біології Дарією Федорівною, знання, які вона мені дала, допомогли здати тести з біології (то був перший рік тестів) з таким високим рейтингом, що мені зателефонували і запропонували перейти на денну форму навчання.
Стефанія Йосипівна Матіяш вчила в нас інформатику. Сувора, але справедлива, вона була мовчазна, маломовна, глибока в погляді, глибока в розмові.
Викладачка анатомії Олександра Олександрівна Босович сильно вчила нас анатомію, знання були глибокі. Дуже інтелігентна, світла жінка. Я надіялася, що здаватиму екзамен «автоматом». А вона сказала нам: «Всі здають, немає ніяких «автоматів». Я розстроїлася. Але коли ми прийшли на іспит, то вона відібрала нас п’ятеро чи трохи більше дівчат і повідомила, що нам зараховується навчання протягом року.
Микола Миколайович Коваль викладав у нас військову підготовку. Все всім казав: «Як будете просити мене на весілля, то я точно не піду, бо мене всі кличуть, я до всіх не можу йти». Ми вже і не просили ніхто, але він все так повторював.
У нас були завищені, як нам тоді здавалося, вимоги з фізкультури. Вважали, що до нас, дівчат, строго, навіть по-солдатськи ставилися на тій фізкультурі, вона була важкою фізично.
Зате дуже гарна опіка була від Дмитра Гнатовича Циганкова. Він нас любив, ставився по-батьківськи. У нас викладав математику, але математика, як я розумію, для нього була засобом мати роботу. Дмитро Гнатович навчав нас співу, організовував, проводив різні заходи – він цим жив. Зразу затягнув нас в різні активності, знаходив серед нас таланти. А ми всі були талановиті – хтось говорити вмів, хтось співав, хтось щось інше.
Коли знайомився з нами, то розпитував: «Звідки? А чим цікаве місто чи село?». Кожну так піднімав. Дійшла черга до мене. Почувши прізвище «Кривень», одразу пов’язав з відомим співаком Михайлом Кривенем (до речі, моїм земляком і навіть далеким родичем з села Липівка Рогатинського району) і подумав, напевно: «Співає Кривень один, буде і друга співати». Тож сказав мені: «Будеш співати». А я маю такий вроджений хриплий голос, щось співала, але він швидко побачив, що мені краще декламувати. І я разом з нашими солістами і ансамблями завжди їздила на концерти, декламувала вірші, особливо Шевченкові. Поема «Утоплена» так мені зайшла, що й до сьогодні пам’ятаю всі слова.
То був якраз пік патріотизму, становлення України. Відновлювалися стрілецькі і повстанські пісні. Дмитро Гнатович, хоч і був родом з Луганщини, з нами говорив українською мовою, навіть з місцевим діалектом.
В училищі не пригадую, щоб якісь предмети викладалися російською мовою. Я російської і не знаю, не вивчала цю мову.
У ті часи відчувалося піднесення, віра, патріотизм. Моя родина була дуже патріотична і по татовій, і по маминій лінії. Батьки моєї мами народилися в Якутії, є спогади, написані моєю бабцею. Ми вдома в 90-ті роки все знали, слідкували за новинами. І коли нещодавно мій син на урок історії готував розповідь про депортацію, ми з мамою допомогли йому написати про історію нашої родини і йому запропонували зробити курсову на цю тему.
Чи так і в училищі було, не можу сказати. Можливо, не зовсім тоді розуміли, які то важливі були часи. Але був Циганков і пісні про УПА. Була в училищі стипендія Олени Степанівни (на честь першої жінки-офіцера Українських січових стрільців), яку я теж отримувала. А коли у жовтні 1990-го відбувалася студентська Революція на граніті, всі інститути і училища робили колони і йшли по місту. Коли вийшли студенти медінституту в білих халатах, викладачі відпустили і нас, щоб ми приєдналися. То було дуже хвилююче.
Життя склалося так, що до цього часу підтримую зв’язки з навчальним закладом, який свого часу закінчувала. Була викладачкою догляду за хворими і сестринської справи, очолювала державну екзаменаційну комісію на медсестринському відділенні. Коледж традиційно дуже довго стоїть на доброму місці: реально знання викладають, вимагають знань і вчать.
Мої побажання не лише коледжу, а усім освітнім закладам: треба бути дуже гнучким до викликів. Інша сучасність, інші студенти – слід бути з ними на одному рівні. Нас намагалися «заціхати», виховати тихими, терплячими і слухняними. Сьогодні, на щастя, це покоління вільних людей. І до цього треба адаптовуватися. Як і до того, що медицина дуже швидко змінюється, перебудовується. Разом з коледжем ми започаткували Прикарпатську школу медсестринства, щоб давати інформацію про новинки медицини, поширювати кращий досвід. Часом освіта йде до нас за новими знаннями. І це дуже добре. А ще у час війни ми стали відкритіші до світу, вірніше, світ – до нас. Ми відкриваємо для себе багато нових речей, ми вчимося адаптуватися до того, що після війни медичним працівникам доведеться мати справу з травмованими фізично і ментально людьми. Але ми і стаємо сильнішими.
Наталія РУЖИЛО, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 1993 року.
85 розповідей випускників коледжу
