У свої 23 роки Наталя ГОЛОТА з позивним «Фенікс» займає важливу посаду у 5-й окремій важкій механізованій бригаді 5 ОВМБр: начальниця відділення логістики штабу бригади. У свої 20 вирішила стати на захист України. У свої 18, якраз у розпал COVID-19, почала працювати медсестрою в Івано-Франківській ЦМЛК. А до того тоді ще Наталя ФЕДИНЯК здобувала освіту в Івано-Франківському базовому медичному коледжі.
З Наталею по відеозв’язку поспілкувалася викладачка англійської мови ІФМФК Анна БАЙСТРУК.

     Про це бажання малої Наталі знали рідні і їхні знайомі у Сівці-Калуській, звідки родом. Медиків у білих халатах не боялася, як більшість дітлахів. Навпаки, «приміряла» цей фах на себе.

     «Мені купували іграшки по медицині і я завжди імітувала, що лікую бабусю. Мене бабуся в цьому підтримувала. І з четвертого класу я вже знала, що хочу стати медичною сестрою».

     Івано-Франківський медичний коледж вибрала, бо тут навчалися двоюрідні і троюрідні сестри, рекомендували сюди вступати. Тож точно знала, що хоче саме тут вчитися. В 9 класі протягом цілого року займалася з репетиторами з української мови і літератури та з біології.

     «Пам’ятаю вступні екзамени. Пам’ятаю, що дуже сильно хвилювалася. Коли прийшов лист, що я поступила, то була дуже щасливою в той момент. Спогади про медичний коледж в мене тільки хороші. Досі підтримую з подругами зв’язок. Пам’ятаю кожного викладача і кожний предмет. Думаю, це в першу чергу перший такий дорослий крок, коли ти обираєш навчальний заклад і вступаєш, коли досягаєш своєї мети – тоді починається доросле життя, середовище починає тебе формувати, люди впливають на тебе, починається формування особистості».

     Коли Наталя здала випускні іспити, отримала диплом, то хвилювалася щодо місця праці, адже багато медичних сестер закінчили медичні коледжі. А вона хотіла залишитися в Івано-Франківську і знайти собі посаду. І була серйозно налаштована.

     «Перший день, як ми отримали дипломи, я вирішила, що в мене канікул не буде, мені потрібно іти по професії. Я взяла всі документи і пішла в КНП «ЦМКЛ», щоб влаштуватися туди на роботу. Здала документи, познайомилася з головною медичною сестрою Ольгою Романівною. Мені запропонували спершу спробувати попрацювати в лабораторії. Але, думаю, посаду потрібно підбирати по темпераменту, а мені в лабораторії було б трішки скучно, мені подобається активність: більше рухатися, бігати. Я запитала, можливо, ще є якісь посади. На той час був ковід і була посада ще в неврологічному відділенні, в палаті інтенсивної терапії. Я спробувала там, і вже після години роботи зрозуміла, що хочу працювати в тому відділенні. Спочатку багато людей здивувалося, що я захотіла в такому юному віці працювати в реанімації, де відповідальність, де бувають смерті, де підтримки потребують і пацієнти, і їхні родичі, але я вирішила, що мені підходить робота саме в неврологічному відділенні».

     Зізнається, що працювати було важко: від ранку до вечора, цілу добу на ногах. Тоді був COVID-19, багато смертей, багато болю. Реанімаційний шлях почався відразу з серйозної і відповідальної роботи. Протоколи пам’ятала з коледжу, дотримувалася послідовності. Кожен її день був боротьбою за життя пацієнтів та прийняттям швидких і відповідальних рішень.

     «Медсестринство я завжди любила. Старалася робити все правильно. В нас немає іншого вибору – медики повинні викладатися на повну. І стараємося робити все, щоб зберегти життя».

Якщо в четвертому класі Наталя сказала, що хоче бути медсестрою, то в медичному коледжі на третьому курсі, коли перед парою викладачка педіатрії завела розмову, хто ким хоче стати, дівчина відповіла: хочу стати військовою. Водночас близькою була психологія. Тому вирішила після четвертого курсу вступити на психологію в Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, а далі планувала піти вчитися на військового психолога.

Але почалася повномасштабна війна…

     «24 лютого 2022 року я була у батьків. Я їм повідомила, що буду оформляти військовий квиток і йти служити в ЗСУ. Батьки просто знають мене і знали, що переконувати мене немає сенсу. Мама завжди відверта зі мною і сказала: «Якщо ти відчуваєш, що так треба – я тебе підтримую, але я, звичайно, за тебе хвилююся». Вона завжди мені це повторює. Батько теж. Друзі спочатку здивувались, але після здивування звучала фраза: «Від тебе не дивно це почути».

     Коли прийшла в ТЦК як доброволець, Наталі дали ще місяць подумати. Спочатку пішла в ТЦК у Калуші, потім у Франківську. Через два місяці їй подзвонили і сказали, що формується медичний госпіталь. Туди пішла служити і лікарка, з якою разом працювали в палаті інтенсивної терапії. Тоді було багато вакантних місць, Наталі запропонували посаду старшої медичної сестри неврологічного відділення.

     Дівчина переконана, що боротьба триває не тільки на полі бою, а й у кожній палаті, де поранені захисники відвойовують своє життя.

     Більше двох років Наталя служила в госпіталі, працювала з пораненими, допомагала їм відновлюватися, підтримувала їх морально. Паралельно здобувала освіту психолога. Планувала після отримання диплому йти навчатися на офіцерську спеціальність, а потім повернутися в госпіталь і працювати психологом.

     «Але війна нікого не щадить. Є гештальти, які потрібно закривати. В першу чергу потрібна допомога на Сході. І після сорока днів, коли я пройшла курси офіцера, мені видали диплом і сказали: «Ви їдете в медичний госпіталь, здаєте посаду і відправляєтеся в 5 танкову бригаду». Для мене трішки неочікуваним був цей момент. Не скажу, що я засмутилася. Подумала: новий етап в житті. Просто прийняла як виклик».

     Маючи освіту медика і психолога, Наталя розуміла важливість підтримки бойового духу, роботи з психологічними травмами, адаптації до стресу. Тому стала заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення 5-ї танкової бригади. Її місія полягала в тому, щоб підтримувати військових, мотивувати їх та допомагати долати труднощі. Додатково вивчала тактику. Через два місяці дівчину перемістили на посаду заступника начальника штабу танкового батальйону.

     «Тут уже я не здивувалася, зрозуміла, що мене життя так кидає – черговий виклик. Працювала з ранку до вечора, виходу іншого не було. У військо я прийшла, щоб наблизити перемогу, тому я ні на що не відволікалася. На цій посаді треба було прикладати дуже багато знань, умінь. З моїх книг, за якими вчилася, вже можна відкривати бібліотеку – я читала при будь-якій можливості».

     Наталя зосередилася на вивченні військового управління, тактики, займалася бойовою підготовкою. Пройшла навчання за кордоном, переймаючи міжнародний досвід. І у серпні 2024 року отримала нове призначення – начальник відділення логістики штабу бригади. Дівчина відповідає за облік за озброєнням та військовою технікою, переміщення особового складу, евакуацію техніки та організацію залізничних перевезень.

     «Додатково треба було навчатися, я їздила на навчання в Києві, за кордоном, читала спеціальну літературу. Насправді, навчання – це чудово, але з власного досвіду можу сказати, що найкраще, коли тобі дають роботу, і якщо тим сам, без допомоги в ній розбираєшся, то на наступний раз все вдаватиметься чудово, краще і швидше».

     Чітке планування та координація всіх процесів дозволяють військовим підрозділам діяти злагоджено навіть у найскладніших умовах, – каже Наталя. А от чи відчувала несприйняття від підлеглих через свій юний вік чи тому, що жінка?

      «Якщо чесно, трішки цього побоювалася, але завжди була впевненою в собі. За три роки ніхто мені не сказав, що я молодша. Завжди ставилися з повагою, слухали мене. З гендерними стереотипами у нас в бригаді не стикалася, але це не означає, що так з усіма у війську. Я є позаштатним радником командира з гендерної рівності, бо переконана: всі військовослужбовці, незалежно від статі, мають рівні права, можливості та повагу. В армії немає місця стереотипам, є лише професіоналізм і відданість спільній меті».

     Такий позивний порадила подруга. Але Наталя ще порадилася з мамою, чи він їй підходить. Це був якраз переломний момент, коли з госпіталю переводилася у танкову бригаду, коли багато що помінялося. Зізнається, що тоді було важко психологічно, хоча цього і не показувала. Спочатку наче згасла, а потім вирішила для себе: «Все, працюймо! Все буде супер, я всього навчуся! Буде перемога!».

     «Мій позивний – «Фенікс», і він точно відображає мій шлях. Як цей міфічний птах, я знаю, що після падіння завжди можна піднятися ще сильнішою. Кожне випробування робить нас витривалішими, а справжня сила – у здатності відроджуватися, йти вперед і боротися до кінця».

     За характером Наталя емпат: дуже сильно переживає і перебирає на себе біль інших, намагається ставити себе на місце іншої людини. А це направду важко. Чи змінила служба в ЗСУ характер і світогляд?

    Як вдається відновлюватися, переключатися, відпочивати?

     Чоловік Наталі теж військовий, бачитися випадає не часто. В майбутньому хотіла б продовжити військову службу, вчитися за військовою спеціальністю. Але паралельно, зізнається, є думки і про цивільне життя. Хотіла б займатися психологією і створити якусь волонтерську організацію.

     P.S. До зустрічі з Наталею Голотою доєдналася також викладачка української мови і літератури Наталія Римар. На завершення розмови Наталя попросила передати слова вдячності всім викладачам Івано-Франківського медичного фахового коледжу.