Новини

30 постатей випускників...Людмила ЖЕРДЕЦЬКА

Буває, що в дитинстві ми отримуємо певні знаки щодо свого майбутнього. Хтось їх помічає, хтось схильний будь-які збіги вважати випадковими, хтось з віком намагається з таких збігів вивести закономірності.

У Людмили Федорівни Жердецької, головної медсестри обласного клінічного кардіологічного центру, життя сконцентроване, здавалось би, в географічно обмеженому просторі: Івано-Франківськ, район вулиці Гетьмана Мазепи. У Франківську народилася, вчилася, працює. На Мазепи (тоді це була вулиця Дзержинського) жила в дитинстві, живе і зараз, уже більшою родиною – донька подарувала трьох онуків. І весь час працює поряд з будинком, де живе. Колись проходила тут виробничу практику, починала трудовий шлях в обласній клінічній лікарні, згодом, як відкрився кардіологічний диспансер, перейшла туди. І ось вже більше трьох десятків років головна медична сестра ОККД (тепер КНП «Івано-Франківський обласний клінічний кардіологічний центр Івано-Франківської обласної ради»).

А з дитинства пам’ятає, як цей корпус (його ще називали мадярським) зводився. Малою бачила ту будову – і не здогадувалася, що колись тут буде її місце праці. Раніше це була територія обласної клінічної лікарні, де мама Люди працювала санітаркою. Пам’ятає, якось прийшла до мами на роботу і на дверях одного з кабінетів прочитала табличку «Головна медсестра». «Мені б так», – чомусь саме цю посаду, а не головного лікаря чи завідувача кафедри «приміряла» школярка на себе.

Вона завжди хотіла бути лікарем, причому кардіологом. Хотіла лікувати серце, допомагати родичам, які хворіли.

– Я від маленької знала, що мушу вчитися, – згадує ті часи. – І що треба все самій.

Першою сходинкою до мрії стало Івано-Франківське медичне училище. Людмила Кріцак (в дівоцтві) закінчила з похвальною грамотою (це тоді було важливо для подальшого навчання) СШ № 4 і вступила на медсестринське відділення. Вчилася добре, закінчила училище з червоним дипломом. Ще з тих років більше уваги приділяла терапії, кардіології.

Згадуючи роки навчання, Людмила Федорівна насамперед називає Григорія Григоровича Гавриша і Марію Василівну Мудрак – директора училища і його заступницю, а також класну керівничку Дарію Федорівну Слободян.

Разом з червоним дипломом Люда отримала також направлення в медичний інститут, однак так ним і не скористалася – вийшла заміж, народилася донечка, та й робота в лікарні сподобалася.

Сорок років тому, у 1980 році, Людмила Жердецька прийшла в обласну клінічну лікарню (тоді ОКЛ ще була на вулиці Дзержинського). Починала медсестрою у відділенні ревматології, яким завідував Василь Дмитрович Сава, а старшою медсестрою була Ганна Петрівна Орловська. А коли наприкінці 1986 року відкрився новозбудований кардіологічний диспансер, який очолив головний лікар Віктор Миколайович Якимчук, пішла працювати в інфарктне відділення № 2.

– Я вдячна долі, що звела мене з найкращою людиною, – так каже про Любомиру Миколаївну Чейпеш, яка тоді завідувала відділенням, а потім була начмедом. – Це жінка, яку ніхто не замінить. Велика шана їй і любов.

Саме з нею Людмила Жердецька почала працювати як головна медична сестра – з 1988 року. І так донині, стільки вже років, на цій посаді.

Коли зараз телефонують до неї знайомі за порадою чи медичною консультацією (як-не-як досвід в медицині солідний), Людмила Федорівна пригадує «науку від Любомири Миколаївни». Як та дивилася хворих і як уміла їх слухати.

– Бо для неї на першому місці було добре зібрати у хворого анамнез, розпитати за все – за хворобу, за умови життя, за родичів, про дитинство, – розповідає пані Людмила. – Правильно зібраний анамнез – це перша частина лікування. Я слухала, як вона говорить, які ліки підбирає. Ніби і зараз все перед очима.

Сама ж, зізнається, не жаліє, що не стала лікарем. Так склалося, то ж так мало бути. Лікувати знайомих при тих телефонних дзвінках не береться, порадить хіба найнеобхідніше, а ще – куди звернутися. І заборонить займатися самолікуванням.

Свою теперішню роботу Людмила Жердецька називає «паперовою». Звісно, в душі шкодує за безпосереднім спілкуванням з пацієнтами, за смаком праці в руках, однак без лукавства, щиро визнає, що навряд чи змогла б працювати у «важких» відділеннях. Має надто вразливий характер і чутливе до чужого болю серце.

– Хірургія для мене важка, – зізнається співрозмовниця. – Працювати на зміні, коли є тяжко хворі – це для мене великий стрес. І дуже важко, коли хворий помирає, я це боляче сприймала. Тож практична робота для мене морально важка, на паперовій мені стало легше.

Хоча, погоджується, тут більша відповідальність – не лише за себе, а й за підлеглих. Та і приходять до неї не лише з медичними проблемами. Не все може змінити, не всьому зарадити – але вислухати треба.

Хіба справедливо, що зарплата старшої медсестри менша як у палатної і не дуже відрізняється від молодшого персоналу? Чому так багато часу забирає списування лікарських засобів і медичних виробів («кожний метр ЕКГ-паперу треба записати в комп’ютері, журналі, списати, а за цей час медсестричка могла б з хворим більше спілкуватися, говорити хоча б про здоровий спосіб життя»)? Як оптимізувати роботу, щоб вигідно було і пацієнтам, і працівникам? Чи реально в кардіології зробити так, щоб в нічний час не працював молодший медичний персонал?  Переваги роботи по добах: легше добиратися тим, хто живе не у Франківську, менші для них витрати на дорогу. Це лише деякі проблеми, про які розмірковує головна медична сестра кардіоцентру.

Людмила Федорівна запевняє, що у них в лікувальному закладі умови праці нормальні, а ще дружній, «старий» колектив. Старий не в розумінні старшого віку, а що працюють протягом тривалого часу. Тут швидше підійдуть слова «сталий», «стабільний». Якщо ж приходять молоді, то вливаються в колектив легко. У них свої плюси, які гарно досумовуються до досвіду старших.

– Молоді добре підготовлені, знають комп’ютер, – каже Людмила Жердецька. – Декілька днів стажування – і їх вже можна ставити на зміни. Вони навіть і нас можуть дечому навчити.

Для головної ж медсестри головна вимога до всіх підлеглих, аби були вони уважні до хворих. А ще важливо, щоб працювалося без криків, ніхто ні з ким не сварився. Не любить, щоб на неї кричали, і сама ні на кого не підвищує голос. Важливо, переконана, дослухатися до всіх і всім допомагати.

Може, це і вплив доньки Люби, яка за фахом психолог, працює доцентом в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Чоловік все життя займався будівництвом, зараз вже на пенсії. А найбільша радість Людмили Федорівни, а водночас і «захоплення на вільний час», – онуки. Тішиться ними, хвилюється за інших.

– Страшно переживаю за війну, за хлопців, які на фронті, за їхніх рідних, за Україну, – зізнається. – Мене це мучить: чому війна? Це так несправедливо. Чому вмирають чиїсь діти? У мене характер такий, що за всіх переживаю, мені всіх шкода... Напевно, я така, як ми всі. Проста, звичайна...

У 2007 році Людмилі Жердецькій присвоєно почесне звання «Заслужений працівник охорони здоров’я України».

Галина Добош.

30 постатей випускників...

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради