Новини

Розповідь №50 із проєкту «85 розповідей випускників коледжу»

Пинило (Копаниця) Марія Степанівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному коледжі у 2004-2007 р. за спеціальністю «Лікувальна справа», закінчила з відзнакою. Після закінчення коледжу була направлена на роботу в Івано-Франківську міську санепідстанцію на посаду помічника епідеміолога. Того ж 2007 р. вступила на навчання в Івано-Франківський національний медичний університет, який закінчила у 2013 р. теж з відзнакою. Після закінчення інтернатури направлена на роботу у Рогатинську ЦРЛ, де працює лікарем педіатром-неонатологом акушерсько-гінекологічного відділення. Одночасно з 2015 р. працює в Івано-Франківському фаховому медичному коледжі викладачем педіатрії.

Марія ПИНИЛО: Працювати за покликанням, мабуть, найбільше задоволення в житті!

 

Якщо б мені колись, під час навчання у школі, хтось сказав, що я буду медиком, то, напевно, я б не повірила. Тому що, навчаючись у школі, ще з початкових класів завжди мріяла бути вчителем. Але доля склалася по-іншому…

Як зараз пам’ятаю той день, коли ми з мамою та сестрою Світланою приїхали до Івано-Франківська, щоб вирішити, куди будемо поступати. На відміну від мене, сестра відразу знала, що вона буде медиком, тому що від маленького завжди всіх вдома лікувала. Тому ми і вирішили відвідати медичний коледж, один з найпрестижніших навчальних закладів. Мене настільки вразила і зачарувала та атмосфера, яка панувала тут, приємне ставлення викладачів, працівників, адміністрації, красива доглянута територія закладу, великі, світлі, чисті аудиторії, найкращі умови для навчання студентів. Нам все розказали, все показали… Так що я вирішила, як то кажуть, «за компанію» попробувати вступати разом із сестрою.

І, щиро кажучи, жодного разу не пожаліла про свій вибір – це були найпрекрасніші роки навчання, а за цей час я наскільки полюбила цю професію, що після закінчення коледжу вирішила продовжити навчання далі і стати лікарем. Також я щиро вдячна нашому директору Володимиру Васильовичу Стасюку, за те що дав можливість мені здійснити ще одну мрію – бути педагогом. Так приємно повернутися у рідний заклад уже в якості викладача, відчувати підтримку з боку наставників і працювати, як каже Володимир Васильович, «для душі».

Студентські роки особливі. З вдячністю згадую нашу кураторку Ірину Іванівну Гафійчук. Молода і красива, завжди усміхнена і привітна, саме вона зустріла нас на першій годині спілкування і ми з її допомогою почали відкривати світ медицини, вивчаючи такий потрібний і цікавий предмет «анатомія людини». У нас було дуже багато позааудиторних заходів, різних екскурсій і поїздок. Дуже шкода, що наші студенти, переважно навчаючись дистанційно, позбавлені зараз таких можливостей.

На старших курсах кураторкою нашої групи була Рома Іванівна Кухтяк, напевно, найвимогливіший викладач на циклі педіатрії. Дотепер пам’ятаю формули розрахунку фізичного розвитку та об’ємів харчування, які ми всі мусіли вивчити і згадувати постійно, повторюючи на кожному занятті. Постійний контроль практичних навиків, багато теорії, тестові завдання, які просто не було звідки списати, бо ніде в підручнику не могли знайти, та й взагалі… Яке там списати! Але, напевно, найбільшу роль у виборі моєї майбутньої професії зіграла робота у відділенні, спілкування з маленькими пацієнтами, їхні щирі усмішки. Саме тому, коли я вирішила спробувати вступити у медичний університет, сказала собі: якщо лікарем, то тільки педіатром.

А вже сонечко сідає, вечоріє,

Я сиджу і вчу на завтра терапію.

Якби була знала, була б не читала –

Все одно із терапії двійку мала…

Пригадалися слова пісні, яку ми складали на якомусь із курсів під час проведення тижня терапевтичних дисциплін. То більше про одну з одногрупниць, яка постійно зубрила усе, а на парі ніколи не могла нічого відповісти… Як казав Ярослав Олександрович Гарко: «Ну що ж, знову «2». Але для мене терапія теж була серед улюблених предметів: чудові та змістовні лекції, які читав нам Ярослав Олександрович, та не менш цікава практика на різних клінічних базах, постійна робота у відділенні. Причому ми мусили правильно поставити клінічний діагноз, бо про кожного пацієнта викладач знав і нічого видумати ми не могли. А ще він попереджав пацієнтів, щоб не казали свої діагнози нам, а ті так шифрувалися, що по їх анамнезах ну ніяк деколи не могли поставити діагноз. Також пригадується цікавий брейн-ринг з терапії, змагалися дві команди ми (3 курс) і 4 курс. Наша команда тоді перемогла четвертокурсників, ми дуже задоволені були, а бажання вчитися було ще більше.

Хірургія – напевно, таки нам попадалися найкращі викладачі. Сергій Миколайович Гафійчук, чудовий хірург і викладач, море практики, багато клінічних випадків, операцій (на деяких ми навіть асистували), але головне було не загубитися по коридору, коли ми бігали за ним поверхами. Бо якщо не встигнеш, то обов’язково пропустиш щось цікаве. Пам’ятаю, як вперше робила забір крові з вени пацієнту саме під керівництвом Сергія Миколайовича. І оскільки я найбільше боялася це зробити, то мені ще і попав бракований шприц… Море крові, руки в крові, і я майже без свідомості… Це, звичайно, жарт, бо Сергій Миколайович завжди вчив нас не боятися нічого, бути впевненими в своїх діях, «ви ж фельдшера – а це лікар в селі».

Згадується також покійна викладачка акушерства Чеслава Михайлівна Рішко. З нею ми завжди попадали на пологи і на кесарські розтини, оскільки вона теж казала: «Найголовніше для нас – це практика, я можу вас навіть відпустити з заняття, але те, що ви побачите тут, усі знання вам обов’язково пригодяться в майбутньому». Як же вона була права! Зараз, працюючи в акушерсько-гінекологічному відділенні, я дуже часто згадую те, що ми бачили і вчили тоді. Так, саме в коледжі. І ці знання деколи допомагають прийняти правильне рішення.

Невідкладні стани в акушерстві у нас викладала молода, енергійна, дуже розумна викладачка, яка тільки прийшла у коледж з практичної медицини, Альона Миколаївна Валовіна. Як же ми її боялися (спочатку): море питань… тестів… ваш клінічний діагноз… тактика… лікування… дози… Вона, напевно, забувала деколи, що ми не лікарі. Тому акушерство ми усі знали дуже добре, просто інакшого виходу не було, треба було вчити.

Не можу не назвати про кого найбільше з вдячністю згадувала під час навчання в медичному університеті. «Non est in medicina via sine lingua Latina (Немає медицини без латинської мови)» – так завжди повторював нам Роман Іванович Малець. І це, звичайно, правда. Для моїх одногрупників у медичному університеті латина була одним з найважчих предметів, а мені навіть не потрібно було готуватися до занять, бо весь матеріал ми проходили в коледжі. Тому для тих студентів, які планують надалі здобувати фах лікаря, раджу вчити латинську мову у коледжі. Бо не для школи вчимося, а для життя… Саме цей вислів латинською мовою написано при вході у наш заклад.

Ще одна з іноземних мов, яку ми вивчали у коледжі, – німецька мова. Її викладала Олеся Іванівна Гафійчук. За роки навчання в коледжі вона стала для нас справжньою подругою. Згадалося, як одного зимового вечора ми усією підгрупою разом з Олесею Іванівною каталися на міському озері на ковзанах. Ну як каталися… Кататися практично ніхто не вмів, але то було дуууже весело. До неї завжди можна було звернутися за порадою чи допомогою. І навіть до цього часу вона завжди з усмішкою і щирістю дає безцінні поради.

Наш чудовий, найкращий і найулюбленіший директор коледжу Володимир Васильович Стасюк. Це, без перебільшення, найрозумніший, наймудріший керівник закладу, який живе коледжем, який створює найкращі умови для навчання студентів, що постійно покращуються та удосконалюються. Я впевнена: кращого за наш медичний фаховий коледж немає. Нам дуже пощастило, що саме Володимир Васильович викладав у нашій групі соціальну медицину. Його заняття проходили дуже цікаво і креативно. Ми, звичайно, дуже старанно готувалися до занять, було трошки страшно, бо ж директор… Ми боялися помилитися з правильною відповіддю, але Володимир Васильович дуже толерантно виправляв і пояснював так, що все відразу ставало зрозумілим. Наш директор завжди прислуховується до думки студентів і робить так, щоб навчання в ІФМФК було на найвищому рівні.

Навчання в коледжі забирало дуже багато часу, але також дуже цікавий і яскравий відрізок мого студентського життя – художня самодіяльність. Хор, ансамбль, вертеп на Різдвяні свята, ми разом колядували в різних лікарнях міста, КВНи, різні свята в коледжі, конкурси та звіти художньої самодіяльності, де практично завжди наші колективи займали призові місця. Це все було дуже цікаво і захоплююче, тому у студентському профкомі ми проводили дууже багато часу. А ще тут працювала найкраща голова студентського профкому Іванна Степанівна Тимчій. Це Педагог з великої літери, чудова людина, професійний психолог, справжній порадник і друг! Згадую, як тодішній заступник директора з виховної роботи Кіндрат Григорович Лаврук привів до нас знайомитися молоду, чарівну, усміхнену жінку – нашого практичного психолога. І вона насправді дуже професійно виконувала свою роботу. Завжди вислухала, допомогла прийняти правильне рішення і дати безцінну пораду. Їй можна було розказати про все. І не тільки я ділилася з нею найпотаємнішим… Тільки вона знає, про що я…

Саме тут, у рідному навчальному закладі, доля звела мене з моєю половинкою. Саме тут я зустріла найкращого чоловіка, з яким зараз виховуємо двох чудових діток, які теж, проходячи чи їдучи повз ІФМФК, кажуть:  «О, то наш коледж». А почалося все на одному з концертів. Роман теж вчився у коледжі, на сестринському відділенні, а також працював художнім керівником і звуковим оператором художньої самодіяльності. Він каже, що звернув увагу, як я неправильно тримаю руку, граючи на акордеоні… А я навіть не помітила, бо в музичній школі вчилася тільки три роки, не настільки професійно виконувала музичні твори, а для музичного керівника, напевно, це було трохи неправильно… Але у коледжі я все ж таки віддала перевагу навчанню, тому одружилися ми уже коли я закінчила третій курс медичного університету. Наша історія почалася саме тут, і я безмежно вдячна долі за цю зустріч!

Можна дуже багато ще писати, я ніби в думках повернулася в той прекрасний час, але то, напевно, буде найдовша історія… З безмежною вдячністю хочу звернутися до тих викладачів, яких згадала і яких не написала вище. Дякую Вам усім за ваші знання, за ваш досвід, яким ви ділитеся з студентами. Бажаю всім міцного здоров'я, наснаги у праці і віри у краще майбутнє нашого коледжу і нашої Батьківщини! Україна обов’язково переможе! Слава Україні! Героям Слава!

Викладачам ми сьогодні подяку складаєм,

Голови низько схиляємо ми перед Вами

І Ваші мудрі поради – завжди пам’ятаєм,

Може, колись ВИ будете гордитися нами.

Дні мов на крилах летять, час так швидко минає,

Ми не повернемось в коледж студентами більше.

Кращих років ніж студентські – напевно, немає.

В серці лишилися спогади лиш найтепліші!

Марія ПИНИЛО, випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2007 року.

85 розповідей випускників коледжу

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2022 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165