МЕЛЬНИК Іван Васильович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1979-1983 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. Після проходження військової служби у 1986 р. вступив на підготовче відділення Івано-Франківського державного медичного інституту, який закінчив у 1992 р. з відзнакою. У 1995-1997 рр. проходив навчання в клінічній ординатурі з хірургії, а в 1997-2000 рр. – в аспірантурі. У 2001 р. захистив кандидатську дисертацію. З 2003 р. працював на кафедрі хірургії стоматологічного факультету, спочатку на посаді асистента, а з 2004 р. – доцент кафедри. Очолює відділ працевлаштування студентів та випускників університету. Автор 107 друкованих праць та 14 патентів. Є членом Європейської асоціації герніологів та Асоціації герніологів України. З 1993 р. працює в управі Українського лікарського товариства Прикарпаття, а з 2016 р. очолює УЛТ Прикарпаття. Є головою регіональної ради відзнаки «Орден святого Пантелеймона». Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.
Іван МЕЛЬНИК: Це роки пізнання медичної спеціальності, пізнання один одного, пізнання світу
Потягу до медицини зі шкільних років, зізнаюся, у мене не було. Мої батьки – прості сільські люди: мама працювала на полі, батько механізатор. Я спочатку мав більшу схильність до креслення, малювання. Документи в Івано-Франківське медичне училище подав майже в останній момент і чисто за компанію з кількома однокласниками. Забігаючи наперед, скажу, що вчилися ми в різних групах, Іван Воробець став хірургом-проктологом, працював у Сімферополі, а два інші – Дмитро Вельган і Ярослав Романюк стали стоматологами.
З острахом дивився я на медучилище, яке тоді знаходилося по вул. Галицькій, 101, де зараз музична школа. Директором був Григорій Григорович Гавриш. Дуже приємно, що в теперішньому корпусі по вулиці Мазепи йому встановлена меморіальна дошка. Він у нас також вів шкірні і венеричні захворювання. У нього були окуляри з подвійними лінзами, він дивиться, а ти не розумієш, чи він серйозно щось каже, чи жартує. Особливо дівчат міг ставити в трудну ситуацію, коли йшлося про шкірні висипки.
Григорій Григорович родом з Косівщини. Він зізнавався нам, що за кордоном ніде не був, але об’їздив практично всю Україну і ледь не весь союз. Коли піднімав студента, то питав: «Ти з якого району? Які цікаві історичні місця у вас є?». А що я бачив, крім городу, корови і школи? Ми мало їздили у той час. А він нам розповідав про цікаві місця і знав про наші райони більше за нас: там такий-то замок, там лікарські трави, там ще щось особливе. Любив також казочки казати.
Спочатку була боязнь перед медиками, перед уколами. Напевно, ще з тих часів, як в дитинстві нам робили щеплення. Я дотепер пам’ятаю, коли зробив перший укол підшкірно на практиці в 1-й міській лікарні на вулиці Матейки. Яке то було психологічне напруження, коли перший раз треба було подолати бар’єр, щоб голкою проколоти шкіру людині. А ще перед цим було перше відвідання анатомічного класу у підвалі училища. Та до всього людина звикає. Поступово, вже під час навчання, я втягнувся, перестав боятися медицини і людей в білих халатах. На мій світогляд і зростаючий інтерес до медицини великий вплив мали високопрофесійні і авторитетні викладачі, які за три з половиною роки змогли навчити фельдшерської спеціальності, прищепити любов до медицини, вміння співпереживати хворій людині.
Мені подобалася і тодішня методика викладання, як порівнюю зараз з власним досвідом. То виглядало як школярство, але то були мікролекції, коли викладачі кожного разу давали коротенько, стисло матеріал по кожній темі, і ми на цих конспектах вчилися. І, виявляється, для нашого на той час рівня розвитку і пізнання медицини цього абсолютно вистачало.
Катерині Юріївні Якубів вдячний за пізнання фармакології. Терапію у нас викладала Юліана Юліанівна Саган. Добре пам’ятаю, як вона давала ситуаційні задачі на окремих листочках: клінічний випадок з результатами додаткових методів обстеження – потрібно було поставити діагноз і навіть запропонувати, як би ми лікували.
Демократичним був викладач фізики Микола Павлович Ранеткін. Він цікаво читав лекції, правда, російською мовою. Придумав такі дистанційні прилади, коли можна було натискати кнопки і давати відповіді – це на той час був прогрес у педагогіці. Коли ж бачив, що хтось зі студентів починає дрімати, то казав: «І дрємлєт качаясь у голой вєршини сосна». Ми вже точно знали, що хтось спить, починали шукати аудиторією, у кого схилена голова, штурхали його. Наш фізик ніколи не робив зауваження, був дуже добрим. Він давав можливість користуватися конспектами лекцій на екзамені (як згодом в медінституті Георгій Овксентійович Бабенко). Бо для нас фізика чи хімія були складними предметами. Але, тепер я це розумію, вони як викладачі добре вираховували ерудицію кожного. Бо не так важливе запам’ятовування формул, правил, законів – це технічне питання, куди важливіше розуміння механізмів, логічне мислення.
На моє захоплення хірургією вплинув Льонгін Михайлович Свідзінський. Від нього я перейняв акуратність в роботі. Він завжди естетично красиво виглядав, слідкував за зовнішністю, за одягом – для нас, сільських дітей, це теж була наука. Такий акуратний він був і в роботі. Я теж намагався так працювати. Пригадую, як ми ходили в травмпункт. Під час практики там на мене вплинули і практичні лікарі, приміром Льонгін Форий. А після армії я пішов працювати медбратом в міський травмпункт на вул. Матейки.
Класною керівничкою у нас була Ніна Семенівна Колот, хімік за спеціальністю, вдова військового льотчика. Вона активно залучала нас до різних заходів, як от конкурси «Кращий за професією», «Кращий фельдшер» між училищами нашої області. Пам’ятаю, як ми ставили сценку на військову тематику і позичали в медінституті плащ-палатку. В інституті працював полковник Козирєв, якого ми запросили на зустріч як ветерана війни, учасника військового параду. Він і Ніна Семенівна згодом сформували сім’ю і виїхали в Молдавію.
За час навчання в училищі ми дорослішали, пізнавали життя, закохувалися, відпочивали, проводили вечори, їздили в гори, в Брест, Ленінград. Юні роки – то пізнання медичної спеціальності, пізнання один одного, пізнання світу.
Не можу не згадати Дмитра Гнатовича Циганкова. У мене він не викладав математику, а вів етику і естетику та медичну деонтологію. Нам, молодим людям, відірваним від батьківського дому, цікаво пояснював теорію відносності: коли на столі вишукана сервіровка, а не завжди хочеться споживати цю їжу – і коли поїхати на рибалку або в Гаврилівку на гриби (я саме з Гаврилівки родом), як смакуватиме шмат ковбаси і поламаний хліб з сумки після прогулянки лісом. Важливими були і знання медичної деонтології – як спілкуватися з пацієнтами, з колегами.
Дмитро Гнатович Циганков був відомим композитором – це його пісні «Понад Прутом моя Коломия», «Літа минають». Він вів хор дівчат, і мої дві одногрупниці Галя Мацейків і Наталка Манівлець співали в тому хорі. Хлопців він не брав, бо ми фальшували. Та ми і не хотіли, бо вважали, що то щось таке непотрібне. А потім із заздрістю дивилися, як дівчата їздили на концерти, виступали з молодим тоді Михайлом Сливоцьким. І коли інший керівник організував в училищі танцювальний гурток, я пішов на танці – відтоді розумію, чому танцюристи швидко йдуть на пенсію, яке це навантаження на ноги.
Михайло Васильович Ільків на фізкультурі прищеплював нам любов до фізичних навантажень. Ми все впиралися, не хотіли бігати. Тоді в училищі спортзал ніби був, але з малими можливостями по території, по спортивних снарядах, то частіше ми бігали по Набережній, дамбою. Тоді ще річка була гарна, не порівняти з теперішньою. Михайло Васильович все дасть нам якесь завдання і питає: «Розумно?». Що мали відповідати? «Розумно». Хоча ми були дітьми – хотілося посачкувати, відпочити.
Закінчив я училище з червоним дипломом і мав право подавати документи в медінститут. Але оскільки в ті часи побутувала думка, що в інститут важко поступити, я навіть не пробував. Перед отриманням повістки в армію встиг трошки, місяць-півтора, попрацювати в Кремінцях в Татарові в туберкульозному диспансері. То був час війни в Афганістані, мій однокурсник Саша Балагура попав в Афган, а я попав у Німеччину, в полковий медпункт – а це півтори тисячі солдатів плюс сім’ї військових. Коли мене перед цим «екзаменував» командир, як діяти в різних ситуаціях, яку допомогу надавати, які перев’язки, мені знань за училище вистачило, щоб добре відповісти, навіть попри малий практичний досвід. Хіба єдина проблема була з російською мовою, не все міг перекласти, як кажуть, коверкав. І тоді російська мова була нам чужа... В медпункті був фельдшером на перев’язках, крім того працював у фізіотерапевтичному кабінеті і лаборантом. В армії вперше відчув запах спеченої людської крові, коли солдат невдало кинув гранату і було поранено кількох людей.
Після армії вступив спочатку на підготовче відділення, а потім в Івано-Франківський медичний інститут. Допомагав будувати студентські гуртожитки в Пасічній.
Після закінчення медінституту при розподілі теперішній директор ІФМФК Володимир Васильович Стасюк, який тоді був начальником обласного управління охорони здоров’я, скерував мене по хірургії. До речі, нам першими довелося проходити три роки інтернатури з хірургії.
90-і токи – то був складний економічний час, але водночас це були особливі часи становлення, відродження України. Я мав змогу побачити Левка Лук’яненка, Євгена Сверстюка, Опанаса Заливаху та інших. З 1993 року був членом Українського лікарського товариства Прикарпаття, ми їздили по конгресах, спілкувалися з медиками українського походження з інших країн. Я був членом оргкомітету конгресів СФУЛТ, які проходили на Прикарпатті у 2005 і 2008 роках. Життя було всебічне, цікаве. А з 2016 року я очолюю управу Українського лікарського товариства Прикарпаття.
За всі роки праці зрозумів, що в медицині важливі не лише знання, але й мусить бути співпереживання, коли ти хвору людину розумієш. Правда, не можна глибоко до душі все брати, бо це б’є по здоров’ю самого медпрацівника, сам згориш. Але розуміти і переживати – це відповідно мотивує мати спеціальність і надавати допомогу. З власного досвіду знаю, що є дуже грамотні, але черстві медпрацівники. Добре би було при поступленні в медичні заклади освіти проводити тести на визначення психологічних властивостей абітурієнтів.
Іван МЕЛЬНИК, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1983 року.
85 розповідей випускників коледжу
