БАБІЙ (Родчин) Оксана Михайлівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1993-1995 рр. за спеціальністю «Сестринська справа». З 1995 р. працювала медсестрою в хірургічному відділенні 2-ї міської лікарні. У 1996 р. медичний заклад був реорганізований в центральну міську лікарню. Тут до 2000 р. працювала палатною сестрою хірургічного відділення, а з 2000-го – операційною медсестрою. З квітня 2022 р. служить у Збройних силах України операційною медсестрою хірургічного відділення мобільного госпіталю Військово-медичного клінічного центру Західного регіону. За ротацією працювала в Донецькій області, зараз в Івано-Франківську.

Оксана БАБІЙ: Конспектами деяких викладачів користуюся досі

 

Для себе я вибрала медичне училище і ніколи не пожалкувала. Хоча медицина у нас в державі, самі знаєте, на якому рівні стоїть: зарплата мала, роботи багато. Чимало моїх колег розрахувалися з лікарень. Але у мене ніколи такого бажання не було.

В медицину я пішла за покликом серця. Медиків в родині не було, тож це рішення було суто моє. Коли закінчила у 1992 році школу, переді мною стояв вибір: або Прикарпатський національний університет, або Івано-Франківське медичне училище. Пішла поступати, але не поступила. Був великий набір, вимоги високі до абітурієнтів. Тому так вийшло. Не пройшла конкурсний відбір.

Протягом поточного року ще трохи удосконалила свої знання з біології та української мови, спробувала знову – і у мене вийшло! Я студентка ІФБМК! Радості моїй не було меж! Коли вийшла тоді з училища, настрій був піднесений. Зовсім не такий, як рік перед тим не поступила. Але вже і тоді враження від навчального закладу були гарні, сподобалася обстановка, атмосфера, студенти ходили по коридору (то був липень, і ще, напевно, не всі були на канікулах).

Пригадую, як вперше зайшла у клас – дівчатка всі в білих халатах, шапочках. Я теж –принесла медичний одяг в торбинці, але ще не знала, що то буде обов’язкова форма на кожний день. Мамі це теж сподобалося. Так я почала вчитися.

Кураторкою нашої групи була викладачка анатомії Олександра Олександрівна Босович. Тож кабінет анатомії на другому поверсі неподалік від буфету ми вважали «своїм». І лекції вона читала дуже гарно, і пояснювала доступно, і як людина була дуже позитивна, добра. Для нас була як мама.

Навчання давалося мені легко, хоча предмети були і легші, і важчі. Не те що найважчим для мене предметом, але от не розуміла я філософію. Як кажуть, не зайшло мені. Якщо чесно, нерідко закрадалася думка: навіщо мені та філософія? Але нічого, якось вчилася.

А улюбленими були медичні предмети: терапія, педіатрія, хірургія. Я їх вчила з задоволенням, і вони мені легко давалися. Терапію вчила Галина Петрівна Ткачук, педіатрію – Рома Іванівна Кухтяк. На терапію ми ходили в Пасічну в обласну лікарню, на педіатрію – в дитячу лікарню, і в коледжі були навчальні кімнати. Я конспектами цих викладачів користувалася довший час. Бо різні бувають випадки чи в родині, чи у себе, коли діти були маленькі. Як якісь хвороби або хтось просить поради, я відкриваю їхні конспекти, зразу згадую лікування, харчування діток, дози ліків для різного віку. Тримаю ці конспекти досі.

Хірургію викладав у нас Льонгін Михайлович Свідзінський. Елегентний, поважний такий чоловік, ми його любили. Приходили до нього на навчання в поліклініку, в травмпункт, де працювали підгрупами. Він водив нас по кабінетах, до інших фахівців. Навчив нас багато потрібного з хірургії – групи крові, десмургія, інструментарій. Це все в моїй голові залишилося на все життя. Ще так вийшло, що моя майбутня робота виявилася пов’язаною з хірургією, багато років працюю в хірургічному відділенні операційною медсестрою. Тож ті знання, які він мені дав, згодилися дуже. Я зустрічала якось Льонгіна Михайловича в нашій лікарні, він мене, звичайно, не впізнав, але я впізнала його одразу. І дуже йому вдячна за науку. На жаль, десь два роки тому він помер.

Дуже мені подобався такий предмет, як мова ділових паперів (не знаю, чи зараз він є у коледжі), українська мова. Викладала у нас Оксана Володимирівна Афтанас. Корисний, важливий предмет. По життю ми часто користуємося діловими паперами на роботі: заяви, протоколи, інші документи.

А якщо говорити не про предмети, а про викладачів, то ми всіх любили. Особливо любили Дмитра Гнатовича Циганкова. Він був художнім керівником ансамблю, в якому співала і я. На першій парі він прослуховував нас, робив відбір: «Ти будеш співати». В ансамблі нас було 15-16 дівчат. Ми часто виступали на концертах – до Шевченківських днів, інших свят, і нам це дуже подобалося, знаходили на це час. Іноді бувало так, що ми не готові до пари, то бігли до Циганкова і просили: «Дмитро Гнатович, ми там не знаємо, нам двійку покладуть – будь ласка, звільніть нас з пари». Він нас насварить-насварить, а потім починається пара, і він стукає у двері, просить: «Пустіть моїх артистів». Хоча не зловживали, не часто йшли на такі хитрощі. Це хіба дійсно було перед концертом, коли потрібні були додаткові репетиції. А так були конкретні дні, коли ми після пар залишалися на спів. Траплялося і так, що репетиції проходили в темряві, бо якраз у ті часи виключали світло вечорами на кілька годин. Дмитро Гнатович на акордеоні грав, а ми співали і без світла. Так навіть було краще – проводити час в училищі, ніж сидіти в темноті на квартирі і при свічці пробувати вчитися.

А ще у мене було так, що після пар ввечері я залишалася на французьку мову. У школах тоді вчили здебільшого англійську і німецьку мову, а французів у моїй групі було тільки двоє. На цілий перший курс – тільки 13. То ми з викладачкою французької мови займалися о 17 годині. Затримувалися іноді в коледжі до темної ночі, особливо взимку.

Практику ми проходили в ОКЛ у нефрології – там були наші перші ін’єкції пацієнтам. Дехто з пацієнтів казав: «Вчіться, діти!». А деякі боялися студентів. А для нас це був подвиг – я зробила ін’єкцію!

Перший забір крові у поліклініці № 2, що знаходиться по вулиці Довга. Це вже був вищий пілотаж! Ну, а перша крапельниця – на державній практиці  у хірургічному відділенні  лікарні, де я згодом почала працювати.

Родом я з села Старі Кривотули Тисменицького району. Ніби недалеко, 30 км, але доїжджати було важко, я жила на квартирі. Потім ми з дівчатами мали гуртожиток.

А ще то були складні «догривневі» часи дефіцитів, купонів. Але то були більше складності наших батьків, ніж наші, студентів. Вони нас відправляли вчитися і забезпечували. Ми навіть в тому не розбиралися – купони, гривні. Квартиру мама платила (батько у мене помер молодим), кошти теж давала мама.

Попри все в училищі проводилися вечори, танці, запрошували хлопців з інших закладів. Групою з Олександрою Олександрівною їздили поїздом відпочивати за місто, ходили у кіно. Дружили більше підгрупами, кучкувалися, а якщо відпочивали чи проводили якісь заходи, то групою, курсом. Наше життя було насичене – концерти, КВНи, конкурси. Ми навіть як закінчували училище, то до вручення дипломів спеціально склали жартівливу пісню. Нещодавно той текст (аж 16 куплетів) знайшла у своєму випускному планшеті.

Вже скінчилися нашії муки,

Дали нам всім дипломи на руки,

І сказали, щоб не забували,

Як в училищі роки минали.

Шкода, що тоді не було таких фотоапаратів і кінокамер, як тепер… Та і фінансово, напевно, не всім виходило сфотографуватися на планшет. У групі було 30 нас, а сфотографовано 18…

Коли я поступила в училище, директором був Роман Іванович Малець, а з 1995 року – Володимир Васильович Стасюк. Він приходив на державні екзамени. Пам’ятаю, як на іспиті з хірургії були питання з анестезіології та реанімації. Він мені задавав додаткові питання про клінічну смерть. Я справилась, хірургію здала на «5», інші предмети теж.

Можна було йти в медичний університет. Зважували всі плюси і мінуси, але вийшло так, що не продовжила навчання. Пішла працювати в 2-гу міську лікарню, де проходила державну практику з хірургії. Пощастило працювати з Лідією Іванівною Дмитрів. Після реорганізації лікарні в центральну міську і переїзду на Мазепи працювала там палатною сестрою, а з 2000 року – операційною сестрою.

Кілька років тому, на курсах удосконалення «Операційні та старші операційні медичні сестри» лекцію нам читав Володимир Васильович Стасюк. Тоді я вперше за багато років зайшла у рідний коледж. Сказати, що я вражена – це не сказати нічого. Я дуже-дуже вражена! Як же коледж змінився! Як тут гарно! Я хочу знову тут вчитись! Спасибі вам велике, Володимире Васильовичу. Щасливі студенти, які тут навчаються!

24 лютого 2022 року. Ніби грім серед ясного неба – війна! Лють, ненависть, страх. З часом шок минув і треба думати як жити далі. Моя сім’я вирішила, що ми залишаємось вдома. У своєму селі, у своєму будинку, у своїй країні. Продовжили вчитись і працювати.

 У квітні мобілізована до ЗСУ, у мобільний госпіталь Військово-медичного клінічного центру Західного регіону операційною медсестрою хірургічного відділення. Через рік – ротація згідно з бойовим розпорядженням у Донецьку область, Авдіївський і Мар’їнський напрямки. Тут почалася моя професійна діяльність на зовсім іншому рівні – я бойовий медик.

Пацієнтів по евакуації привозили до нас, а ми їм надавали необхідну допомогу. Cтабілізували стан, оперували, перев’язували. Далі – наступний етап: евакуація  в м. Дніпро. Але левова частка роботи саме тут, біля передової. Пацієнти важкі, з травматично ампутованими кінцівками, уламковими пораненнями, кульовими, важкими травмами голови, очей, опіками. Дуже важко було і фізично, і психологічно. Але жодного разу не пошкодувала, що я тут. Тільки Бога просила, щоб дав сили і терпіння винести це випробування.

Згодом ротація у ЛСБ (лікарсько-сестринську бригаду. Тут робота уже на рівні стабпункту – інтубації, первинна хірургічна обробка ран, торакоцентез, катетеризації, епіцистостоми та інші маніпуляції. Я розумію, що згодилися усі знання, які отримала в училищі, а потім і досвід практичної роботи в хірургії в ЦМКЛ. Через три місяці повернулася на місце дислокації, у свою частину. Думаю, що на схід ще прийдеться повертатись знову, і я до цього готова.

Студентам хочу побажати успіхів у навчанні, наполегливості до праці. Медицина не стоїть на місці, і нам потрібно багато вчитись, щоб йти у ногу із часом, освоювати новітні технології. Тому прислухайтесь до своїх викладачів, не нехтуйте їхніми порадами. Миру, спокою, добра нам усім та кращого майбутнього для нашої славної та неповторної України!

 

Оксана БАБІЙ, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 1995 року.

85 розповідей випускників коледжу