Два імені у Олександри Ярославівни Домарчук, медичної сестри загальної практики – сімейної медицини з Маріямполя, і обидва відповідають її характеру. Батьки хотіли назвати доньку Лесею на честь Лесі Українки, та в ЗАГСі сказали, що такого імені нема, мусили записати у метриці Олександрою. Вдома і у школі в рідному селі Тумир Галицького району її таки кликали Лесею. А з офіційним іменем Олександра примирилася аж тоді, коли дізналася, що перекладається воно як «захисниця».
Ті два імені наче долю дівчині напророчили. Вибрала для себе медичний фах, який стоїть на сторожі людського здоров’я, а водночас життя її пов’язане з творчістю – співає, декламує, пише вірші.
– Я завжди хотіла допомагати людям, – каже пані Леся. – Захищати, оберігати, підтримувати – це і є робота медсестри. І з дитинства виступала на концертах.
А під час навчання в Івано-Франківському медичному училищі мала ніби два прізвища завдяки викладачу математики і етики, керівнику художньої самодіяльності, відомому прикарпатському композитору Дмитру Циганкову.
– З першого курсу я розповідала гуморески, – згадує Олександра Ярославівна. – Про це дізнався Дмитро Гнатович. Якось прийшов у групу і запитує: «Де наша Ворохта?». Моє дівоче прізвище було «Ворох», а він вважав, що то надто твердо, тому пом’якшив на «Ворохта». «Яка Ворохта?», – спочатку не зрозуміли. «Леся, яка розказує гуморески», – відповів. Він любив давати прізвиська, але добрі, для себе. Так я для Дмитра Гнатовича і була «Ворохтою». І всі три роки, що вчилася в училищі, виступала з ним.
Дмитро Циганков керував тоді дівочим ансамблем. Леся в ньому не співала, але як виступали в районах, то її брали з собою: коли гуморески розказувала, а коли і програму вела. Концертів було чимало, але, зітхає, за межі області їй не пощастило їздити. Та знала, що під час поїздки Дмитра Гнатовича з ансамблем в Прибалтику він написав пісню про Шауляй. У нього було багато відомих пісень – «А я люблю Прикарпаття», «Понад Прутом моя Коломия», «Літа минають» – більше сотні.
– Нас дуже гарно зустрічали люди, коли приїжджали з концертами, – розповідає про свого вчителя. – Він також викладав у мене математику і етику. І я, не схильна до точних наук, якій ближча поезія, розуміла і любила його уроки. А під час етики ми, дівчатка з села, дізнавалися для себе багато нового. Дуже хороший спеціаліст і хороший композитор. Про нього казали, що найкращий математик серед композиторів і найкращий композитор серед математиків.
А ще Леся Ворох в училищі любила анатомію, хоча це і точна наука. Викладачка захопливо розказувала про численні кісточки, до того ж заняття вела українською мовою. Любила також хімію, біологію. Згодом, уже як пішла працювати, вступила на біологічний факультет Чернівецького університету.
Після закінчення медичного училища у 1980 році за республіканським розподілом мала їхати до Солотвина. Та мама звернулася до головного лікаря Галицької ЦРЛ, щоб взяв на роботу. А позаяк Лесю тут добре знали, адже упродовж трьох років проходила у них практику, та й на концертах з гуморесками виступала, Володимир Дмитрович Чемеринський попросив в училищі про перерозподіл і запропонував кілька посад на вибір.
– Всі мені дуже дивувалися, коли я написала заяву на Маринопільську дільничну лікарню, хоч могла і в Галичі залишитися, – розповідає і пояснює чому. – Мама в сусідньому селі працювала, сказала, що ми разом на роботу добиратимемося. А я звикла маму слухатися (сміється). Так ціле життя і працюю тут медсестрою.
Правда, дільничної лікарні, яка ще донедавна діяла в Маріямполі, вже нема. Певний час були хоспіс і амбулаторія. Тепер лише амбулаторія. Перед пенсією Олександру Ярославівну перевели фельдшером у сусіднє село Водники, за документами – медсестрою сімейної медицини. Але сільські люди називають її «пані доктОрка» (з наголосом на середній склад). Хоча тепер, згідно з новими правилами, сімейні медсестри повинні тільки виконувати назначення сімейного лікаря.
– Це не є фельдшер, який був як лікар самостійно, – пояснює. – Зараз сімейна медсестра допомагає сімейному лікарю працювати, його помічниця.
А оскільки у селі переважають старші, літні люди, то значною мірою їм потрібна психотерапія. Від них найбільше викликів, бо молодим легше поїхати в район чи область. Іноді не так від хвороби звертаються до медиків, як просто хочеться їм уваги, бо діти роз’їхалися, в хаті самотньо.
Кажуть, що у їхньої докторки Лесі гарне біополе, яке на людей діє заспокійливо. І особлива її фішка – масаж. Спеціальних курсів Олександра Ярославівна не проходила, але захопилася ще з училища, коли вивчали ЛФК і основи масажу. Тоді побачила метод, який для себе називає «тремор», «дрібонька вібрація». Такий масаж освоїла самостійно і багатьом допомогла.
Гарне село Маріямпіль над Дністром, хоча і дещо віддалене від великих трас. Воно зараз відоме завдяки Біблійному саду. А раніше, в радянські часи, тут знаходилася тюрма і навіть назву села («місто святої Марії» на честь Богородиці) переінакшили на «Маринопіль». До цього часу обидві назви використовуються – хто як звик. Але для багатьох це відпустове місце, сюди люди приходять і приїжджають на прощу родин до Чудотворної ікони Матері Божої.
Тут створилася і родина Домарчуків: чоловік Михайло, діти Олежик і Наталочка. Тепер вже є четверо внуків – 15, 14, 8 і 6 років, три хлопчики і одна дівчинка. Чоловік Олександри Ярославівни музикант, грає по весіллях, співає. Його мама лемкиня, тож коли дружина співала у хоровому лемківському колективі «Джерела Лемківщини», щось підказував, коли не всі слова розуміла.
Взагалі сцена у Лесі Домарчук була завжди: складала сценарії новорічних вечорів, була ведучою концертів, читала вірші і гуморески, з жіночим клубом «Маринопільчанка» організовувала свята «Ой на Івана, ой на Купала» на березі Дністра, співала також в жіночому ансамблі «Порадниці», у вокальному ансамблі духовної пісні «Лілея». З піснею «Квітка Марії» на чотири голоси де лиш не виступали, їздили на конкурс художньої самодіяльності медичних працівників.
Любов і віра – квітка лелія,
Ніжність і скромність – квітка Марії.
Ти забираєш з серця тривогу
І навертаєш людей до Бога.
Слова цієї пісні написала саме пані Леся. У 2013 році вийшла друком збірка її віршів «Душі скарбниця», є її твори і у збірках «Серця білих янголів».
А віршувати, зізнається, почала вже у поважному віці.
– Всі чомусь вважали, що я складала вірші завжди, – розповідає про це захоплення. – Ну так, коли я була ведуча, то по стовпчику могла придумати, щоб зв’язати номери між собою. Але вірші почала писати після п’ятдесяти років. Як прорвало – один за другим. Наче все те, що я пережила, вихлюпнулося з душі.
І так до Майдану. Після 2014-го року написала зовсім небагато, лише кілька віршів. Хіба як попросять чи комусь до дня народження.
– Настільки це мене болить – війна, втрати, що не можу писати, – пояснює пані Леся. – Інші пишуть, а я не можу. Раніше як би виливалося, а тепер душа плаче…
Така схильність до творчості і співу, напевно, генетична. В родині Ворохів всі і завжди співали: мама і тато, Леся і два її брати. Каже, співали при всіх нагодах. А братів вважає навіть обдарованішими. Вони і співали, і в КВНах виступали, сценки придумували. В середульшого брата з чотирьох синів троє пишуть пісні англійською мовою, музику. Правда, зараз брати далеко – Василь в Астрахані, Микола в Португалії. В родині переконані, що то Леся як найстарша першою проклала шлях до науки, пішла вчитися, а вже за нею і брати.
А, може, гени проявилися ще від дідуся, маминого тата, який був сільським самородком, все вмів: різьбив, ремонтував ровери і швейні машинки «Зінгер», навіть змайстрував літак і злетів над кукурудзою, ледь не розбився, а ще грав на різних інструментах, гарно співав.
Як написала Леся Домарчук:
В скарбниці душі сіяє
Дорогоцінне каміння,
Ціни якому немає,
Бо збирало його не одне покоління.
Галина Добош.
