ГРУБ’ЯК Ярослав Михайлович

 Спогади Ярослава Груб’яка. Роки навчання 1983-1987.

ГРУБ’ЯК Ярослав Михайлович. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1983-1987 рр. на фельдшерському відділенні. У 1987-1989 рр. проходив військову службу на Байконурі в Казахстані, в санчастині госпітального типу. Після закінчення служби кілька років працював в Івано-Франківському онкодиспансері в реанімації анестезистом (закінчив курси з анестезіології). У важкі 90-і роки почав займатися бізнесом. У 2006 р. закінчив Інститут менеджменту при Тернопільській академії народного господарства і пішов менеджером у фармацію – очолив фармацевтичну дистриб’юторську компанію «Альба Україна» в Галичині. З 2014 р. приватний підприємець.

Ярослав ГРУБ’ЯК: Нас контролювали, нам допомагали, але ніхто не намагався все зробити за нас

 

Для мене медичне училище – це була мрія. Хоча, як не парадоксально, я потім не продовжив шлях у медицині. Та ще у класі 5-4, коли бував у бабці, була цікавість до всього живого – курчатка, собачки, котика. А потім спрацював і престиж медичного фаху. Тому з с. Прибилів Тлумацького району поїхав вчитися в Івано-Франківське медичне училище.

У нашій групі були хлопці, у яких батьки лікарі, так би мовити, «династійні медики». Але у моїй родині медиків не було.

Вчився у фельдшерській групі, як називали ми, «воєнних фельдшерів». Були самі лише хлопці. Наша 1-а група, але не перша група в училищі в контексті мілітарної політики срср щодо Афганістану.

Мені важче давалися математика, фізика. Це свідчить про те, що базові школи у нас були слабкі, і продовжувати вчитися у вищому темпі нам, вихідцям з села, було важче. А от медицина вже давалася простіше. Хоча і почали вчити її з початку навчання.

Я не був відмінником, але середняком міцним.

Кураторкою нашої групи була Юлія Юліанівна Саган, яка викладала догляд за хворими. Я не знаю, чи зараз є в коледжі керівники, куратори груп, але під час нашого навчання  були, і це було добре. Сьогодні розумію: 30 хлопців, в яких грають гормони, зашкалює тестостерон, які інколи хочуть випити, які хочуть показати свою дорослість – як такими людьми важко управляти. І Юлія Юліанівна вміла це робити. Інколи було стидно, що вона знову про щось мусить нам нагадувати, повторно говорити. На повазі до неї ми намагалися поводити себе чемно. Вона для нас була як мама, хоч іноді ми і казали між собою «наша Юлька». Я багато епізодів пам’ятаю чистої опіки від неї.

Під час навчання в медучилищі ми їздили в колгосп на збирання картоплі – на Рогатинщину, в Підпечери. Уявляєте, дві групи, 60 хлопців – і нами управляли дві жінки. Треба було дати ради, що не так просто – і вони давали.

Згодом у Верховині будували інфекційний корпус районної лікарні – то був так званий будівельний загін. Працювали там два місяці. Колгоспи, будзагони – це була поширена в ті часи практика використання «рабської праці».

Легше і цікавіше було вчитися, як пішли клінічні дисципліни. Для мене терапія, внутрішні хвороби, пропедевтика асоціюються з Юлією Юліанівною Саган. Ми ходили в лікарню на вул. Матейки, працювали в маніпуляційних кабінетах у різних відділеннях. То викладачка потім кожну медсестру питала, хто скільки з студентів зробив уколів. Бо практичним навикам в медучилищі приділялася велика увага.

Згадую також своїх викладачів. Надія Дмитрівна Яблунівська – сьогодні ми розуміємо, що вона була класна. А тоді, дітьми, боялися занять з фізіології.

Викладач латинської мови Роман Іванович Малець – серйозний чоловік, і предмет серйозний. У нас був один студент, якому важко давалася латинь, він ще й не слухав уважно. То Роман Іванович важко це переносив.

Не хочу робити якісь порівняння тільки тому, що ми старші, як кажуть, уже з сивиною. Але мені здається, що у нас, тодішніх студентів, було серйозніше ставлення до науки. Якщо у нас 30 чоловік у групі, то реально 20-25 серйозно ставилися до того, що робили – до навчання, до практики. Хто як міг, в міру своїх інтелектуальних можливостей. Але це свідчить про серйозність ставлення до науки, та і взагалі по життю. І саме медучилище в цьому відіграло велику організаційну роль.

З власного досвіду вважаю, що дітям треба з малечку в голову якимось чином вкладати, що їм необхідна самостійність. Сьогодні, як на мене, ми надто з дітьми панькаємося. З нами ніхто не панькався. В 15 з половиною років нас віддали на науку – не в інтернат, але майже. Так, контролювали нас, нам допомагали, але ніхто не намагався все зробити за нас. Бувало, що я плакав ночами, бо мені не давався якийсь матеріал, важко було. Сьогодні ми надмірно опікаємо, і оця самостійність пропадає. А коли людина самостійна і свідома свого вибору, то вона вчитиметься, працюватиме відповідальніше, серйозніше.

А ще вважаю, що коли батьки тягнуть дітей в університет лише задля вищої освіти, задля диплому – це неправильно. Куди важливіше за диплом-папірець – професіоналізм.

Згадуючи про навчання в медичному училищі, хочу ще наголосити, що спорт тоді був дуже присутній в нашому житті. Більшість хлопців займалися легкою атлетикою. Нас, хлопців, з першого по четвертий курс було тоді в училищі близько 240, спортом і фізкультурою займалися щільно.

У нас був спринтер Андрій Леськів, на довгі дистанції бігав Ігор Талько – вони показували непогані результати на рівні міста.

Якоїсь особливої спортивної бази в училищі тоді не було, хіба невеличкий спортзал і волейбольний майданчик біля навчального корпусу на вул. Галицькій. Займалися на стадіоні інституту нафти і газу, іноді – в технікумі фізкультури. Але була довга Набережна, якраз для бігу – 5 км туди і 5 км назад. Футбольне поле було за Бистрицею, там ми тренувалися. А грали не лише з міськими командами, а й їздили по селах – хтось домовлявся у своєму селі, ми туди поїхали, пограли. Змагання з лижних гонок проходили в Пасічній, там, де тепер все забудоване навколо ОКЛ. Плюс їздили у Ворохту, Коломию.

Після закінчення училища мені і кільком випускникам нашого та Коломийського медучилища «світив» Афганістан. Нас відвезли на казанський вокзал у москві, де протримали три дні, але, дякувати Богу, за нами не приїхали «покупці». Тож нас повезли на Байконур в Казахстані. Разом з однокурсником Василем Козаком ми служили в санчастині госпітального типу. Через пів року я вже займався невідкладною допомогою в реанімації, Василь відповідав за хірургічний кабінет. Практики було дуже багато. Не раз з вдячністю згадували своїх викладачів з медучилища, які добре нас вчили.

Після закінчення служби я хотів продовжити навчання в медінституті. Але через родинні обставини інститут відпав. А з моїх однокурсників кілька хлопців пішли в медінститут, стали лікарями. З одногрупниками ми зустрічаємося раз в чотири-п’ять років. Хіба в останні роки через пандемію коронавірусу і тепер через московсько-українську війну традиція дещо порушена. Але намагаємося хоча б телефоном спілкуватися.

Зараз я не медик, але моє коло спілкування, друзі, сусіди – всі пов’язані з медициною. І от коли вони ведуть якусь професійну розмову, я завжди в контексті: я пам’ятаю термінологію, слідкую за медичними новинками. Звичайно, дещо ще підчитую – для себе.

І ми сходимося на думці, що реально та освіта, яку давали в Івано-Франківському медучилищі, була на високому рівні.

Ярослав ГРУБЯК, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1987 року.

85 розповідей випускників коледжу

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2023 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165