Мій рік боротьби з COVID-19

 Положення про обласний конкурс медичних сестер та медичних братів «Мій рік боротьби з COVID-19»

 ¤    ¤   ¤

бойко

Ми забезпечували кваліфікований догляд за хворими

 

Стефанія БОЙКО, старша медична сестра 2 гінекологічного відділення КНП «Міський клінічний перинатальний центр Івано-Франківської міської ради», випускниця Ківерцівського медичного училища 2004 р.

Я Бойко Стефанія Василівна, працюючи старшою медичною сестрою терапії № 3 КНП МКЛ № 1 ІФ МР, добросовісно виконувала свої обов’язки.

Робочий мій день починався з проведення п’ятихвилинок з медперсоналом, де говорили про:

–  кількість і стан хворих,

–  розхід медикаментів та наявність медикаментів,

–  проводила інструктаж по санепідрежиму,

– проводила бесіди з медперсоналом по сестринському догляду за хворими та забезпечувала кваліфікований догляд за хворими,

–  дотримання етики та деонтології при обслуговуванні хворих,

–  дотримання санепідрежиму у відділенні та правила дезінфекції.

    Щодня робила:

–  обхід відділення,

–  проводила бесіду з хворими про їх перебування у відділенні,

–  забезпечувала медперсонал засобами індивідуального захисту,

–  видавала медикаменти на пост,

–  подавала в статкабінет листок обліку руху хворих,

–  допомагала при заборі матеріалу на ПЛР та подання звітності,

–  складала та подавала заявки на медикаменти, отримувала та вела облік,

–  контролювала санепідрежим у відділенні,

–  забезпечувала дотримання санітарних норм та правил дезінфекції,

–  складала графіки роботи, табелі відпрацьованого часу і своєчасно подавала в бухгалтерію,

–  вчасно здавала звіти в бухгалтерію по медикаментах. 

 

¤    ¤   ¤

Найгірше – бачити відчай в очах пацієнта

 

Галина П’ЯТКА, медична сестра приймального відділення КНП «Галицька лікарня» Галицької міської ради, випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 2004 р.

Коронавірусна хвороба COVID-19 – інфекційна хвороба, яка вперше виявлена у людини в грудні 2019 року в місті Ухань. Наша лікарня одна з перших почала приймати хворих з COVID-19. Перший випадок в нашій лікарні з підозрою на коронавірусну хворобу відбувся в приймальному відділенні на моїй зміні 12.03.2020 року.

Пацієнта, який звернувся до нас з підвищеною температурою тіла, загальною слабкістю, кашлем та болем в грудній клітці, оглядав черговий лікар, проводилися всі необхідні маніпуляції та обстеження. Спочатку нас це не насторожило, але коли він сказав, що приїхав з-за кордону, все змінилося... У відділенні панувала паніка та страх. Страх заразитися, захворіти, «принести» додому своїй сім’ї...

Ми не були готові до такої ситуації, почувалися розгублено. Без масок, рукавичок, костюмів чи халатів. У шафі знайшли протичумний костюм і одягнули його.

З цього дня все почалося. Люди почали масово хворіти. Заразилося багато медичних працівників, були і такі, які звільнилися.

Кожного разу, коли я поверталося зі зміни додому, мене завжди супроводжував неспокій, бо вдома сім’я, яку мені хотілося захистити від цієї невідомої недуги. Сусіди та деякі знайомі обходили стороною тривалий час, бо я працюю в ковідному відділенні.

Пацієнтів багато, чергування були важкими. Приходячи додому, не хотілося нічого, тільки трошки, хоч трошки поспати і забути про те, що сьогодні бачила та чула. Я ходила допомагати медсестрам терапевтичного відділення, бо на той момент ми були всі єдиною командою, яка повинна «нести службу» в цей важкий та непростий час.

Найгірше було бачити страх та відчай в очах пацієнта, який так хотів жити...

Пацієнти одужували, виписувалися і це додавало сили та натхнення приходити знову на роботу. Хоча були і такі, яких, приходячи на наступне чергування, вже не бачила в палаті, бо вони, на жаль, помирали. Серед таких були родичі, друзі, знайомі...

Протягом роботи в ковідному відділенні освоїла навички підключення кисневих концентраторів, взяття ПЛР мазків.

Незважаючи на всі труднощі, які мені довелося пережити, я дуже люблю свою роботу, свій колектив. Життя має продовжуватися, але необхідно пам'ятати: «береженого Бог береже», тому не потрібно нехтувати заходами безпеки, які не просто так написані.

 

¤    ¤   ¤

Щодня свідомо йдемо на ризик

 

Ярослава БІГУН, старша медична сестра терапевтичного відділення КНП «Галицька лікарня» Галицької міської ради, випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2006 р.

Мене звати Я.Т. Бігун. Я палатна медична сестра терапевтичного відділення . У 2006 році закінчила ІФБМК за спеціальністю «сестринська справа». Я можу сказати, що це найкращий навчальний заклад для кваліфікованих медичних сестер в нашій області. З 1 серпня 2006 року працювала у Галицькій районній СЕС. У 2014 році прийшла працювати у КНП «Галицька лікарня» медичною сестрою кабінету «Довіра». 3 02.04.2020 року була переведена на посаду старшої медичної сестри терапевтичного відділення, яке було перекваліфіковане у відділення лікування хворих COVID-19 у квітні 2020 року. З січня 2021 року переведена на посаду палатної медичної сестри і тимчасово виконую обов’язки старшої медичної сестри даного відділення.

Трохи більше, ніж рік тому ще ніхто не міг уявити, наскільки розвиватиметься поширення коронавірусної хвороби в світі. До 2 квітня 2020 року я жила своїм буденним життям. Як і усі медичні сестри, ми доглядали пацієнтів, виконували процедури та маніпуляції, збирались на зборах, атестувалися, проводили заняття. Часто проводили навчання з одягання протичумного костюму, але я не могла навіть уявити, що це стане моїм звичним робочим одягом.

Перше, що було в моїх думках чи в думках колег, – це велика паніка. Багато медичних працівників бачили в своєму професійному житті багато різних складних ситуацій.

І за весь цей час ми бачили багато. Як поступали дуже важкі пацієнти, як ціла родина могла потрапити до відділення із хворобою, як чули нереальне важке дихання пацієнтів, як за день до відділення могли поступити понад 15 пацієнтів, як хворіють колеги – останнє не оминуло майже всіх працівників, зокрема й мене.

Звісно, що були випадки, коли врятувати життя пацієнта не змогли. Це фактично найважче, що може бути в професії медика. Коли робиш все можливе, щоб врятувати людину, але доля розпоряджається інакше. В такі моменти ми насправді співпереживаємо і нас торкається оте відчуття втрати.

Наше терапевтичне відділення було одразу перепрофільоване у відділення для ковідних пацієнтів. Тож досвідченим працівникам, завідуючим відділеннями, старшим медичним сестрам потрібно було підтримувати стабільну атмосферу в колективах, допомагати один одному як фізично, так і морально. Серед медичних сестер були випадки, що працівники мали твердий намір звільнитися з роботи. А нашим завданням було, зокрема, виробити для них впевненість і готовність до допомоги людям, котрі занедужали, а також налаштуватися самим.

Так, це важко. Але, поруч з тим, ми й бачили людей, котрі вибороли своє життя, котрі впоралися з недугою. І бачили лікарів та всіх медпрацівників, що зробили свою роботу і допомогли. Допомогли дати ще один шанс прожити щасливе життя.

Скільки раз знайомі запитували:

– Як ти ходиш на роботу, ти не боїшся?

Адже ми, медичні сестри, нарівні з лікарями ризикуємо своїм життям, ризикуємо своїм здоров'ям, здоров'ям своїх рідних і близьких для того, щоб врятувати життя пацієнта. Кожного дня ми йдемо свідомо на ризик, хоч більшість з нас жінки.

Особисто моя робота, як на початку пандемії, так і впродовж наступних місяців, полягала в забезпеченні кадрами для надання допомоги хворим, медикаментами для пацієнтів, забезпеченні персоналу засобами індивідуального захисту, а також навчанні, як правильно їх використовувати – одягати, знімати, утилізовувати тощо. Адже це відіграє важливу роль в індивідуальній безпеці кожного працівника.

Незважаючи на всі труднощі, що нам довелося пережити, наші медичні сестри є найкращими професіоналами у своїй справі, людьми з великим серцем, людьми з великою душею, наповненою співчуттям та благородством, та мріями. Ми з гордістю усвідомлюємо свою цінність.

Професія медичної сестри є надзвичайно важлива, без неї не може існувати жодна медична установа, без неї жоден лікар не зміг би вилікувати жодного пацієнта.

Я дуже люблю свою роботу, свій колектив. Нас об'єднує наша буденна праця, наша безкорислива любов до своєї професії, наша гордість і радість від кожного вилікуваного пацієнта. А також надія на те, що на нас нарешті звернуть увагу, що ми зможемо гідно заробляти, що ми зможемо забезпечувати наші сім'ї, і наше суспільство нарешті зрозуміє, що без нас просто ніяк!

Подякувати всім медикам, котрі сумлінно виконували свою роботу і реалізовували своє покликання. І хоча пандемія все ще триває, і ми не можемо сказати, коли це закінчиться, але ми навчилися з нею жити. За цей час ми навчилися не боятися та берегти своє здоров’я.

З Божою допомогою ми все здолаємо! А поки, звісно, що не можна забувати про правила особистої гігієни та індивідуального захисту. Маска, дезінфікуючі засоби, дистанція – все це разом з вакциною є найбільш ефективним шляхом для подолання пандемії.

 

¤    ¤   ¤

Боротьба за життя

 

Ірина ВІНЯРСЬКА, старша медична сестра відділення анестезіології і реанімації КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад Івано-Франківської області», випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2003 р.

З початком 2020 року світ дуже сильно змінився. Поява вірусу кардинально змінила повсякденне життя усього людства.

          Я працюю старшою медсестрою у відділенні анестезіології й інтенсивної терапії, і робота моя є цікавою та відповідальною. Коли ми почули про появу COVID-19, то сильно занепокоїлися. Вірус підступав все ближче і ближче. Страх збільшувався з кожним разом, коли ми чули, як швидко розповсюджується хвороба та які її наслідки. Я навіть не сподівалась, що це буде найлегшим періодом за весь час існування хвороби.

Коли ж до нас привезли першого інфікованого, ми зрозуміли, що наша робота вже не буде такою ж, якою була раніше. Поділ на зони відділу, комбінезони, запотілі щитки, знаки від респіраторів на обличчі та постійний шум у вухах від роботи ШВЛ та Боброва... Постійний потік нової інформації та нових вимог.

З’явились перші випадки смертності. Психологічна і фізична втома була постійним нашим супутником у роботі і в повсякденному житті. Важко дивитися в очі, які розуміють, що скоро вони вже не побачать свою сім’ю. Стараєшся зробити все, щоб зберегти людське життя.

Не знаю, що було важче: дивитися на те, як помирає людина, а ти не можеш їй допомогти, чи коли лікарі сповіщають це родині і ти чуєш істеричні крики під відділом.

Тим не менш, ми старалися зробити перебування пацієнта у лікарні комфортнішим: в холодну погоду зробити теплого чаю, посміхнутися, підтримати у хвилину розпачу, допомагати писати листи до близьких.

Труднощі навчили нас розуміти один одного з пів слова. Колективна робота мала працювати, як заведений годинник, і позитивний результат залежав від кожного. Як ми радієм, коли переводимо пацієнта на відділ, коли він виписується з лікарні і повертається в сім’ю…. Адміністрація лікарні всіма силами старалась забезпечити нас всіма засобами індивідуального захисту, необхідною апаратурою для пацієнтів та ліками. Ми разом вчились жити з COVID-19.

Ця біда зачепила і наш колектив. Важко пережити те, як людина, з якою ти разом працюєш уже десятки років, лежить у нашому відділі та розуміє свій важкий стан. Тяжко працювати і знати, що результату не буде, бо хвороба сильніша.

          Ми пережили той період, коли хворіли родичі наших колег. Комусь ми змогли помогти, а іншим не вдалось. У нашої медичної сестри реанімаційного відділення померла племінниця, яка їй була як рідна донька. Вона була рентген-лаборантом Калуської районної лікарні. Смерть близької людини – це страшно. За нею сумував увесь колектив відділу.

Важко було від безвиході і розуміння, що ми можем опинитися на її місці. Всіх працівників переслідував сильний страх, що вони можуть інфікувати когось із близьких людей.

В такі хвилини розумієш, наскільки мінливе і нестабільне наше життя, і так важливо усвідомлювати цінність здоров’я. Хочеться вірити, що цю страшну епідемію людство зможе подолати, але це буде важко. Побороти хворобу можливо, для цього потрібно всім дотримуватись рекомендацій карантинних вимог, вакцинуватись, не панікувати, цінувати людей, які тебе оточують, та радіти, що всі близькі тобі люди здорові.

Переведений стабільний хворий у соматичне відділення для подальшого лікування коронавірусних хворих, злагоджена робота, здорова сім’я дають тобі сили і впевненості у завтрашньому дні.

 

 

¤    ¤   ¤

ЦЕ – ВІЙНА! ТА МИ В НІЙ ПЕРЕМОЖЕМО!

 

Леся АСМАН, старша медична сестра педіатричного відділення структурного підрозділу «Дитяча лікарня» КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад Івано-Франківської області», випускниця Бєжецького медичного училища Калінінської (Тверської) області, Росія 1991 р.

Кожне століття із усіх епох нашого існування приймало собі ймення за певними своїми досягненнями чи подіями. Якщо охопити галузь медицини, то за історичними даними можемо прослідкувати, яким складним був і є шлях вірних її воїнів-медиків, які віддають найдорожче – життя, щоб тільки врятувати потребуючих від смертельної небезпеки. Чума, холера, грип, віспа… І цей список, на жаль, активно продовжується.

На даний момент наше покоління приймає черговий виклик долі: боротьба з небезпечним захворюванням COVID-19, яке невпинно викошує людство незалежно від віку, статі, статусу.

Щодня слідкуємо за інформацією з лікарень і охоплених епідемією міст, дані наукових досліджень, звернення лікарів та політиків, що миттєво поширюються світом. І якщо на початку роль медика була високо оціненою серед населення, то на сьогодні цю невтомну й віддану працю сприймають за певний обов’язок. І тільки ті, хто працює в закладах надання медичної допомоги, їхні родичі, хто захворів коронавірусом, ті, хто якимось чином відчув на собі це лихо, можуть підтвердити, яку відповідальність і витривалість щодня несе на свої раменах медичний персонал.

Вже рік ми змушені працювати з пацієнтами в особливих умовах, які можна прирівняти до війни на фронті. Як і військові, ми надягаємо свою уніформу (спеціальний костюм, окуляри, маску, щиток), яка насправді далеко не комфортна. Ми увесь час напоготові прийняти нових постраждалих і якісно надати їм невідкладну допомогу, вже й не варто наголошувати, в якому русі ми перебуваємо день (буває, й зміна проходить, а ти ще й не присів за цілий робочий день).

Та чомусь доля невблаганна, й руки вже опускаються, коли бачиш, як раптово пацієнти «згасають» на твої очах. Важко зустрічати пригнічених горем родичів, які крізь сльози запитують: «Правда, з ним все буде добре й він швидко одужає?» і очікують почути слова підтримки й розради, а ти знаєш про неминучість поразки, але все одно намагаєшся їх заспокоїти, піднести духом. Тут ми не тільки проявляємо вміння з медицини, а й вчимося гуманності, підбираємо психологічний підхід до кожного зокрема.

Не всі з нас сильні духом, тому доводиться шукати розради в колективі, в колі сім’ї, ближніх, друзів.

По-особливому доводиться працювати в дитячому відділенні: хоча молодий організм більш стійкий до дії коронавірусу і клінічно симптоми менш виражені, та тут є інша проблема – в процесі лікування заважає дитяча боязнь ін’єкцій, прив’язаність до матерів, потреба в присутності батьків поруч. Тут же і варто підкреслити, що далеко не кожна мама з розумінням ставиться до дій персоналу, вважаючи їх неправильними, протизаконними. Тому, буває, вдаємося до більш радикальних дій.

Гнобить і та думка, що ми наражаємо на небезпеку своїх близьких. Та разом ми відновлюємо віру в краще майбутнє, отримуємо один від одного корисні рекомендації, вже навчилися із гумором розмовляти про свою діяльність і далі продовжуємо боротьбу на своєму фронті.

І хоча моментами буває вкрай важко, і в голові вже підписуєш заяву про своє звільнення, та розумієш: хто, як не ти, подасть руку допомоги тому, хто потребує! Робота в період пандемії навчила мене думати не критично, а з вірою в краще, використовуючи всі свої практичні вміння і певний психологічний підхід.

На кінець хочеться взяти до уваги слова одного із президентів США Дональда Трампа: «Світ у стані війни з невидимим ворогом. Ми переможемо!». І, на мою думку, цей постулат правдивий; тому, не дивлячись на всі негативні впливи нашої трудової діяльності, можу з впевненістю сказати, що радію за всіх пацієнтів, яких ми разом, всім колективом, змогли вирвати із небезпечних тенет згубної пандемії. І ми продовжуватимемо робити це, доки буде на те потреба.

Хочеться закликати весь світ: одягайте маску, тримайте дистанцію, мийте руки, не ходіть у людних місцях, побільше гуляйте на свіжому повітрі, бо такими діями ви захищаєте не когось чужого, а своїх рідних. Є втрати у родинах наших колег, де померли чоловік, дружина чи батьки. Але водночас ми виконуємо свій обов’язок, не зрікаємось даної нами клятви. З нами Бог!

 

¤    ¤   ¤

серганюк

День починався з п’ятихвилинок

 

Ярослава СЕРГАНЮК, старша медична сестра 1 гінекологічного відділення КНП «Міський клінічний перинатальний центр Івано-Франківської міської ради», випускниця Івано-Франківського медичного училища 1991 р.

Я старша медична сестра терапії № 4 КНП МКЛ № 1 ІФ МР Серганюк Ярослава Юріївна чесно та добросовісно виконувала свої обов’язки.

Свій робочий день я починала з проведення п’ятихвилинок з медперсоналом, де обговорювалось про кількість хворих, стан хворих, розхід медикаментів. Проводила інструктаж з санепідрежиму, бесіди з медперсоналом по сестринському догляду за хворими та забезпечувала кваліфікований догляд за хворими, дотримання належної культури, деонтології при обслуговуванні хворих, дотримання санепідрежиму у відділенні та правил дезінфекції.

Щодня робила обхід відділення, проводила бесіду з хворими про їх перебування у відділенні, забезпечувала медперсонал засобами індивідуального захисту, видавала медикаменти на пост, подавала звіт про ПЛР. Окрім того, подавала в статкабінет листок обліку руху хворих, зведення на кухню, складала та подавала заявки на медикаменти, отримувала та вела облік, контролювала санепідрежим у відділенні, забезпечувала дотримання санітарних норм та правил дезінфекції, складала графіки роботи, табелі відпрацьованого часу і своєчасно подавала в бухгалтерію.

¤    ¤   ¤

Змінивши себе – змінимо світ

 

Марія СЕМАНЬКІВ, старша медична сестра пульмонологічного відділення КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад Івано-Франківської області», випускниця Івано-Франківського медичного училища 1985 р.

– Чому я прийшов на цю дивну планету? –

Питає мене кожен житель Землі,

Який ходить в масці, мов в бронежилеті,

І миє щохвилі долоні свої.

– Я вірус корони, – ну, так мене кличуть, –

І в мене є мрія: змінити цей світ.

Хоч, може, й мені це робити не личить,

Та ви забезпечили мій переліт.

Забули про сім’ї, про свою родину,

Позбавились Бога, бо Хто Такий Бог…

Можливо, колись і створив Він людину,

Та вам вистачало без Нього тривог.

Забули уже всі прогулянки в парку,

І шепіт пташок вже давно збайдужів.

Ви кидали (так легковажно) цигарку

У сторону лісу – і ліс той горів…

…І вірус затих. Написав на листочку:

«Я вірю, що скажу: я світ поміняв.

Як зміняться люди – я стану в куточку

І більше ніколи не вернусь до справ».

                                 Богдан Фесик

Ці рядки вірша нагадують нам, що рік тому світ охопила пандемія захворювання COVID-19. Новий вірус вдарив по багатьох сферах життя, але найбільшим випробовуванням став для медицини, у тому числі для лікарів та медсестер. Не оминув, на жаль, і пульмонологічне відділення Калуської ЦРЛ.

Ми отримали перші ПЛР+… На тендітні плечі наших медичних сестер, які з першого дня знаходяться на передовій боротьби з COVID-19, лягла велика відповідальність. Серед задіяних працівників жінок традиційно більше, відповідно, вони частіше і підхоплюють коронавірус на роботі. До того ж нашим працівникам доводиться справлятися із надзвичайним стресом, викликаним не лише роботою, але й такими чинниками, як одягання і довге носіння захисних костюмів, рукавичок, масок, щитків, застосування антисептиків, які негативно впливають на шкіру. Впродовж довгих робочих змін у стресовій обстановці засоби індивідуального захисту ускладнюють роботу, додаючи психологічного навантаження.

Коли почали послаблювати карантинні заходи, збільшилась і кількість хворих. Чим більше люди нехтують карантинними обмеженнями, тим більше роботи виникає у медичних працівників. Хто б міг подумати, що стільки часу мине, а кінця тому ковіду не буде видно!

З одного відділу ми розгорнулись на декілька. «Через наші руки» пройшло більше 2665 пацієнтів. Ми бачимо картину такою, якою вона є… У наші обов’язки входить вимірювання температури, тиску, сатурації, нагадування про вчасний прийом ліків та ін’єкцій… Заходячи у кожну палату, де знаходяться наші важкохворі пацієнти, ми не тільки діємо згідно з інструкцією, але й намагаємося вислухати і підтримати кожного, прослідкувати, щоб кожен дихав кисневою маскою, так як у цьому місці кисень – це ковток життя. І так до кінця зміни вже практично без сили повертаємося додому. Ми ніколи не переживали нічого подібного, але у такій скрутній ситуації повинні показати, що здатні діяти швидко та розважливо, тим самим рятуючи життя.

Робота медсестри є важкою передусім морально, тому що люди різні, важкі за характером і перебігом хвороби, є і лежачі, є і такі, що ми беремо мазок, а наступного дня знаємо, що їх немає в живих. Медсестри працюють у доволі неспокійній, емоційно напруженій атмосфері, що вимагає постійної уваги і контролю. За таких умов психологічні та фізичні перевантаження спричиняють емоційне вигорання, виснаження моральних і фізичних сил, а це неминуче позначається на психологічному самопочутті.

Ми бачимо, що після спалаху COVID-19 світ почав змінюватися, але що принесуть нам оці «коронавірусні» зміни?

Насамперед, людство – це цілісний організм! Тому, якщо кожен буде дбати про власне здоров’я та безпеку, ми поборемо цей вірус і виробимо колективний імунітет, так як це відбувається у здоровому організмі.

 

¤    ¤   ¤

Ангели в білих халатах

 

Анна БРАТЧУК, сестра медична стаціонарного відділення № 2 КНП «Обласна клінічна інфекційна лікарня Івано-Франківської обласної ради», випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2006 р.

Щирі вітання Вам, мої колеги, «Ангели в білих халатах». Тішуся з нагоди, що можу поділитися досвідом та пережитими емоціями протягом цього нелегкого часу, з Вами – людьми, які заслуговують найбільшої шани і поваги, перед медичними працівниками, перед медичними сестрами.

Мене звати Анна Братчук. Я звичайна медична сестра. У 2006 році закінчила ІФБМК за спеціальністю «сестринська справа». Я з впевненістю можу сказати, що це найкращий, найпотужніший навчальний заклад для кваліфікованих медичних сестер в нашій області.

З 1серпня 2006 року і по сьогоднішній час працюю в Івано-Франківській обласній клінічній інфекційній лікарні Івано-Франківської обласної ради на посаді сестри медичної стаціонарного відділення номер два, для лікування хворих з повітряно-крапельними інфекціями.

До 12 березня 2020 року ми жили своїм буденним життям, складали плани на майбутнє. Як і усі медичні сестри в Україні, ми доглядали пацієнтів, виконували процедури та маніпуляції, збирались на зборах, атестувалися. Проводили заняття, де нас навчали працювати в режимі небезпечних інфекцій. Часто проводили навчання з одягання протичумного костюму, але я ніколи не могла навіть уявити, що це стане моїм звичним робочим одягом.

Що змінив цей вірус? Новий світовий виклик змінив абсолютно все! Починаючи від оголошення світового карантину та пандемії; обмеження в спілкуванні та пересуванні. Закінчуючи змінами в думках, у ставленні одне до одного. Ми навчилися кожної миті цінувати життя, як неоціненний Божий дар.

Саме COVID-19 змінив усвідомлення суспільством ролі медичного працівника. На жаль, потрібно було мільйони заражених та тисячі смертей, щоб зрозуміти значення медичного працівника.

Наша лікарня одна з перших прийняла на себе цей виклик – приймати хворих з COVID-19.

Чи не було мені страшно? Спочатку так! Паніка, страх..., багато наших працівників звільнились. Скільки раз знайомі запитували:

– Як ти ходиш на роботу, ти не боїшся?

Відповідь завжди одна :

– Як я можу не піти?! На мене там чекають хворі люди!

Адже ми, медичні сестри, на рівні з лікарями ризикуємо своїм життям, ризикуємо своїм здоров'ям, здоров'ям своїх рідних і близьких, стаємо для них «ходячою бомбою» для того, щоб врятувати життя пацієнта. Кожного дня ми йдемо свідомо на ризик, хоч більшість з нас жінки, ми самі потребуємо захисту.

В час пандемії нас, медичних працівників, медичних сестер, асоціюють з воїнами на передовій. Адже ми також боремося з невидимим ворогом, страшним ворогом – COVID-19.

Пригадую чергування 26 березня 2020 року. Коли машини швидкої допомоги хворих возили безперестанку. Це було пекло! Людей забирали прямо з робочих місць. Крім медичної допомоги, нам доводилося надавати ще й психологічну підтримку. Це надзвичайно важко, коли людина дивиться тобі в очі, тримає за руки і запитує:

– Сестричко, я не помру?

Бували сльози радості та гордості від кожного врятованого життя. Також були і сльози смутку від втрати знайомих, колег.

Після тривалого фізичного і психологічного навантаження прийшло професійне виснаження. Яке почало проявлятися у вигляді безсоння, дратівливості, випадінні волосся і т.д. Але, завдячуючи людям «доброї волі», я мала можливість побувати на психологічно-духовній реабілітації медичних працівників у місті Яремче, під проводом духівника та досвідченого психолога. Також велику роль у моєму відновленні зіграла поїздка до Medjugorje.

Незважаючи на всі труднощі, що нам довелося пережити, наші медичні сестри є найкращими професіоналами у своїй справі, людьми з великим серцем, людьми з великою душею, наповненою співчуттям та благородством. Ми люди з власними історіями, перемогами, страхами та мріями. Ми з гордістю усвідомлюємо свою цінність та неповторність. Професія медичної сестри є надзвичайно важлива, без неї не може існувати жодна медична установа, без неї жоден лікар не зміг би вилікувати жодного пацієнта.

Я дуже люблю свою роботу, свій колектив. Нас об'єднує поклик душі, наша буденна праця, наша безкорислива любов до своєї професії, наша гордість і радість від кожного вилікуваного пацієнта. А також надія на те, що на нас нарешті звернуть увагу, що ми зможемо гідно заробляти, що ми зможемо забезпечувати наші сім'ї, і наше суспільство нарешті зрозуміє, що без нас просто ніяк!

З Божою допомогою ми все здолаємо! Перемога буде неодмінно!

На завершення хочу процитувати слова Папи Франциска:

– Ми всі народжені, щоб допомагати один одному.

Неважливо, наскільки це складно.

Життя прекрасне, коли ти щасливий,

Але набагато краще,

Коли інші щасливі – завдяки тобі!

 

¤    ¤   ¤

Ми навчилися не боятися та берегти своє здоров’я

 

Марія ГОЛОВЧУК, старша медична сестра кардіологічного відділення КНП «Центральна міська клінічна лікарня» Івано-Франківської міської ради, випускниця Боровичського медичного училища 1985 р.

Трохи більше, ніж рік тому ще ніхто не міг уявити, наскільки масштабно розвиватиметься поширення коронавірусної хвороби в світі. Спостерігаючи за ситуацією в Китаї на початку 2020 року, відчували страх та переживання, щоб ця хвороба не поширилася по світу і не торкнулася нас.

Сучасні глобалізаційні процеси настільки потужні, що з часом стало зрозуміло – пандемії не уникнути. Так і сталося. Вже в середині березня було виявлено перший випадок зараження COVID-19 в Україні, згодом розпочався карантин. Медики готувалися до збільшення рівня захворювання.

Звісно, перше, що було в моїх думках чи в думках колег, – це налаштування з елементами невеликої паніки. Звісно, багато медичних працівників бачили в своєму професійному житті багато різних складних ситуацій. Але цей випадок характеризувався своєю невідомістю, бо майже всі не знали, як насправді потрібно було боротися з цією недугою.

Наше кардіологічне відділення майже одразу було перепрофільоване у відділення для ковідних пацієнтів. Тож досвідченим працівникам, завідуючим відділеннями, старшим медичним сестрам потрібно було підтримувати стабільну атмосферу в колективах, допомагати один одному як фізично, так і морально. Серед медичних сестер були випадки, що працівники мали твердий намір звільнитися з роботи. А нашим завданням було, зокрема, виробити для них впевненість і готовність до допомоги людям, котрі занедужали, а також налаштуватися самим.

Особисто моя робота, як на початку пандемії, так і впродовж наступних місяців, полягала в забезпеченні кадрами для надання допомоги хворим, медикаментами для пацієнтів, забезпеченні персоналу засобами індивідуального захисту, а також навчанні, як правильно їх використовувати – одягати, знімати, утилізовувати тощо. Адже це відіграє важливу роль в індивідуальній безпеці кожного працівника.

І за весь цей час ми бачили багато. Як поступали дуже важкі пацієнти, як ціла родина могла потрапити до відділення із хворобою, як чули нереально важке дихання пацієнта, котрий вирішив, що не здасться, а буде боротися за власне життя, як за день до відділення могли поступити понад 15 пацієнтів, як хворіють колеги – останнє не оминуло майже всіх працівників, зокрема й мене.

Звісно, що були випадки, коли врятувати життя пацієнта не змогли. Це, фактично, найважче, що може бути в професії медика. Коли робиш все можливе, щоб врятувати людину, але доля розпоряджається інакше. В такі моменти ми насправді співпереживаємо і нас торкається оте відчуття втрати.

Так, це важко. Але, поруч з тим, ми й бачили людей, котрі вибороли своє життя, котрі впоралися з недугою. І бачили лікарів та всіх медпрацівників, що зробили свою роботу і допомогли. Допомогли дати ще один шанс прожити щасливе життя разом з близькими, в радості і здоров’ї.

В такій ситуації найбільше, що хочеться – це подякувати. Сказати невимовне «Дякую!» Богові, до якого всі зверталися і молилися кожного дня, щоб Він відвернув від людей цю недугу. Подякувати всім волонтерам та всім, хто допомагав з постачанням засобів індивідуального захисту, кисню, апаратів штучної вентиляції легень. Подякувати всім медикам, котрі сумлінно виконували свою роботу і реалізовували своє покликання.

І хоча пандемія все ще триває, і ми не можемо ствердно сказати, коли це закінчиться, та все-таки ми навчилися з нею жити. За цей час ми навчилися не боятися та берегти своє здоров’я.

З початком вакцинації людство помалу оговтується від удару вірусу. Маємо велику надію, що ефективність вакцини допоможе швидко побороти поширення недуги і повернути світ до стабільного життя.

А поки, звісно, що не можна забувати про правила особистої гігієни та індивідуального захисту. Маска, дезінфікуючі засоби, дистанція – все це разом з вакциною є найбільш ефективним шляхом для подолання пандемії.

Пам’ятаймо про це і бережімо себе!

 

 

¤    ¤   ¤

Вірус зламав долі багатьох

 

Тетяна КОЗДРІНЬ, медична сестра стаціонару КНП «Обласна клінічна лікарня Івано-Франківської обласної ради», випускниця Коломийського медичного училища 2005 р.

Надзвичайно складним і непередбачуваним виявився 2020 рік для мене і моїх колег по роботі. Коли почався національний карантин у державі, ніхто до кінця не хотів вірити у те, що ця біда торкнеться нас. За рік пандемії COVID-19 докорінно змінив нашу професійну діяльність.

Ми зробили усе, навіть більше, щоб адаптуватися до нових умов праці. Ми побороли страх перед вірусом, навчилися жити з невідомістю, яка для багатьох була і є супутником. Вірус змусив нас сторонитися і боятися один одного, але попри все ми потрохи навчилися жити і працювати у цих умовах.

Наше алергологічне відділення від початку пандемії приймає людей, інфікованих коронавірусом. Однією з перших пацієнток була жінка, яка довгий час перебувала у нас на лікуванні. Ми всі тоді дуже переживали, адже стикнулися з чимось невідомим, чого не бачили і ще не лікували. Ця хвороба не така як інші легеневі хвороби. Вона підступна і тяжка. Здається, людині ставало краще, але за лічені дні все могло повернутися у гірший бік.

Розуміючи всю відповідальність і серйозність нашої роботи, ми з перших днів як одна команда не покинули пост, а вирішили працювати, боротися і допомагати людям. За рік пандемії ми стали великою родиною і силою у боротьбі з недугою. Діємо злагоджено і по сьогоднішній день. Кожна медична сестра, лікар, молодша медсестра стали розуміти одна одну навіть з першого погляду.

Щодня наші медики працюють з неймовірним навантаженням, іноді аж до повного виснаження. Справді важко, як морально, так і фізично. Усі палати відділення заповнені кисневозалежними пацієнтами, які мають тяжкі ураження легень. Люди місяцями перебувають у важкому стані.

Одним із випадків, що надовго закарбується у пам’яті, є історія хвороби п. Івана У., який цілих шість місяців з великими зусиллями боровся з недугою. Маючи великий відсоток ураження легень, п. Іван був кисневозалежним пацієнтом. Не оминуло його і лікування у відділенні реанімації, де чоловік пробув два місяці. Але, незважаючи на всі перешкоди, пацієнт не втрачав надії, вірив, що подолає все і повернеться до рідних. Наприкінці квітня ми з великою радістю проводжали п. Івана додому.

Ми працюємо і віддаємо всі сили, щоб допомогти хворим. Коли бачиш очі пацієнта, сповнені переживання, надії, навіть страху, хочеться зробити все, щоб полегшити страждання.

Неймовірної наснаги у роботі додає результат, коли важкохворий пацієнт одужує, може вставати з ліжка, ходити і дихати самостійно без кисню. Моя зміна триває добу і за цей час настільки звикаєш до пацієнтів, що навіть вдома після важкої зміни думаєш: «А що відбувається зараз у відділенні?».

Неодноразово після повернення додому я розуміла, що можу створювати небезпеку для рідних та оточуючих мене людей. Було прикро дізнаватися, що мене бояться люди, які знають, що я працюю з ковідом. Але, попри все, наважитися усе залишити не змогла.

За рік пандемії у нашому відділенні лікувалось багато людей. Я розчулююсь, коли пацієнти щиро дякують за працю і кажуть: «Бережіть себе!». У нашій роботі дуже важливо відкласти емоції на другий план, бо бачити, як згасає людське життя, дуже важко. І випадки, коли підступна хвороба забирала хороших людей, нас не оминули.

Хочеться сказати, що у цей нелегкий час я надзвичайно відчуваю підтримку колег, намагаюсь завжди прийти їм на допомогу. Важливим також є те, що ми завжди маємо підтримку від адміністрації лікарні, зокрема від головної медсестри та старшої медсестри нашого відділення.

На мою думку, ми всі повинні працювати разом, вчитися один у одного і спрямовувати власні зусилля на те, щоб перемогти вірус. Свій внесок у боротьбу з всесвітнім злом повинен зробити кожен. Дуже часто чуємо, як люди скаржаться, що не можуть більше носити маску, не можуть всидіти дома, але рідко хто задумується, як тяжко нам у жарких комбінезонах, масках, респіраторах.

Необхідно усвідомити всім, що обмеження власної свободи і спілкування ‒ це випробування. Але любов до своїх рідних, близьких, небажання захворіти самому повинні стати для нас сильним стимулом, щоб пройти усе і повернутися до звичайного життя. Хоча життя уже не стане колишнім, бо вірус зламав долі багатьох людей.

Я щиро вірю, що з Божою допомогою уся біда скоро мине і ми зустрінемо нарешті весну без масок!

 

¤    ¤   ¤

Вірити в силу божу і в професіоналізм медиків

 

Віра РИБАК, медсестра-анестезистка відділення анестезіології та інтенсивної терапії КНП «Івано-Франківський обласний перинатальний центр обласної ради», випускниця Івано-Франківського медичного училища 1989 р.

Життя іде і вносить корективи

У наші плани і у долі теж.

Л. Костенко

Сутеніє. За вікном прохолодно, мрячить. По кімнаті бігають вогники від каміну, потріскує невеличке багаття.

На душі щемить від безсилля! Від безсилля перед маленьким, невидимим і водночас вбивчим коронавірусом, який руйнівною блискавкою вдарив по цілому світу і зачепив кожного із нас.

На серці неспокійно, думки бігають, як вогники в каміні, рояться в голові складним плетивом. Це, напевно, такий неспокій після нічного чергування в зоні, де надається медична допомога вагітним з коронавірусною хворобою. Чи правильно я вирішила, що погодилася працювати в цьому відділенні? Моє рішуче «так» – я зробила правильний вибір. Важкість і незручність у захисному одязі, складний психоемоційний стан пацієнтів мене не лякають. Я повинна допомогти їм жити.

Все це дуже психологічно складно. В очах майбутніх матерів смуток, неспокій, а серце щемить за своїх маленьких ангелят, яким ще далеко до народження.

Бачу, як молода мати ніжно обіймає своїми руками лоно, де зародилося життя її первістка. І здається, що в палаті лунає молитва до Богородиці: «Матінко Божа, спаси моє життя і життя моєї ненародженої дитини, оповий її своєю ласкою, своїм омофором захисти від жахливого вірусу, як Ти захистила маленького Ісусика від смерті…». І тут звук СМСки від пацієнтки, яка дихає киснем: «Потримайте за руку, будьте біля мене, мені страшно, тепло Ваших рук зігріває мене…».

Я і мої колеги впродовж чергування були постійно зі своїми пацієнтами, розмовляли, вселяли надію на одужання. Але найкритичнішим моментом для мене, на жаль, були випадки, коли життя обривалося.

І мимоволі в моїй голові роїться думка: «Сьогодні ми повинні вірити в силу Божу і силу та професіоналізм Медика, який стоїть на передовій боротьби з коронавірусом».

Тяжко змиритися з неминучістю втрат, з власним безсиллям, не дивлячись на забезпеченість медикаментами, науковими рекомендаціями, набутим досвідом протягом року пандемії. Ми втрачаємо родичів, близьких. Все це сильно тисне психологічно. Ми – медики також хворіємо, боїмося за інфікування своїх родин, втрачаємо своїх колег.

Я ловлю себе на думці, що все ж таки ми боїмося, що буде далі, як ми вийдемо з цієї жахливої пандемії і чи вийдемо взагалі. Нам потрібно навчитися не пережити пандемію, а навчитися жити під час пандемії. Бути чуйними, стриманими, тактовними, милосердними до наших незахищених пацієнток, вселяти в них віру, що сенс життя існує. Виконанням своїх обов’язків, як медичної сестри, і водночас як розрадницею я наближаю щасливу мить для наших майбутніх мам.

Чого я прагну? Впевненості в майбутньому нашої медицини, у стовідсотковому фінансуванні, а не в очікуванні обіцянок, захищеності від всіляких ризиків, бути матеріально забезпеченою з плодів своєї праці, а не з доплати в боротьбі з жахливим вірусом.

Що можна змінити в даній ситуації? Ретельно виконувати усі настанови щодо профілактики поширення коронавірусної інфекції і основне – вакцинуватися. Тільки вакцина врятує людство від тяжких ускладнень та летальних випадків.

Життя вартує, щоб жити.  

 

 

¤    ¤   ¤

Від січня до грудня... від невідомості до війни з невидимим ворогом...

 

Оксана БОБРОВСЬКА, фельдшер з медицини невідкладних станів Косівської станції КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», випускниця Вашковецького медичного училища БДМІ 2012 р.

Січень

З початком 2020 року ніщо не віщувало біди: передріздвяний час, наповнений святковим ажіотажем, чергування під спів колядників, підготовка до багаторічної традиції, сповненої духовними цінностями.

Лютий

Про коронавірус ніхто і не задумується.

Ралі…Медичні ралі…. Кременець, екстремальні випробування майстерності і професійності цілеспрямованих однодумців, які вчаться і змагаються…це була мрія…

Березень

12 березня, карантин. Замість того, щоб жити із впевненістю, підступає тривога. Останній понеділок березня, дощ, весна. Коронавірус вже три тижні в Україні. Чергування. Вечірній виклик, перевезення, важкий стан хворого. У що одягнутися? Як продезинфікуватися? За якими протоколами працювати? Повна невідомість…

Квітень

Щось усередині шарпає мене у мільйони різних напрямків. Поки що є багато енергії і жаги, щоб працювати, перевищувати очікування, а не просто «відбувати» час і отримувати зарплатню. Починаєм звикати до масок, респіраторів, захисних костюмів і запаху антисептиків. Далі немає куди відступати…

Травень

Війна з невидимим ворогом уже почалася, ризикувати чи ні? Виснажує спостерігати, як все навколо лише погіршується, а особливо в житті близьких і знайомих мені людей. Так, все змінилося. Усі збентежені, страх перед хворобою, страх заразитися…Особливо важко дізнатися, що вірус забрав життя моєї знайомої – медичного працівника.

Хто ж наступний?

Червень

З 5 червня вчергове послабили карантин. Літо в розпалі для всіх, але не для мене. Загроза вірусу лякає, перекручуючи сприйняття подій за останній місяць. Реальність починає здаватися значно гіршою і безнадійнішою, ніж є насправді.

Липень

Низька сатурація, висока температура, задишка, неможливість дихати без кисню, розпач у очах, крик душі хворих. Емоційно виснажена…

Серпень

Як ми отримуємо дощ? Звичайно ж, не вичавлюючи його із неба, а спостерігаючи, як він падає. Зараз настала недовга посуха, але скоро знову буде злива, під якою стоятимемо ми, очікуючи різнобарвної веселки.

Вересень

Нас поділили на зони: від червоної до зеленої. Нагадує знайоме нам медичне сортування. У школах дотримання карантинних обмежень, з’явилася ідея для нової форми навчання дітей. Моїй донечці, до речі, дуже сподобалась.

Жовтень

Жовтень бунтівний і сумний місяць. Зараз так і у мене на душі. Світ охоплений полум’ям. Люди як листя, ще не готові опадати і здаватися. Вони міцно тримаються, лікуються, але не завжди в їх силах залишитися зеленими-живими. Вони борються до останнього. Зараз почуваюся так, ніби мене із середини гризуть дикі звірі, а на серці ранні білі заморозки…

Листопад

1 листопада. Погіршилося самопочуття, забила тривогу. «Невже дістався і до мене?» – промайнула думка. Далі позитивна ПЛР, пневмонія, самоізоляція, антибіотики. Факт залишається фактом: страх у мене був. Було виправдане занепокоєння, безперервне переживання, безсонний неспокій. Коли, здається, найгірший сценарій стає єдино ймовірним серед тих, про які я здатна подумати. Чому я, досі впевнена у своїх силах і можливостях, тоді почувалася такою паралізованою страхом?

Грудень

Можу сказати, що з власного досвіду знаю, як відчай від залякування іноді стискає горло. Мені відоме відчуття, коли ти налякана до смерті, бо потрібно виконати свої зобов’язання, а ти досі не впевнена, що зможеш, бо на це є багато перешкод. І як би не трусили безкінечні вагання та виправдання, рецепт завжди один і той самий: продовжуймо боротьбу і віримо в подолання пандемії. Адже перемога приходить при наших спільних зусиллях і підтримці.

 

 

¤    ¤   ¤

Рік ніби у якомусь чорному тунелі

 

Ірина ЛЕВЧУК, фельдшер з медицини невідкладних станів Снятинської станції Городенківської підстанції КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», випускниця Кашенського медичного училища 1994 р.

Здавалося, це десь дуже далеко. Це десь там, у Китаї, це десь там, у незнайомому місті Ухань. 1 грудня 2019 р. бере свій початок новий коронавірус SARS-CoV-2. Я чую це по новинах, я бачу це по телебаченню, і стає страшно. Страшно, але це десь далеко, десь не у нас, і здається – у нас ніколи не буде.

 А потім були Нові Санжари. Усі ми спостерігали, як відбувалася обсервація евакуйованих з Уханю. Яка була паніка. І тут ми побачили, які ми люди, як ми хотіли відгородитися від тих людей. Та скоро, зовсім скоро захворіє з нас багато, і ми будемо втрачати рідних і близьких. Та тоді ще цього не розуміли, і у нас спрацьовує інстинкт самозбереження.

І тут, як грім серед ясного неба, 3 березня 2020 року – у нас в Україні є перший випадок захворювання на коронавірус. Це чоловік, який повернувся з Італії. Вірус почав завойовувати все нові і нові жертви.

І 10 березня 2020 року Кабінет Міністрів постановив ввести карантин.

Починається інше життя. Стає якось страшно перед чимось новим і невідомим. Тоді починаєш читати, цікавитися, вивчати і спостерігати за невідомою хворобою. На роботі ми починаємо відпрацьовувати, здобувати нові навички, тобто теорію переводити у практику. Ще так незграбно відпрацьовуємо вдягання і знімання захисних костюмів, щоб точно і швидко користуватися засобами індивідуального захисту. Адже з інформативних джерел стає відомо про численне зараження медиків. Але це ще не тут, ще не у нас.

І тут тобі перший виклик, «підозра на інфекційні захворювання»: жінка приїхала з-за кордону, і у неї підвищена температура тіла. У той момент те відчуття не передати. Тебе пронизує страх і водночас відповідальність. Страх перед невідомим, а відповідальність – тому що я медик, тому що давала клятву Гіпократа, тому що маю відповідати її вимогам.

Працюю у бригаді із двох фельдшерів. Другий фельдшер – молодий хлопчина. Його охоплює гордість і він вигукує, що ми перші; ми перші у районі їдемо на COVID-19. Так, перші, відповідаю я, уже трохи переборюю страх. Одягаємо захисні костюми; сідаючи у машину, заспокою себе, що це моя робота, з найбільшою цінністю – людське життя.

Готувалася до боротьби з пандемією і наша Городенківська ЦРЛ. Вона є однією із 11 опорних закладів у Івано-Франківській області для лікування коронавірусної хвороби. Відновили інфекційне відділення, дитяче і терапевтичне перепрофілювали під інфекційні. Є відділ інтенсивної терапії для важкохворих з COVID-19.

На початку захворювання не вистачало засобів індивідуального захисту. І тут на допомогу і швидкій допомозі, і лікарні приходили прості пересічні люди, а також небайдужі підприємці. Люди допомагали, чим могли: шили маски, шили захисні костюми. Аптеки допомагали теж масками, фізрозчинами, шапочками і бахілами. Я була приємно збентежена, що так багато людей хочуть допомогти нам, підтримати. Було приємно слухати слова – ви перші зустрічаєтеся з небезпекою, ви повинні бути захищені.

Так, ми перші. Ми повинні бути здорові, щоб працювати, щоб надавати допомогу, щоб рятувати інших. Запитували: чи страшно? Так, спочатку було страшно, дуже. А потім звикаєш і пристосовуєшся до усього.

Викликів поступає все більше і більше з підозрою на COVID-19. І стає зовсім не страшно. Бо немає коли думати про страх, треба обстежити хворого, поміряти температуру тіла, сатурацію, частоту дихання, артеріальний тиск, послухати легені, зробити ЕКГ. Тобто зробити все те, що вимагає протокол, та не тільки, ще треба надати моральну підтримку, тому що люди у паніці, у страху. Працюємо, не жаліючи себе. Буває, цілу зміну не вилазиш із захисного комбінезона. І особливо важко, коли жарко на вулиці. Але знову тут, де жалості до себе, тут поступає виклик за викликом, і на тебе чекають хворі.

Відпрацювавши зміну, знесилена ідеш додому. Ідеш із думкою: а чи не принесеш додому інфекцію, чи здорова, чи не захворіють твої рідні? Ідеш десь за десятки кілометрів від роботи. На початку пандемії у людей був якийсь страх, паніка, навіть не зупинялися, щоб підвести додому. Кожен боявся заразитися один від одного. І ти замучена, майже зі сльозами на очах бредеш додому. Але з часом якось заспокоїлися, зрозуміли і почали підвозити медиків. А потім – знову на зміну, і радієш за тих, хто одужав, і боляче, якщо когось не стало. Ти перепускаєш це через себе і якось заочно проживаєш багато людських драм.

Працюєш уже багато років у колективі. Ніби уже зжилися, ніби стали однією сім`єю. Разом переживаємо радості і горе, разом і переживаємо пандемію. Розуміємо, що зачепить і нас. І тут – перше повідомлення у вайбері: «Колеги, я у лікарні, у мене під підозрою COVID-19». І знову тебе пронизує страх. Це уже не десь там, це уже поряд, це уже почали хворіти твої колеги, друзі, співробітники. А потім потрапляють у лікарню й інші. Добре, коли перенесли у легкій формі. А коли твої співробітники на ШВЛ? Ми їдемо, ми відвідуємо, ми молимося, бажаємо виздоровлення. Так важко бачити людей ослабленими, які були сильними, у яких ти вчилася. Одужували, але скільки після ще треба реабілітації. На жаль, COVID не проходив безслідно.

Це і є ціна нашої роботи: за здоров’я і врятовані життя інших ми інколи платимо своїм здоров’ям, здоров’ям своїх сімей. Але це наш вибір. Адже ми дуже любимо свою роботу і віддаємо себе на усі 100%.

Ось так пройшов рік нашої роботи. Рік ніби у якомусь чорному тунелі. А може, він даний для переоцінки цінностей? А може – щоб зрозуміти, що є життя «до» і «після»? Для того, щоб зрозуміти, що треба жити по-іншому нам, щоб відпочивала природа від небережної людської діяльності. Щоб ми, люди, у своїй поспішності зупинилися і зрозуміли, для чого ми живемо, щоб ми зрозуміли, як мало нам треба, а як багато ми хочемо. Щоб у цій тиші ми відчули кожний шелест листочка, дзвінкий спів птаха, щоб ми зберегли природу для нащадків. А, врешті-решт, життя надто коротке, щоб так, як ми живемо, безглуздо його тратимо.

І вже з цими думками я починаю усвідомлювати, що є світло в кінці тунелю. Це світло, цей промінчик – це людяність, доброта, самопожертва.

 Адже у біді ми краще почали цінувати один одного, співчувати і підтримувати.

 

 

¤    ¤   ¤

Подяка медикам

Подяка медикам

НАЙБІЛЬША ЦІННІСТЬ ЛЮДСТВА – ЦЕ ЖИТТЯ

 

Марія САВЛЮК, медична сестра відділення інтенсивної терапії КНП «Івано-Франківська обласна клінічна інфекційна лікарня Івано-Франківської обласної ради», випускниця Івано-Франківської державної медичної академії 2000 р.

COVID-19... Яке маленьке слово? А скільки в ньому заховано! Людські цінності, яким раніше людство приділяло мало уваги. Рік 2020 залишив на серці свій слід.

Немов віхола ввірвалась хвороба в життя людей. Не робила якогось вибору – торкнулася як бідних, так і багатих. Всі неначе потрапили в інший світ... Хтось втратив роботу, хтось рідних. Інший навчився дорожити маленькими моментами.

Страх... Невідомість... Все переплелося... Пригадую час, коли захворіли мої друзі, одні з перших серед медичного персоналу. Серце стискалося від хвилювання. Але віра і надія на краще ніколи не залишали мене. Розуміла, що маю підтримати їх, незважаючи на ризик. Обійняла кожного хворіючого друга і залишилася здоровою. Це були ті моменти, коли любов йшла попереду і перемагала. Слава Богу за все!

Приймаючи першого ковідного пацієнта, усвідомлювала, що повинна з ним працювати. Хоча вдома на мене чекала сім'я, котра мене потребувала. Своїх дітей тоді не бачила 3 місяці. Душу наповнювали водночас і сум, і радість.

Було важко... Дивлячись в благальні очі пацієнта, усвідомлювати, що він безнадійний. Тішитись з тією людиною, котра залишає відділення вже практично здоровою.

Інтенсивна терапія – відділення, де ти за роки набуваєш життєвої мудрості. Особливо, коли працюєш 20 років. Зустрічаєшся з різними людськими долями та обставинами. Серце наповняє благодать від того, що ти можеш бути для когось корисним. Відчуваєш: то є твоє покликання – допомагати іншим. І ти щасливий, що є саме на тому місці і саме в той час.

За рік роботи з COVID-19 навчилась жити по-новому. У відділенні перехворіли всі наші працівники. Дякувати Богу, що залишилися живі. Тепер ціную кожен прожитий момент, навіть найменший. Саме ця хвороба об'єднала нас, працівників, в одну команду. Навчила цінувати один одного і допомагати. Не зважаючи на складність в роботі, ми готові допомагати кожному потребуючому і завжди.

Рік, що минув, розставив все на свої місця. Показав, як важливо любити те, що маєш, і тих, кого маєш.

А найважливіше, довіряти Богові, адже в Нього все під контролем. Він ніколи не дасть нам нести тягар, котрий нам не під силу. Я дякую Йому за кожен свій подих. Думаю, що кожен з нас розуміє своє призначення на цій землі. Ми живемо тут не просто так. З певною ціллю. Щоб внести свою лепту. Нехай наше життя не буде прожите намарно. Любімо людей і все, що нас оточує!

 

¤    ¤   ¤

чеварис

Щоденна робота – контроль, облік, бесіди

 

Анна ЧЕВОРИС, медична сестра 1 гінекологічного відділення КНП «Міський клінічний перинатальний центр Івано-Франківської міської ради», випускниця Івано-Франківського медичного училища 1985 р.

Я Чеворис Анна Дмитрівна, старша медична сестра терапії № 3 КНП ЦМКЛ ІФ МР чесно та добросовісно виконувала свої обов’язки.

Свій робочий день як старша медична сестра я починала з проведення п’ятихвилинок з медперсоналом, де обговорювалось про кількість хворих, стан хворих, проводила інструктаж з санепідрежиму, розхід медикаментів.

Щодня робила обхід відділення, проводила бесіди з хворими про їх перебування у відділенні, забезпечувала медперсонал засобами індивідуального захисту, видавала медикаменти на пост, здійснювала списання медикаментів згідно з листком призначень, подавала в статкабінет листок обліку руху хворих, а також подавала зведення на кухню, складала та подавала заявки на медикаменти, отримувала та вела їх облік, контролювала санепідрежим у відділенні, забезпечувала дотримання санітарних норм та правил дезінфекції.

Проводила бесіди з медперсоналом по сестринському догляду за хворими та забезпечувала кваліфікований догляд за хворими, дотримання належної культури, деонтології при обслуговуванні хворих, контролювала санепідрежим у відділенні та правила дезінфекції, складала графіки роботи, табелі відпрацьованого часу і своєчасно подавала в бухгалтерію. Вчасно здавала в бухгалтерію звіти по медикаментах.

 

¤    ¤   ¤

МИ НЕ МАЛИ ПРАВА ЗДАВАТИСЯ

 

Людмила КОВАЛЬЧУК, фельдшер з медицини невідкладних станів КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 2007 р.

На кожне покоління припадає своє випробування. На початку ХХІ століття характерним випробуванням стала така хвороба, як Covid-19. Це захворювання привело за собою безліч неприємностей і проблем. Людство, нарешті, усвідомило, що Covid-19 може стати найстрашнішою біологічною зброєю ХХІ століття, бо такі віруси несуть загрозу всьому живому.

Відомо, що перші випадки інфікування вірусом були зафіксовані в китайському місті Ухань у грудні місяці 2019 року. Саме тоді масово почали хворіти люди.

            Я, працюючи на екстреній медичній допомозі, відчула це 2020 року, кінець лютого. Саме тоді у нас почалася перша хвиля Covid-19, хоча поодинокі випадки траплялися ще у січні. Колеги неодноразово зауважували важкі та нетипові пневмонії зі швидким перебігом та важкими ускладненнями, але тоді ми ще не знали про Covid-19.

            Початок пандемії: лютий-березень був найважчим періодом. Ми боролися, було дуже мало інформації. Нас запевняли, що все під контролем, проте, спостерігаючи у засобах масової інформації за статистикою захворюваності та смертності у Китаї, а згодом Іспанії, Італії, Франції, я розуміла, що це набагато складніше. Це був період випробування для кожного з нас. Багатьох сковував страх, паніка, відчай.

Я розуміла ризики, які мене чекають з ковідними хворими, а також це збільшувало ймовірність захворіти моїх рідних та близьких. Тиск був неймовірний: з одного боку робота, якою живеш, відчуття обов'язку, а з іншого – найрідніші, яких я наражала на небезпеку. В перший час я старалася ізолюватися від батьків, дитини, обмежити своє коло контактів.

Нас забезпечили необхідними засобами індивідуального захисту: маски, респіратори, одноразові костюми, щитки, окуляри, шапочки, бахіли, рукавички, дезинфікуючі засоби. Але, як показує досвід, цього виявилося замало, дуже багато працівників екстреної медичної допомоги захворіли на самому початку пандемії, хтось в легкій формі, хтось у важкій формі перенесли коронавірусну хворобу.

Також ми понесли дуже важкі втрати, зокрема хочу назвати нашого головного лікаря, на той час – Ігоря Івановича Ковалюка. Він також став прикладом того, наскільки небезпечна та агресивна ця хвороба, яка в такий короткий час безжально, не залишаючи жодних шансів, забирає найцінніше життя.

У зв'язку з тим, що багато наших колег тимчасово були на ізоляції, ми працювали з подвійним навантаженням. Втома давалася взнаки, але ми не мали права здаватися, падати духом і показувати свою вразливість. В цей нелегкий час велике значення мала підтримка моїх близьких, підтримка колег, згуртованість.

            Пам'ятаю, як одягалися у костюми, респіратор, окуляри, дві пари рукавиць і їхали на виклик до наших хворих, які дуже чекали бригаду швидкої допомоги. У чергових лікарнях не було місць. Багато хворих лікувалося вдома, хворі були дуже важкі з низькою сатурацією 60-80%, яким потрібний був кисень, який для них був «на вагу золота». Була висока температура, сильний кашель, задишка і страх смерті. Таких хворих необхідно було заспокоїти і підтримати, подарувати їм надію на життя.

            І ніхто не знає, скільки життів забере ця хвороба. Вірус мутує і стає все небезпечнішим. Велику надію людство покладає на вакцинацію, яка успішно розпочалася, та на вироблення колективного імунітету.

 

¤    ¤   ¤

РІК, ЩО ЗМІНИВ БАГАТЬОХ

РІК, ЩО ЗМІНИВ БАГАТЬОХ

 

Ірина ПОПОВИЧ, фельдшер з медицини невідкладних станів КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2015 р.

Початок 2020 року

Мрії. Плани. Дії. COVID-19...

Рік, що змінив багатьох!

Мене звуть Ірина. Я фельдшер м. Івано-Франківськ та студентка VI курсу Івано-Франківського національного медичного університету.

І це моя історія.

Весна

Час, коли природа, після зимової сплячки, набравшись сил – оживає! Пора, де чути пташиний спів, але не чути дитячого галасу. Все просто. Адже нас захопив вірус «змін».

Хто він? Що за собою несе? Було невідомо. Більшість сподівалися, що це на тиждень, два і знову все повернеться на свої місця.

Пройшов рік.

«С» –  страх

Перше, що домінувало у більшості. Страх перед невідомим. Усвідомлення того, що завтра може не прийти. Розуміння того, що ТИ ще не готовий піти.

«Б» –  безпека

Медичні працівники. Перші місяці без засобів індивідуального захисту.

Пригадую, що на роботі, крім масок та рукавиць, не було нічого. Ми були не готові до зустрічі з «ним».

Почали активно допомагати волонтери. Перші костюми, щитки, маски, яких не можна було отримати. Нам давали пакети з марлею, вже з неї ми робили багаторазові маски. З часом ми отримали повний захист.

Але попри те, була…

…«Б» –  безвідповідальність

 Дають виклик. Підвищення артеріального тиску або болі в животі. Приїжджаємо. У пацієнтів температура, вже не перший день. Хтось із родичів повернувся з далекого краю.

А ми лише в масці та рукавицях.

Люди боялися казати диспетчеру: «бо як то так, що приїдуть в костюмах їх лікувати. Що сусіди скажуть?!»

А що скажуть ті, до котрих кожен медичний працівник повертався додому?

«Е» – егоїзм

«Д» – ДоВіра

Єдине, що залишалося, це довіряти Богу.

Час, зміцнення у вірі.

Коли закривають храми.

Коли батьки перебувають з коронавірусною хворобою в лікарні, а вдома ще хворіють старші. І ти мусиш знаходити сили і не піддаватися розпачу.

Спільна молитва стала потужною зброєю у боротьбі зі страхом. Читання Святого Письма давали спокій серцю.

«Ж» – жага

До життя.

Неодноразово доводилося бачити безсилих людей. Які згасали без змоги дихати.

Скільки очей благали про допомогу. «Дайте подихати киснем». Вони ловили цей момент.

Як боліло, коли ти привозиш важких хворих на приймальний покій і чуєш слова: «Вибачте, місць уже немає». Страждали також і ті, хто мав хронічні захворювання, проте не мав можливості пролікуватися в стаціонарі.

«Р» – розпач

Коли ти відчуваєш, що ти не всесильний.

Ти не Бог.

Лише знаряддя в Його руках. І часом те все, що в твоїх силах, є безсилим.

«В» – втрати

Як би важко не було на душі, під час пандемії відійшли до вічності близькі мені люди.

Станція швидкої медичної допомоги втратила прекрасну людину з великим серцем Ковалюка І. М.

Сирени. Бригади швидкої медичної допомоги. Сльози. Біль. Сім'я. Прощаються з людиною, рідною для працівників.

«Л» – любов

Попри всі труднощі. Яка зцілювала, надихала. Давала відчуття потрібності тут і зараз. Покликання до професії без любові – це ніщо.

Життя не зупиняється. В круговороті цих подій отримую дарунок від Бога: свою другу половинку. Яка надає підтримку і проходить зараз цей шлях разом зі мною.

Дав нових друзів. Відкрив нові можливості. Там, де зачинялися двері, відкривалися інші.

Після грози з блискавицями та громом на небі з'являється веселка. Як знак того, що все минає. І це мине.

Будьте здорові, бережіть себе!

 

¤    ¤   ¤

ІНКОЛИ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ВИЖИТИ В ЗАХИСНОМУ КОСТЮМІ ПРОСТО НЕМОЖЛИВО

Інколи здавалося, що вижити в захисному костюмі просто неможливо

 

Тарас ОЛЕКСИН, фельдшер з медицини невідкладних станів КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», випускник Івано-Франківського базового медичного коледжу 2017 р.

У грудні 2019-го року вперше виявили спалах раніше невідомої хвороби, причиною якої став коронавірус SARS-Cov-2. До кінця наступного місяця весь світ спостерігав за поширенням хвороби у Китаї, а згодом, у лютому, за її розповсюдженням за межі цієї країни.

Третього березня 2020 року стало відомо про першого хворого в Україні, в Чернівцях. Саме з третього березня 2020 року почався Мій рік боротьби з COVID-19.

Будучи у щорічній відпустці та спостерігаючи за ситуацією поширення COVID-19 (далі – ковід) в Україні, я вирішив не сидіти склавши руки. В міру своїх скромних можливостей я допомагав своїм колегам, бо, відверто скажемо, ніхто не був готовим до цієї надзвичайної ситуації, у якій ми живемо вже 14 місяців.

Ми зібрали молодих та амбіційних людей, яким було в пріоритеті захистити себе та своїх колег від нового вірусу, спалах якого тільки зароджувався та набирав обертів. Ми спільними зусиллями запустили акцію: «Ми залишаємося тут заради вас, будь ласка, залишайтеся вдома заради нас».

Вже через тиждень ми власними силами, спільно з волонтерами та просто небайдужими людьми змогли укомплектувати перший захисний костюм. Він тоді складався з захисного комбінезону, респіратора ступеню захисту не менше FFP2, захисних окулярів, медичної шапочки, двох пар хірургічних рукавиць, пари бахіл.

Ми укомплектували кожне приміщення кварцевою лампою та кожен автомобіль переносною лампою, щоб можна було провести кварцування салону, в якому знаходився «ковідний пацієнт» (пацієнт, хворий на коронавірус). Проводили всі санітарно-епідемічні заходи для забезпечення безпеки здоров’я колег, з якими працюємо пліч-о-пліч.

З кожним новим днем ми, завдяки волонтерам та небайдужим людям, накопичували і збільшували обсяг засобів індивідуального захисту та навіть «простих» речей, які люди приносили нам для полегшення і покращення нашої роботи. В короткий термін адміністрація налагодила стабільне надходження цих засобів, і ми тоді видихнули з полегшенням, бо були впевнені у наступному робочому дні і робочій ночі.

Виклик до «ковідного» пацієнта тоді був якимось невідомим та насторожливим. Відверто кажучи, ми таких викликів остерігалися і боялися, але відмовити у наданні медичної допомоги не мали ні юридичного, ні морального права, а бути дезертиром у нас не прийнято. Отже, ми мусили брати кожну ситуацію у свої руки, приймати правильні рішення і брати відповідальність за життя та здоров’я пацієнта.

Інколи здавалося, що вижити в захисному костюмі просто неможливо. Нестача повітря в респіраторі, піт, який стікав по обличчі, а витерти його немає змоги, вітер, який пронизував до самих кісток мокре тіло, літнє сонце, яке в обідню пору просто випалювало тебе і, здавалося, мозок закипав під капюшоном костюму, мороз, який ніби проходив наскрізь через тебе… Але ти працював, але ти виконував свій обов’язок попри голод і спрагу.

А що головне – ми вміли піднімати собі настрій. Жартували в дорозі на виклики і назад, фотографувалися в костюмах, ділилися цікавими історіями з роботи і з власного життя, а хтось навіть знайшов свою половинку, з якою пов’язав все своє життя.

Мій рік боротьби з ковідом дав мені неймовірний досвід роботи в час пандемії, який ніколи до цього часу ніхто не мав змоги отримати, як медики зараз. Це навчило весь світ, висвітлило помилки медиків, показало, що ким би ти не був, ти не застрахований від цього, бо зачіпало і високопоставлених людей, але показало справжню мужність інших, тих «низів», які, за думкою багатьох, є обслуговуючим персоналом…

Мій рік боротьби з ковідом показав мені, що на роботі ми є однією великою сім’єю і коли будемо разом – ми будемо сильними , і жоден вірус нас не зачепить.

Мій рік боротьби з ковідом дав мені беззаперечну підтримку рідних і близьких у моїй справі.

Мій рік боротьби з ковідом дав мені людину, підтримку і любов, яку я буду відчувати усе своє життя…

 

¤    ¤   ¤

Уроки мужності, сили, мудрості

УРОКИ МУЖНОСТІ, СИЛИ, МУДРОСТІ

 

Ольга ФЕДОРАК, маніпуляційна медсестра інфекційного відділення КНП «Косівська ЦРЛ», випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2019 р.

COVID-19 – це страшна пандемія, яка заполонила весь світ. Швидке поширення і масове захворювання спонукало мене як медика до допомоги колегам. Одним із спонукань працювати у ковідному відділенні є відданість своїй професії, розуміння та відчуття великої відповідальності. Робота медика є дуже важкою, благородною в боротьбі з пандемією.

Ще з початку пандемії я знала, що буде нелегко і дуже важко. Кожного разу, ідучи на роботу, я запевняла себе в тому, що все буде добре. Мене довго відмовляли працювати з ковідом мої рідні і близькі люди, але згодом вони зрозуміли, що я не покину своїх колег у страшній боротьбі. І я відчула з їхнього боку велику підтримку – як психологічну, так і моральну.

Захисний костюм, шапочка, респіратор, рукавиці, бахіли стали уніформою. Цілий день у цьому спорядженні було дуже спекотно, а у літню пору було просто нестерпно працювати. Навіть бувало таке, що не було часу поїсти.

Зі сторони керівництва і адміністрації медики були забезпечені засобами індивідуального захисту, постійно була підтримка з боку керівництва, допомагали нам, медикам, під час локдауну з доставкою персоналу з роботи та на роботу. Ефективність карантинних обмежень також залежить і від рівня довіри до влади, і від рівня свідомості кожної людини. Усвідомлення необхідності обмежити власну свободу пересування і спілкування було і є для нас всіх випробуванням, але любов до своїх близьких, небажання захворіти самому або заразити когось іншого є сильними стимулами.

У відділенні найстрашніше було тоді, коли ти робиш все можливе, що від тебе залежить, але нічим не можеш допомогти пацієнтові. Помирають молоді люди і старшого віку, медики і вчителі, ця хвороба не вибирає. Це страшно! ВАЖКО!!!

Для себе я вивела один урок: в цій страшній боротьбі я навчилася бути мужньою, сильною, мудрою.

Отже, насамперед хочу сказати одне: ми пережили дуже тяжкий рік, який можна описати не на одному аркуші паперу. Я дуже вдячна тим, хто залишився в умовах ризику до кінця і досі залишаються працювати в нашому чудовому колективі. І я зробила для себе один величезний висновок – цей колектив та відділення (інфекційне), якою б важкою не була робота в ньому в порівнянні з іншими, я б не проміняла ніколи! 3а час роботи у відділенні ми стали ріднішими, добрішими, співчутливішими. І скажу одне: тепер нам нічого боятись – разом ми СИЛА! Тому закликаю всіх медичних сестер, братів, фельдшерів, акушерів, які сумнівались у виборі своєї професії, – не бійтесь!

Ми поборемо разом цю страшну хворобу.

Я дякую всім медикам.

Всі люди на ЗЕМЛІ повинні зрозуміти, що цінність людського життя виросла настільки, що кожен з нас мусить піти на карантин та сам обмежити себе для того, щоб хтось інший мав шанс вижити та одужати.

¤    ¤   ¤

СВІТ ЗРОЗУМІВ ВАЖЛИВІСТЬ ПРАЦІ МЕДИКІВ

 

Іванна ТИНІВ, фельдшер з медицини невідкладних станів Івано-Франківської станції екстреної (швидкої) медичної допомоги (ПС № 2) КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2010 р.

Мене звати Тинів Іванна Володимирівна. Я працюю фельдшером екстреної медичної допомоги в місті Івано-Франківську. В 2010 році закінчила Івано-Франківський базовий медичний коледж, мій стаж роботи 11 років.

Коли минулого року перед нами і цілим світом постала практично невідома хвороба, яка поширювалась шаленими темпами, ніхто не був до цього готовий. Певна річ, що весь тягар ліг на плечі медиків. Від нас стало залежати дуже багато, адже люди були наляканими і безпорадними.

Я працюю у складі 23-ї виїзної бригади. Ми часто перевозимо людей у важких станах із підтвердженим діагнозом «Covid-19». Проте не було такого, щоб я боялась підійти до пацієнта, оглянути чи надати допомогу. Я дуже люблю свою роботу, її я колись вибрала. І ніколи не пошкодувала про свій вибір.

Звісно, працювати в такому режимі важко, адже ми постійно в захисних костюмах, масках, респіраторах, окулярах. Зараз, коли ще прохолодно, так не відчутно, але коли було літо і температура під 35°C, а в салоні автомобіля всі сорок, тоді вкрай важко перебувати у захисному костюмі. Окуляри запотівають, по спині рікою стікає піт, в каптурі ти просто нічого не чуєш, він шарудить і від цього звуку втрачається орієнтація в просторі. За добу викликів багато, а нічні чергування ще вдвічі важчі, тому ідеш додому зовсім обезсилений, і потрібен час на відновлення сил після зміни.

В ковідних бригадах нелегко працювати ще й тому, що в голову завжди закрадається думка про своїх рідних, про стареньку бабусю, своїх батьків та чоловіка. Завжди є острах, щоб не принести з роботи вірус, щоб не заразити всіх. Спочатку ми всі перебували в якомусь шоці: як бути, що робити, як себе поводити? Тому приймали рішення бути на самоізоляції тривалий час, зовсім не бачили рідних. Але з часом ми звикли, зрозуміли, що хвороба до нас «завітала» надовго, це стало нашою рутиною і буденністю, нашою реальністю, з якою ми боремося кожного дня.

Мене також спіткало це «щастя». На початку лютого 2021 року я сама захворіла на Covid-19. І стикнулася віч-на-віч з коронавірусом, як і всі мої пацієнти. І хоч хвороба проходила в середній тяжкості, та було дуже важко і морально, і психологічно. Ніколи не думала, що підтримка сім'ї, друзів та колег по роботі стане такою важливою, що просто не передати словами. Я їм щиро за це вдячна. Вони вселяли мені віру в те, що я обов’язково одужаю і знову повернусь до своїх обов’язків.

Велике дякую і Всевишньому, що дав мені силу та витримку побороти це захворювання. Тому що не кожний, на жаль, може впоратися з ним. Та спасибі Богу за те, що дав змогу повернутись на роботу з новими силами, щоб максимально докладати зусиль рятувати і лікувати наших пацієнтів.

За період пандемії весь світ переконався і зрозумів важливість праці медиків. А ми, у свою чергу, освоїли дуже багато нових навиків, і не тільки в професійній діяльності, а й в царині психології. Кожного вислухати, розрадити та підтримати – це зараз дуже важливо. Особисто я усвідомила, що зробила правильний вибір професії. Я дуже пишаюсь своєю роботою, пишаюсь своїм статусом, що я фельдшер екстреної медичної допомоги. Яка б не була виснажлива моя праця, скільки б не забирала сил, я все одно знаю, я відчуваю, що на своєму місці.

Тому для мене почути на виклику щирі слова вдячності від старенької бабусі, чи від батьків маленької дитини, чи, зрештою, від кого завгодно є найбільшим духовним багатством, яке не зрівняється ні з чим. Просто хочеться, щоб нашу роботу більше цінували, поважали та з розумінням ставились. Адже ми за вас, «наші пацієнти», віддаємо дуже багато. Ми ризикуємо своєю безпекою, ми підриваємо своє здоров'я, наші недоспані ночі не злічити. А ще ми емоційно завжди переживаємо з вами ваш біль, ваші біди і нещастя.

Хочу також сказати, що я надзвичайно захоплююсь і ціную роботу медсестер, які зараз працюють в стаціонарах з ковідними хворими. Розумію, що праця їхня просто титанічна, яка потребує неймовірної витримки, сили, професіоналізму. Щиро дякую їм за те від усієї душі. Вони для всіх нас стали рятівниками, опорою та прикладом. Думаю, що саме взаєморозуміння, довіра та підтримка між медичними працівниками і громадськістю життєво важливі, а особливо під час пандемії. І коли ти розумієш, що ти в цій несправедливій боротьбі не один, – стає значно легше.     

¤    ¤   ¤

     Були невідомість і страх, але ми розвивали впевненість і відвагу
     Олеся ЮРКІВ, фельдшер з медицини невідкладних станів Івано-Франківської станції екстреної (швидкої) медичної допомоги КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 2001 р.
COVID-19 – це пандемія, «чума» ХХІ століття, яка заполонила весь світ. Це нова, раніше маловідома хвороба, яка з'явилася раптово і зачепила людей різних країн світу. Швидке поширення та масове захворювання спонукало медичну громаду до прийняття негайних рішень.
            Благородною і водночас важкою є робота медичного працівника. Доводиться мати справу з абсолютно різними життєвими ситуаціями та захворюваннями. 2020 рік познайомив нас із новим вірусом та навчив працювати і жити у нових умовах. Ще з початку пандемії я знала, що не буде легко. Через непросте становище у місті (і в цілому в країні) як у людей, так і у медичних працівників з'явилися відчуття паніки та страху. Але разом зі страхом ми розвивали в собі впевненість і відвагу, долали всі перешкоди та «пороги», які поставив нам COVID-19. Напевно, одним із спонукань не здаватись і йти далі були відданість своїй професії, розуміння та відчуття великої відповідальності. Кожного разу, йдучи на роботу, я запевняла себе, що все буде добре, не зважаючи на те, що знала про можливий ризик та непередбачувану небезпеку.
            Через невчасне повідомлення пацієнтами про їхнє самопочуття ми досить часто зіштовхувались із ускладненнями. А хтось, навпаки, навмисно приховував всі симптоми захворювання, що погіршувало протікання хвороби, і цим самим все більше наражали на небезпеку медичних працівників.
            Невпевненість, побоювання, нерозуміння – з такими емоціями ми боролися. Перші дні це був відчай, страх невідомої нам хвороби та її симптомів, часткове непорозуміння з працівниками, моральна неготовність населення і самих медичних працівників до зустрічі віч-на-віч із вірусом. А також інформаційний спам звідусіль, і, як наслідок, самонавіювання, паніка у людей. Ми перемогли свій страх, і робота з хворими на COVID-19 стала для нас звичною.
            Мене довго відмовляли працювати з ковідом мої рідні і близькі люди. Згодом, коли вони оцінили ситуацію, я відчула з їхнього боку підтримку психологічну і моральну.
             З початку епідемії не було достатньої кількості засобів індивідуального захисту, ми ще не знали про комбінезони і було непросто. З часом все налагодилось і довелось звикати до нових умов роботи.
            Захисний костюм за часів пандемії став уніформою. Комбінезон, шапочка, респіратор, окуляри, бахіли, рукавички, у які ретельно заправляли манжети комбінезону. Уся поверхня шкіри має бути максимально захищена, у цьому спорядженні, яке має захищати від небезпечного вірусу, дуже спекотно, а у літню пору просто було нестерпно. Також неготовність медзакладів до масового напливу хворих, які легковажно ставилися до хвороби на початку, і потім у важкому стані, на подачі кисню, ледве доправляли їх до стаціонарів на лікування. Під час надання допомоги і транспортування хворих важко було сприймати тяжкість їхнього стану без емоцій, коли людина задихається і подальша її доля невідома. В такий час завжди уявляєш себе в критичній ситуації. Гірко було, коли не було місця в стаціонарах і доводилося шукати місце госпіталізації, були випадки, що і при необхідності здійснювали реанімаційні заходи ковідним хворим.
            Зі сторони керівництва і адміністрації бригади були забезпечені засобами індивідуального захисту. Постійно відчували допомогу адміністрації, яка підтримувала нас і допомагала у скеруваннях щодо госпіталізації хворих до лікувальних закладів області у найважчий і наймасовіший період захворювання. Також була значна допомога волонтерів, представників різних політичних партій.
            Разом із хворими ми морально підтримували один одного у боротьбі із цим підступним вірусом. Вірус почав мутувати, з'явились нові штами хвороби. Симптоми інші і важчі за попередні, але ми навчилися без глибоких обстежень діагностувати це ураження. Наші бригади зустрілись із важкими хворими, але враховуючи досвід, впевненість у своїх діях, ми наполегливо стали боротися з цією недугою і завжди впевнено виходили на хороші показники. Аналізуючи річну роботу, я думаю – шкода, що не мала такого досвіду раніше, але добре, що його здобула. Я хочу, щоб такий досвід у майбутньому мені не знадобився, а коронавірус щез із Земної кулі, як вірус віспи.
            Постійно навчалися, брали участь в онлайн-конференціях на тему боротьби з ковідом, що дало змогу впевнено боротися з цією недугою. Від мене залежить якісне виконання роботи, поширення інформації про інфекцію серед родичів, знайомих та інших людей, інформування адміністрації у разі критичних ситуацій для швидкого прийняття рішень.
            В Україні після важкої боротьби та довгих очікувань розпочався процес вакцинації від коронавірусної хвороби. Найпершими вакцинували медиків, яких вважають пріоритетною групою. Восени 2020 року більшість з нас перехворіли, в тому числі і я на сучасну інфекцію, дехто у важкій формі. Не зважаючи на те, що після повного одужання у людини протягом певного часу виробляється імунітет до цієї хвороби, я не змінила своєї думки щодо вакцинації. Була побічна дія у вигляді головного болю, біль в м'язах, підвищення t тіла, загальна слабкість, але я сприйняла це як ефективність вакцинації.
            Своєчасна вакцинація є надзвичайно важливою для того, щоб забезпечити надійний захист від важких, загрозливих для життя інфекційних захворювань, а також для того, щоб уникнути накопичення нещеплених груп населення і потенційної втрати колективного імунітету.
             Тому, я свідомо закликаю людей дотримуватися правил карантину, правильно використовувати засоби індивідуального захисту, вакцинуватися – і цим самим вберегти себе та своїх близьких від захворювання COVID-19 і його ускладнень.

 ¤    ¤   ¤

 

Ми зрозуміли: тепер нам нічого боятися

 

Любов ЧЕРЕПІЙ, сестра медична старша відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії КНП «Центральна міська клінічна лікарня» Івано-Франківської міської ради, випускниця Міжгірського медичного училища 2003 р.

Я сестра медична стаціонару відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії (ВАІТ). У цьому відділенні працюю з 2003 року, цілих 18 років! За весь період роботи жодного разу не пожаліла, що працюю саме тут.

«РЕАНІМАЦІЯ» – саме слово викликає страх, а з початком пандемії COVID-19 (з 12.03.2020 року) – панічний страх.

На початку пандемії, коли у відділення почали поступати пацієнти з важкими кисневозалежними вірусобактеріальними пневмоніями, почалася паніка, відчай, страх не тільки за життя пацієнтів, але і за своє здоров'я та життя. А саме: що робити, як вберегтися самій від вірусу?

Спочатку засобів індивідуального захисту було небагато та в недостатній кількості для всіх працівників. Коли масово почали хворіти наші працівники, наступив хаос та відчай, виникло питання, що робити тоді, коли залишиться зовсім мало робочих сил, хто буде доглядати та лікувати пацієнтів! Масово почали звільнятися лікарі, медичні сестри, санітарки, кадрів не вистачало, але я знала, що потрібно рухатись тільки вперед, вірила, що все повинно бути добре!

У відділенні найстрашніше, що може бути в період пандемії, це коли ти робиш все можливе, що від тебе залежить, але нічим не можеш допомогти пацієнтові. Помирають молоді люди, серед них 19-річна дівчина!!! Це страшно! Це важко емоційно, психологічно, фізично. Особливо коли ти цілий день чи добу, а у важкий період навіть і пару діб не знімаєш комбінезон, респіратор і решту захисних засобів, а потім, знявши з себе весь тягар, буквально валишся з ніг, приходиш додому, щоб переночувати і вранці знову до праці. 

 ВАЖКО! Кожного разу, коли йшла до роботи, мені батьки говорили, благали: «Звільняйся, здоров'я важливіше!» Але я переконувала їх, що якщо всі звільняться, то що тоді? Я обрала цю професію і жодного разу не засумнівалася у своєму виборі.

Керівництво закладу підтримувало нас, допомагали. Адміністрація закладу завжди йшла назустріч, особливо тоді, коли критично щось потрібно було для роботи з важкими пацієнтами, реакція була миттєва, завжди та одразу допомагали.

До початку пандемії відділення було забезпечене апаратурою на відсотків 30- 35. За рік часу керівництво лікарні придбало висококласні апарати ШВЛ для неінвазивної СІПАП терапії, висококласний апарат УЗД, монітори, шприцеві насоси, дефібрилятори, електрокардіографи, інгалятори та багато іншої дороговартісної апаратури; багато медикаментів та виробів медичного призначення. Зараз ми забезпечені відсотків на 150! І це, без перебільшення, величезна заслуга керівництва закладу!

Також без фінансової допомоги закладу ми, працівники відділення, не залишились, адміністрація лікарні допомагала під час локдауну з доставкою персоналу з роботи та на роботу, допомагали з продуктами харчування для працівників, забезпечували медичним одягом та взуттям, засобами гігієни та багато іншого.

Отже, насамкінець хочу сказати одне: пережитий рік пандемії в умовах величезного навантаження та уроку на витримку з боку медицини можна описувати не на одному аркуші паперу. Тому, оглянувшись назад, хочу запитати в себе: «Чи хотілося б мені щось змінити в роботі відділення?» – не думаю, а от подякувати від імені всіх працівників, які є у відділенні на даний час, керівництву закладу за всі створені комфортні умови праці, за весь позитивний настрій та підтримку, яку вони надавали і досі надають та роблять все можливе, а в деякій мірі навіть більше!!!

Дуже вдячна тим, хто залишився в умовах ризику, до кінця і досі залишаються працювати в нашому чудовому колективі.

Працюючи в даному колективі у важкий пандемічний період, зробила для себе один величезний висновок – цей колектив та відділення, якою б важкою не була робота в ньому, в порівнянні з іншими, я б не проміняла НІКОЛИ! За час роботи ми стали ріднішими, дружнішими, добрішими, співчутливішими, витривалішими, завзятішими, в деякій мірі розумнішими, загартованими до важких умов праці – скажу одне, тепер нам нічого боятися! Головне – потрібно дотримуватись всіх медичних рекомендацій та порад.

Тому закликаю всіх медичних сестер та братів, молодших медсестер з догляду за пацієнтами, які досі сумнівалися у виборі своєї професії, – НЕ БІЙТЕСЯ! Разом ми всі – величезна рушійна робоча сила, разом ми подолаємо всі страшні віруси та хвороби!

ЗДОРОВ'Я НАМ УСІМ!!!

¤    ¤   ¤

«Виклик сьогодення» непростий, непередбачуваний і жорстокий

Оксана ДОВГАН, старша медична сестра приймального відділення КНП «Івано-Франківська обласна дитяча клінічна лікарня Івано-Франківської обласної ради», випускниця Івано-Франківського базового медичного училища 2002 р.

Щасливі люди долю не клянуть,

Вони з надією: «Все буде!»

І взагалі, радіють, що живуть.

Тому вони і є щасливі люди...

О. Сапріянчук-Маротчак

Я щаслива людина. І найбільше щаслива через те, що обрала професію до душі. Бути медсестрою – моє покликання. Змалечку бачила себе тільки в медичній сфері. Завжди з надією дивлюся у майбутнє і вірю у кращу долю медичних сестер. Дуже задоволена, що не помилилася з вибором професії. Радію, що маю можливість допомагати хворим діткам і популяризувати медсестринство свого стаціонару.

За період роботи у стаціонарі (майже 20 років) було багато професійних випробувань. Та «виклик сьогодення» виявився непростим, непередбачуваним і жорстоким. Особливо важко стало працювати з настанням епідемії.

Перші місяці згадую з тривогою, жахом та зі сльозами на очах. Приймальне відділення нашої лікарні опинилося в епіцентрі захворювання. Багато працівників хворіли, інші працювали в «турборежимі».

На початку не вистачало засобів індивідуального захисту. Тому з вдячністю згадую благодійників, усіх, хто не залишив нас на самоті з цією проблемою. Люди приносили нам дезрозчини, респіратори, захисні екрани. Були навіть люди, які просто приносили упаковку масок або рукавичок. Це додавало сили та ентузіазму в роботі. Переконалася, що доброта людей безмежна і безцінна.

Згадую, як «розривалася», допомагаючи дівчатам на посту та виконуючи свої обов’язки старшої медсестри. Без відпочинку і нарікань старалася сумлінно виконувати свою роботу.

А були такі зміни, коли взагалі сама працювала. Я оформляла медичні карти стаціонарних хворих, допомагала лікарю в первинному огляді пацієнта, вимірювала сатурацію, артеріальний тиск, пульс. Також робила ін’єкції, а ще вимірювала ріст та вагу (щоб правильно призначити дозу препаратів). Допомагала супроводжувати пацієнтів на рентген, УЗД та ще й взяла на себе обов’язки забору крові на СOVID-19. І це все потрібно було зробити швидко та якісно.

Звернень у нас було багато, адже це обласна дитяча лікарня. Всі маленькі пацієнти потребували термінової допомоги. І я намагалася якнайшвидше все зробити, щоб полегшити страждання дитини.

А ще ми тісно співпрацюємо з лікарями інших відділень. Були дітки з апендицитом і одночасно з СOVID, з травмою ока і підозрою на СOVID. Таких ситуацій було безліч .

Складності додавали нам ставлення і поведінка батьків пацієнтів. Іноді вони грубо ображали нас. Казали зняти костюми, бо це наводить страх на їхніх дітей. Мовляв, ковіду немає, і це ми самі придумали.

Я розуміла, що мій обов’язок – надавати допомогу навіть у найскладніших ситуаціях, тому такі слова з «болем у серці» пропускала, не реагувала на них. Неможливо передбачити важкість стану пацієнта, тому ми готові прийняти дитину з будь-якими ускладненнями. Всю роботу потрібно робити в повному екіпіруванні, що створювало неабиякі труднощі. Захисні костюми не пропускають повітря, захисні окуляри одразу пітніють, і бачити в них щось можливо було тільки тоді, коли вода починає стікати по скельцях.

В перший день після такої робочої зміни, коли вийшла на вулицю, не могла надихатися свіжим повітрям. Почала розуміти цінність цього повітря.

Пам’ятаю Христинку: 11 місяців, голубі оченята, бліде личко, важке дихання, висока температура... Працівники швидкої допомоги занесли дитину зі словами: «Дитина на кисні, стан важкий». Дуже швидко ми почали обстеження і госпіталізували дівчинку в реанімаційне відділення. Її оченята ніби благали про допомогу. Вона закарбувалася в моїй пам’яті назавжди. Тоді я зрозуміла, що вірус ковіду не жаліє нікого, навіть малюків.

Ми дуже виснажувались фізично, а ще більше психологічно. Була туга за рідними, адже дочка і чоловік перебували в селі. З мамою і татом спілкувалася тільки по телефону. Вони просили мене взяти відпустку і поберегтися, але я відмовилася. На роботу ходила пішки, так як автобуси не їздили.

А потім було три тижні лікування у стаціонарі. Хвилювалася за роботу відділення. Сумувала за донечкою, адже на той час я її не бачила вже два місяці. Розуміла, що так потрібно. Знала, що це моє життєве випробування, яке я мушу пройти.

Вірила, що одужаю. Робила все для того, щоб якнайшвидше реабілітуватися і повернутися до своїх обов’язків. Підтримка рідних, друзів і колег додавала сили.

Маю надію, що скоро труднощі з пандемією закінчаться. Потреби і проблеми медичних сестер будуть почуті. Мрію, щоб нашу роботу достойно оцінили в суспільстві.

 

¤    ¤   ¤

Робили для пацієнтів все можливо і неможливе

Віта МАРТИН, старша медична сестра педіатрично-соматичного відділення № 1 КНП «Міська дитяча клінічна лікарня» Івано-Франківської міської ради, випускниця Івано-Франківського національного медичного університету, факультет «Сестринська справа» 2009 р.

Будьмо знайомі: мене звати Мартин Віта Миколаївна. Вже майже 12 років я працюю медичною сестрою у КНП «Міська дитяча клінічна лікарня» ІФ МР. А з 1 квітня 2020 року я стала старшою медичною сестрою педіатрично-соматичного відділення № 1.

Мені дуже подобається моя робота. Я завжди сумлінно працювала, старалася якнайкраще виконувати свої обов'язки. Думала, що так буде й надалі. Не очікувала, що можуть настати якісь зміни і такі важкі часи. Пандемія для всіх стала великою несподіванкою, складним випробуванням та справжнім викликом для медичних працівників.

Спочатку я відносилася до цього скептично, але з обережністю. Все почало змінюватися, коли ця недуга почала активно поширюватися і кількість хворих зростала з кожним днем.

Згодом місць у лікарнях для госпіталізації пацієнтів вже не було, тому моє педіатрично-соматичне відділення № 1 вирішили перепрофілювати в терапію № 3.

4 листопада 2020 року до нашого керівництва звернулася міська влада з проханням дозволити розгорнути госпіталізацію для дорослих людей, які захворіли на COVID-19. У зв'язку з такою ситуацією персоналу на той час дуже бракувало, тому всіх працівників просили залишитись на своїх робочих місцях працювати з дорослими пацієнтами.

У наших очах був страх. Мабуть, у кожного були думки про те, щоб звільнитись і не ставити під загрозу власне здоров'я, але хто, як не ми маємо протидіяти цій хворобі? Така наша професія: дбати про здоров'я пацієнтів та рятувати їм життя.

Отже, всі залишилися, щоб продовжити працювати. На додачу, у нас була ще одна складність, адже робота з дорослими терапевтичними пацієнтами відрізняється від роботи з дітками, але ми сказали собі, що з усім справимось! Того ж дня розпочалася підготовка для госпіталізації пацієнтів. Потрібно було робити все дуже швидко, часу практично не було. Разом ми все встигли зробити і впоралися за два дні.

04.11.2020 р. я та КНП «Міська клінічна лікарня № 1» ІФ МР уклали угоду. Я взяла на себе всю матеріальну відповідальність і обов'язки старшої медичної сестри та сестри-господині. 05.11.2020 р. мої медичні сестри та молодші медичні сестри також підписали угоду з КНП «Міська клінічна лікарня № 1» ІФ МР. У момент підготовки я займалася перевезенням медикаментів, білизни, відокремленням чистої зони від брудної, складанням графіку чергувань, заведенням нової документації та ще багатьма іншими справами.

6 листопада 2020 року пролунав дзвінок в двері... Швидка медична допомога привезла першого пацієнта в наше відділення з підозрою на COVID-19. Того ж дня, всього за добу, у нашу терапію № 3 було прийнято 18 пацієнтів. У кожного був різний стан важкості, в кожного з них у очах ми бачили страх смерті.

Наші працівники завжди розраджували та підтримували пацієнтів. Тому що віра у власне виздоровлення є важливим елементом на шляху до одужання.

Коли рівень кисню крові в пацієнтів знижувався, їх мали переводити у КНП «Міська клінічна лікарня № 1» ІФ МР для госпіталізації у відділення інтенсивної терапії. Бували випадки, коли ця госпіталізація була вкрай необхідна.

Хоча деякі пацієнти категорично відмовлялися від такої госпіталізації, бо вважали, що цим вони наближаються на крок ближче до смерті. Один з пацієнтів, у якого погіршився стан, сказав: «Нас у палаті троє, ми одночасно разом прибули до лікарні і разом маємо, в один день, піти додому». І справді, стан пацієнта покращився. Отже, це є одним з багатьох яскравих прикладів, наскільки самоналаштування впливає на стан нашого здоров'я.

При одній розмові із завідувачкою відділення вона сказала, що потрібно бути готовими до летальних випадків і для цього потрібно мати мішки та ширми. Але я з вірою сказала: «Ні! Нам це не потрібно, у нас ніхто не буде помирати». Дякувати Богу, так і сталося. Всі залишались живими. З часом пацієнтів виписували додому, і вони були дуже вдячними за все.

Коли захворюваність почала зменшуватися, я раділа, що з моїх працівників ніхто не захворів. Але, на жаль, 5 грудня 2020 року захворіла наша молодша медична сестра. Стан її погіршувався, вона проходила довге лікування та реабілітацію. На щастя, вона змогла побороти хворобу і все закінчилося добре.

Роботи було дуже багато, але мої колеги звикли працювати, тому не злякалися труднощів. Лікуючий персонал робив для пацієнтів все можливе та неможливе. Кожен працював у посиленому режимі.

Я працювала місяць без вихідних.

Медичні сестри працювали цілодобово, практично не відходячи від пацієнтів. Виконували призначення лікуючих лікарів: робили внутрішньовенні, внутрішньом'язеві і підшкірні ін'єкції, вимірювали температуру тіла, артеріальний тиск та рівень кисню в крові. Молодші медичні сестри повинні були частіше мити підлоги, кварцувати та провітрювати приміщення, приймати і доставляти передачі пацієнтам.

Щоб не заразитися від пацієнтів, доводилося використовувати засоби індивідуального захисту: одноразові медичні костюми, респіратори, захисні щитки. Працювати таким чином було некомфортно, але ми повинні були якось захищатися. Потрібно було бути підтримкою для пацієнтів, хоч часто й самі потребували психологічної допомоги. Старалися підбадьорювати один одного, як могли. Я завжди казала, що ми все зможемо, бо ми сильніші, ніж COVID-19. Фізично і морально було дуже важко, але ми не здавалися, бо були потрібні нашим пацієнтам та один одному.

За допомогу та підтримку хочу висловити подяку директору КНП «Міська дитяча клінічна лікарня" ІФ МР О.Я. Бойчук, головній медичній сестрі Т.М. Боднар, а також усім своїм колегам, персоналу терапії № 3 за старання і таку плідну працю. Я дуже рада, що ми змогли перебороти свій страх і допомогти людям.

Пандемія – це страшна річ, яка завдала нам колосальних проблем та багато втрат... Зараз ми повернулися до роботи з дітьми, але й надалі продовжуємо активно боротися проти зловісного COVID-19. Сподіваємось, що найважче вже позаду і скоро всі зможуть зняти маски та почати жити звичайним життям, яке було до карантину. Хочеться вірити, що найближчим часом нарешті все закінчиться і все це залишиться лише на сторінках історії.

Як би не розвивались події в майбутньому, ми певні, що можемо протидіяти будь-якій хворобі. Наша сила – в злагодженій роботі колективу, професіоналізмі, високій духовній стійкості та Божій опіці.

¤    ¤   ¤

Найважче не те, що COVID-19 робить з тобою, а з твоїми близькими

 

Ніна КЛИМ, медсестра КНП «Городенківська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Городенківської міської ради, випускниця Чортківського базового медичного училища 1999 р.

Такі історії, як ця, зазвичай мають залишатись всередині, ба більше – краще б їх і не було. Кажуть, Бог не дає людині надміру того, що вона може винести і, як на мене, якби не віра в нього і сили, які Він давав і дає мені і всім моїм колегам, це і справді Чудо.

Якби мене запитали, що було найважчим у праці медика в період розпалу карантину, то я б точно відповіла, що найважче було не те, що робота із COVID-19 робить із тобою, а те, що вона робить із твоїми близькими, як вони переживаннями і недоспаними ночами проходять цей період разом із тобою буквально і морально.

Коли нам вперше сказали про добові чергування, здавалось би, все було під контролем, ми працювали, допомагали хворим і все було спокійно допоки пік Covid-19 не ставав дедалі гіршим. Недоспані ночі і перевтома ставали частиною мого існування. Так багато людей, які просять допомоги, – і все без толку, адже одні приїжджали за іншими, були ті, кому допомога була необхідною ж одразу, як тільки привозили, і ті, які приїжджали без надії на допомогу.

Щоразу чергова машина після опівночі і хрипке дихання хворого, яке стоїть у вухах, як тільки згадаєш про це, в цю саму хвилину ми веземо людину в реанімацію, боремося усіма силами за кисень в його грудях, а через деякий час кисень стає не потрібен... Груди жавріли, допоки легені не згоріли. І в такі моменти ти не знаєш, куди себе діти, хочеться побути на самоті, а можливості такої немає – приріст хворих не йде на спад, а тільки збільшується. Страшнішого в моєму житті до цього періоду не було, тільки зараз, пропрацювавши багато років в лікарні, я усвідомила, яке коротке життя. І що кисень, яким все життя я дихала, може стати неабияк дорогим задоволенням.

Щоразу, коли я приходила додому після трьох чи чотирьох діб, діти накидалися на мене, обіймаючи і цілуючи, чоловік просто мовчки чекав у дверях своєї черги обіймів. Заради отаких моментів я хотіла жити, саме сім’я в той початковий період пандемії була моїм фундаментом. І, приходячи додому, я була у своєму маленькому бункері, де на мить могла забути про катастрофу, яка повисла над нами. В перші місяці було найважче, яким би непробивним не був мій домашній бункер, час від часу миті із роботи випливали в голові і не хотілось тоді нічого, а тільки побути на самоті.

Моя сім’я, звичайно ж, ізолювалась на перший час моєї роботи. До батьків я не їздила вже другий місяць через страх, що можу перенести їм щось, тому старалась спілкуватись на відстані, «поки вони живі – ми діти», це було найкраще рішення. Не раз мама дзвонила до мене і я просто не знала, що їй сказати, ми могли якийсь час мовчати в трубку, а потім завершувати дзвінок... Не те щоб я не мала про що їй розповісти, просто не хотіла її, мов посудину, наповнювати всім тим жахом, що творився всередині мене, не хотіла ділитись тим, чим би зі мною, напевне, не поділилася донька – не через те, що не довіряє, а просто тому, що любить. Інколи ми говорили багато, просто годинами, але завжди наступала мить, коли в телефоні була тиша, сльози стояли на краю повік, готові просто зараз прорвати дамбу, і вода потече донизу, утворюючи мокрі сліди по білій шкірі, але мама мовчки все розуміла і одразу переводила тему. Я думаю, в неї сльози дамбу не раз вже проривали, тільки вона про це не казала, вона молилась за нас всіх, і цю броню я відчувала в найважчі моменти, молитвою мама витягувала мене із безодні на відстані.

Проходив час і пандемія, як паразит, увійшла в наше життя так сильно, що, здавалось би, все так завжди і було: маски, рукавиці, антисептики, вічно сирени карет швидкої по місту. Ми просто видихлись, зрозумівши, що внутрішніми переживаннями ми далеко не заїдемо, на деякі речі потрібно дивитись простіше, сприймати хворобу по-іншому і власні переживання глушити сильною любов’ю до тих, кому допомагаєш – і все одразу стане на свої місця.

Єдине за що, на мою думку, я вдячна пандемії – це те, що вона всім нам донесла, наскільки сильною потрібна опора сім’ї у важку хвилину, наскільки рідні люди є частиною нас самих і наскільки сильно ми були далекі один від одного до неї.

 Вона показала, наскільки сильною я можу бути, коли за спиною моя сім’я.

 

¤    ¤   ¤

Стерта антисептиком весна

 

Тетянана БОЙЧУК, медсестра КНП «Городенківська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Городенківської міської ради, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1988 р.

Зазвичай історії героїчних подвигів починаються із не менш героїчних поривів, наповнених благородністю до скрипу на зубах. Як я пішла в ковідний відділ? Якогось ранку тієї стертої антисептиком весни нас поставили перед фактом: відділення неврології, де я працювала останні 20 років, перепрофілювали в «ковідне» відділення. Вже два місяці світ лихоманило страшним і незрозумілим діагнозом COVID-19, ще зимою таким далеким… А весною ми вже сиділи і чекали, хто переїде жити в інфекцію мінімум на місяць.

І жили – лікарі, медсестри, санітарки – всі закриті з хворими в лікарні, доки світ намагався зрозуміти, що це, чим лікується і як вбиває.

Починалося все повільно, з 2-3 хворих, не важких, але абсолютно незрозумілих для лікарів. Важко лікувати патологію, якої ти не знаєш. І ніхто не знає. А пацієнти бояться і плачуть. Одного похмурого сірого ранку ми перевозили важкого пацієнта, накрапав дощ, небо свинцевого кольору тиснуло на мозок, до дверей під’їжджав старий ВАЗ «буханка». Родина поряд плаче, пацієнт в машині плаче, плачу і я...

За кілька місяців хворими вже були зайняті всі ліжка, доступні на той час. Розгорнули додаткові. Не пройшло і півроку, як майже всі відділи нашої лікарні перепрофілювали в інфекційні, залишивши тільки ургентну допомогу. Всі були в ковіді, і я з коліжанками – в перших рядах.

Костюми, маски, щитки, страх, піт, сльози, крик, вічний поспіх, навантаження безбожне, судин для ін’єкцій не видно за конденсатом на щитку, благо, за двадцять років стажу я їх руками відчуваю. З 8 ранку до 1-2 ночі на ногах, повні кишені таблеток, у всіх десяти пальцях шприци, в зубах джгут, в серці гордість, в душі – страх змінити медичну маску на кисневу... 35-40 хворих, у всіх – пачки уколів і крапельниць. А потім це ще списувати все треба до світанку, всі ліки безкоштовні для хворих, лікарняні, фінансово підзвітні...

Хоча були і важчі аспекти. Пацієнт бачить доктора 1-3 рази за день, а медсестру – постійно, тому і емпатія виробляється набагато сильніша. «Сестричко, я буду жити? Сестро, що зі мною? Пані, чому я не можу дихати? Чому до мене не пускають родичів, а мене – в магазин? Що це за гестапо, я подзвоню на гарячу лінію!». І з усіма треба говорити, кожному якось відповісти, заспокоїти, пояснити, накричати, заборонити...

І для молодшого персоналу некоректно при пацієнтах якось коментувати їх стан чи вказівки лікуючого доктора. Хоча траплялись і такі колеги, які чомусь вирішили, що якщо вони 30 років миють підлоги в лікарні і міняють памперси хворим, то знають більше за молодого лікаря…

То що робити? Як опівночі, дивлячись в очі пацієнтові, сказати, що світанку він може не побачити? А він тримає за руку, з останніх сил, чекає доброго слова. А якщо це твої знайомі чи друзі? Як сказати колишньому однокласнику, що його родич помирає? І тобі ще дві палати обійти, а потім всі документи заповнити. І зранку якось посміхатись дітям, обговорювати з чоловіком плани на вихідні. Ти сильна, ти справишся, «ти ж працюєш день через три, що тут важкого?». Що важкого? Я не буду це коментувати. Хто працював в таких умовах – знає без мене. Хто не пробував – я не поясню.

Родина, звісно, все розуміла. Підтримували як уміли, теплим словом, пледом на плечі, прибраним домом, приготовленою їжею. Сини нарешті готувати почали не просто так, а всерйоз і багато, на всіх і на кілька днів – вже плюс. Картопля, правда, недоварена постійно...

Колеги розуміли гірше. Особливо поза межами інфекційного відділу. Їм збоку виглядало, ніби ми тут нічого не робимо і заробляєм мільйони, повний інтернет легенд про «+300% до зарплати всім в ковіді». Не буду заперечувати, багато хто це розцінював як сезонні заробітки. Тільки від польського пана можна поїхати назад додому або на іншу роботу, з «ковіду» – ні кроку назад, хворих все більше… За межами лікарні не розуміли взагалі, сахались як від чумної, мало не плювали в лице і плечі одночасно! Я їх не осуджую, далеким від медицини людям ще страшніше, ніж нам, невідомість завжди лякає найбільше. Але і згадувати це не хочу.

Добре, що паніка минула, і люди вже сміливо ходять в магазини і бари без масок, я з такими ще зустрінусь у відділі, коли буду черговий раз давати на підпис згоду на лікування. Після 20 років в лікарні і цілого року в ковіді мені вже нічому дивуватись. Тільки лікарських призначень все більше, а вмирають все частіше. На початку було легше, не вірте байкам, що епідемія стихає…

Зате за цей рік алгоритм роботи вже чітко вироблений, відточений, логічний. Лікарі знають, на що в першу чергу звертати увагу і як попереджувати ускладнення, сестринські команди працюють так, що швейцарські майстри годинникової справи тихенько гризуть пружини. Адміністрація з усіх сил старається вчасно і гідно оплачувати роботу. А заздрісні перешіптування нековідного персоналу майже припинились, бо майже всі спробували цього хліба через щиток і маску, підсоленого потом і сльозами.

Висновку не буде, доки це все не закінчиться остаточно. Щастя всім, здоров’я, абсолютно безкоштовно! І нехай ніхто без маски не піде.

 

¤    ¤   ¤

Білий халат і шапочка заховались у захисний костюм

 

Галина СИДОРАК, медсестра КНП «Городенківська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Городенківської міської ради, випускниця Санчурського медичного училища (Кіровська обл., Росія) 1992 р.

Як вийдеш ти надвір, мій друже,

Побачиш вулиці пусті,

Будеш питать, де усі люди,

Чому немає ні душі?

То ж знай, що то прийшла хвороба,

На нашу землю здалечінь,

І не лише на Україні

А й всьому світі – карантин!

Майже щодня ЗМІ говорять нам про небезпеку, що шириться стрімко по всьому світі. Чому так швидко COVID-19 зламав всі стереотипи, що ми захищені, що ми маємо імунітет, що ми вміємо боротись з будь-якою хворобою?

Карантин… Він кардинально змінив життя більшості людей на планеті, змусив усіх залишатися у соціальній ізоляції та відмовитись від багатьох буденних радощів у вигляді зустрічей з друзями на каву чи прогулянки. Проте від ізоляції залежить, чи будемо ми здорові, чи не будемо хворіти. А хворіти ніхто не любить, тому що це робить тебе слабким, порушує твій звичайний розпорядок дня, вириває із суспільства і не дозволяє досягти поставлених цілей.

У цей нелегкий для суспільства час, час боротьби з COVID-19, багато людей перенесли цю страшну хворобу. Але знайте: не потрібно падати духом. Потрібно жити далі. Як писав Авіцена: «Головним скарбом життя на землі є не те, що ти її завоював, не багатства, що їх маєш у скринях. Головним скарбом життя є здоров’я, і щоб його зберегти, потрібно багато знати».

Вже двадцять п’ять років я працюю медсестрою у ЛОР-відділі. Не раз бачила важких пацієнтів, в очах яких був відчай і водночас благання про допомогу. З усіх сил намагалася їх підтримати морально і фізично. Отримувала задоволення, коли хворий швидко одужував, коли у нього з’явилась усмішка, на очах сльози щастя, коли щирі слова подяки були адресовані мені.

Але 2020 рік раптово змінив моє життя. І білий халат, біленька шапочка миттєво заховалися у захисний костюм, від COVID-19. Мене охопив і відчай, і страх. Що робити? Як діяти, коли перед тобою хворий на коронавірус? Які препарати потрібно? Багато медичних працівників боялися брати на себе відповідальність за життя ковідних хворих. Але ми всі знаємо, що клятву Гіпократа ніхто не відміняв. І це треба пам’ятати, коли ти готовий рятувати пацієнтів.

Мені теж було важко прийняти рішення щодо роботи в інфекційному відділенні, призначеному для хворих на COVID-19. Але хтось має бути прикладом для інших. Все зваживши, знайшовши підтримку в рідних, колег по роботі, адміністрації Городенківської БЛІЛ, я почала працювати в ковідному відділенні. Було спочатку дуже важко, виникало багато питань. Боялась, що не зможу справитися ні зі своїми емоціями, ні зі своїми обов’язками, оскільки потік хворих щодня збільшувався.

Дорогі препарати, кисень, захисні костюми на той момент були дуже потрібні. Тому на боротьбу з ковідом адміністрація з бюджету виділила великі кошти. Палати, ліжко-місця, апаратура, реанімаційні автомобілі, киснева траса, засоби для захисту медичних працівників – все необхідне було в нашій опорній лікарні.

Рік важкий, досвід великий, багато що зрозуміла, чого навчилася. Я впевнилася, що стан здоров’я кожного залежить від того, що сама людина робить для збереження і зміцнення свого здоров’я, тобто здоров’я кожного знаходиться в його руках. Чому я так говорю? А тому, що ми беремося за розум тільки тоді, коли відчуваємо, що так далі тривати не може. Нехтуємо правилами безпеки, яких так необхідно дотримуватися. Де наші «дистанції», де носіння масок у громадських місцях, чи завжди користуємося антисептиками?

Тому недаремно в народі кажуть: «Тільки тоді справжню ціну здоров’я взнаєш, коли його втратиш». Отже, здоров’я кожної людини залежить від неї самої.

Бережіть себе!

 

¤    ¤   ¤

Коронавірус змінив світ і змінив мене

 

Уляна ПАВЛИШИН, медсестра КНП «Городенківська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Городенківської міської ради, випускниця Рашковецького медичного училища БДМУ 2005 р.

Дивлячись на споруду, в якій розташоване інфекційне відділення, ніколи не знаєш, що там, за вікнами. Відкриваючи двері, ти опиняєшся в іншому світі. Де шум апаратів ШВЛ, де писк монітору, стукіт у вікні – це все звуки, які не дозволяють покинути робоче місце, немає спокою, бо неможливо спрогнозувати, як поведе себе сьогодні хвороба. І так 24 години – ти маєш бути уважним, зосередженим, упевненим, максимально приділити увагу усім пацієнтам. І коли настає світанок, ти починаєш маніпуляції із думкою, що ще трошки – і ти підеш додому. Та, на жаль, виходячи за двері, ти озираєшся на вікна корпусу, за якими знаєш усіх пацієнтів та їхні історії. Знову по колу… Новий день… Нові пацієнти… Нові історії… Нові переживання… Нові перемоги… Нові втрати…

Основні сфери життя усіх людей вже не будуть такими, як ще рік тому. Коронавірус є! Він змінив світ. Він змінив мене…

Навчив нас жити і працювати у нових умовах. Кожна людина за цей рік кардинально змінила своє життя, в тому числі і я. Впродовж року, ризикуючи здоров’ям своїм і своїх рідних, працюючи у ковідному відділенні. Спочатку був страх і чітке уявлення того, що буде не легко. Йдучи на роботу, завжди знала, що все буде добре тому, що я люблю свою професію.

Спочатку моя сім’я не знала, в якому відділенні я працюю, оскільки на той час всі боялися нової страшної недуги. Та коли я розповіла рідним, де я працюю, вони підтримали мене. Кожний раз, коли йшла на зміну, я відчувала підтримку і любов своїх хлопців. Тому старалася належно працювати заради них.

З самого початку пандемії були страх, паніка і відчай, нерозуміння, як боротися з цією інфекцією? Як дивитися в очі пацієнтів, які сподіваються на життя, хоча не можуть самостійно дихати? Як підібрати слова, які можуть їх підтримати? Як змиритись, що реанімаційні заходи не завжди дають результат? Після кожного ургентного випадку аналізуєш дії, помилки, шукаєш причину невдачі. Це важко прийняти… Але в сусідніх палатах є ще пацієнти, до яких треба підійти та продовжити працювати.

Незважаючи на все, ми навчилися працювати у цих непростих умовах, контролювати свої емоції, долати свій страх. Одягати важкі незручні халати, некомфортні щитки, які при першому подиху запотівають, та респіратор, в якому важко дихати.

За цей рік керівництво лікарні обладнало наше відділення всім необхідним: потужними апаратами ШВЛ, концентраторами, моніторами, електрокардіографами, засобами індивідуального захисту. Адміністрація завжди йде назустріч у вирішенні тих чи інших питань.

Наш колектив кожного дня стикається з непорозумінням, тиском зі сторони родичів. Це викликає почуття образи за те, що ми виконуємо свою роботу, а вони знецінюють її. Це є неприємним аспектом нашої роботи, оскільки залишає відбиток у серці. Навіть часом, попри будь-яку образу, ми розмовляємо з родичами та пацієнтами коректно та з розумінням. Кожен випадок закарбовується в пам’яті надовго та додає сивого волосся.

Працюючи у такій команді, ми стали сильні, вольові, витривалі. Кожен із нас своїм позитивним настроєм і підтримкою створює свою атмосферу, що хочеться працювати попри те, як би не було важко.

Пам’ятаючи страх та відчай, з яким я прийшла в ковідне відділення, я не могла подумати, що вони переростуть у нові навики та риси характеру.

Народе! Бережіть себе та здоров’я своїх рідних…

І якщо Ви станете пацієнтом – довіртесь лікарю…

А якщо ви родич пацієнта – пам’ятайте про коректне ставлення до медперсоналу…

Ми також живі люди.

 

¤    ¤   ¤

Надія в благальних очах важких пацієнтів

 

Оксана НОВОСЕЛЬСЬКА, хірургічна медсестра КНП «Городенківська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Городенківської міської ради, випускниця Коломийського медичного училища 1988 р.

Поринув світ в страшну хворобу,

У смуток, біль і плач людей.

Їм медики прийшли на допомогу,

Життя людей рятують кожний день.

Не похвали їм треба, не визнання,

Їм людська шана більше за усе.

Хай зникне вірус й ці страшні страждання,

Хай буде мир й здоров’я в усіх міцне.

За мир стоять солдати у окопах,

А за здоров’я – медики щодня,

Ті, що давали клятву Гіпократа,

Віддаючи здоров’я і життя.

Як страшний сон, як виклик долі, що увірвався в життя людей, як кара Господня, що запанувала над світом, так у наше життя більше року тому прийшла пандемія. Пандемія Всесвітня, що охопила всі країни і континенти, що зруйнувала мільйони життів, спопелила тисячу планів, дала людям зрозуміти, яка то цінність – життя.

Тисячі українських медиків, як і вся медична спільнота світу, стали на захист в боротьбі зі страшною недугою, на захист людського життя.

Страх. Біль. Благаючі очі пацієнтів «Допоможіть» привела мене, хірургічну медсестру, у ковідне відділення на допомогу своїм колегам і на спасіння хворих. На клич, що потрібно працювати там, де важко, де благальні очі важких пацієнтів дивляться на тебе з надією на своє спасіння, там роздумів бути не може.

Я розуміла – в цей важкий час моя допомога потрібна тут, де людський біль, де страх, страждання і надія на життя.

Білий халат змінився на ковідне екіпірування. З обережністю, щоб не заразитися і захистити своїх рідних, відкинувши страх і втому, поринула у будні чергувань. Перші дні це був, напевне, відчай, відчай незнання хворих, незнання хвороби, відповідальність і зусилля до хворих людей. Так почалися чергування, важкі, виснажливі, без спокою і відпочинку. Уколи, крапельниці, таблетки і постійні запитання хворого: «Сестричко, а в мене сатурація сьогодні краща?». Це болісно чути, це важко бачити, як без кисню хворий не може провести кілька хвилин, як у тремтячому голосі і широко відкритих очах жевріє надія на спасіння, як хворого, так і його рідних.

Вони стають тобі близькими і знайомими, вони дарують тобі свою посмішку і вдячність, коли стають здоровіші і ця страшна недуга відпускає. Ти живеш з ними їхніми болями і хвилюваннями, ти заспокоюєш їх від страху і тривоги, ти розраджуєш, у кого опускаються руки. Але не опускаєш руки сам, тому що від тебе залежить перемога над хворобою.

А скільки болю в серці треба відчути, коли на твоїх очах помирає хворий, коли ти безсилий допомогти, коли день і ніч, проведені біля ліжка пацієнта, стають марними. Важко це зрозуміти нам, до болю прикро усвідомити родині, до глибини душі не можна збагнути, чому цей страшний вірус забирає особливо молодих, здорових людей. Тих, кому б ще жити і радіти.

Але підтримка в житті людини має особливе значення. Не полишає мене підтримки моя сім’я, яка хвилюється і переживає за кожне проведене чергування. Особливо син, який став теж на цей медичний шлях, обравши таку гуманну професію лікаря. А підтримка колективу – то особливе. Коли допоможуть, зрозуміють і завжди порадять. Від уваги колег та керівництва працювати легше.

Зрозумівши, що мій вибір правильний, я багато чого навчилась нового, тактики та підходів до такої страшної недуги. Я побачила, як хворі, що були за крок до смерті, – вижили і стали іншими очима дивитись на дароване життя. Я відчула, ідучи з чергувань втомлена і безсила, що труд і турбота дарують хворим надію. От тільки б надію дарували нам наші можновладці… Надію на те, що наша праця медиків стане в країні більш потрібною і оціненою не тільки в час пандемії, а і в повсякденному житті.

За цей час праці в ковідному відділенні, проникнувши в біль і страждання людей, я зрозуміла, що ніщо в житті не має такої цінності, як міцне здоров’я і радість життя.

Тому сьогодні, в ці передвеликодні дні, ми помолимося за здоров’я своїх родин, за мир і спокій в Україні, за закінчення пандемії на землі.

Хай буде мир і спокій в наших душах,

Міцне здоров’я буде кожну мить,

І Великодні дзвони сповістять нам,

Що нас Господь усіх благословить.

Наша адреса

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради

Пошук