ГОСТЮК Петро Іванович. Навчався в Станіславській фельдшерсько-акушерській школі у 1948-1951 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення був направлений у Жаб’є (тепер Верховина) фельдшером. У 1957-1963 рр. – навчання в Станіславському (з 1962 р. – Івано-Франківському) медичному інституті. Після закінчення працював завідувачем терапевтичного відділення Яблунівської районної лікарні. З 1966 р. – аспірант кафедри, з – 1970 р. – асистент кафедри загальної терапії, а з 1985 р. – доцент кафедри терапії Івано-Франківського державного медичного інституту. Кандидат медичних наук. У 1967 р. закінчив курси (програму) підготовки резерву для праці у Всесвітній організації охорони здоров’я, а у 1968 р. – курси лікарів-викладачів для закордонного відрядження. У 1973 р. – головний лікар всіх студентських загонів Тюменської області. У 1979-1983 рр. – член групи професорів організації Кабульського медичного інституту в Афганістані, організатор та викладач трьох кафедр терапії Кабульського медінституту. Автор спільного підручника з терапії для студентів англійською та перською мовами. З 2003 р. – доцент кафедри анатомії і фізіології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Автор 58 наукових праць. Написав книгу мемуарів «Життєві та медичні пригоди Петра Івановича або Життя – як воно є», яку подарував бібліотеці ІФМФК. Дружина Надія Петрівна Гостюк – лікар-окуліст, у 60-х роках минулого століття викладала очні хвороби в Івано-Франківському медичному училищі.
Петро ГОСТЮК: У школі студенти хоч і жили бідно, але були дружні і старалися добре вчитися
З книги «Життєві та медичні пригоди Петра Івановича або Життя – як воно є»:
«Перед 1 вересня 1948 року Петрик отримав по пошті запрошення на навчання у Станіславську фельдшерсько-акушерську школу. І його батькові нічого не залишалося робити, як відпустити сина на навчання. Із Петриком до Станіславова поїхав татів брат Юсип. У школі Петрику у гуртожитку не було місця, і вуйко Юсип домовився про житло для нього у приміському селі Пасічна недалеко від школи. І так Петрик став студентом, причому наймолодшим на всю школу.
У школі було два відділення: для хлопців фельдшерське, а для дівчат – акушерське. Навчання Петрикові давалося легко, хоч було велике навантаження заняттями, тому що крім медицини ще проходили програму за середню школу. Але умови життя були дуже важкі, тому що майже всі студенти жили за рахунок стипендії. А її давали лише тим, хто вчився на «4» і «5», а якщо студент отримував на екзамені «3», то стипендію не видавали. Студенти там були не лише такі, що закінчили сьомий клас, а й більшість тих, що закінчили 10 класів, і більше половини студентів серед хлопців були фронтовики.
Петрик теж жив майже лише на стипендію, тому що його тато витратився матеріально на лікування своєї хворої дружини. Він був змушений продати коня, овець і міг допомогти Петрикові лише деякими продуктами для харчування. Але і їх ще потрібно було Петрикові привезти із Хімчина до Станіславова, а грошей на проїзд, як правило, бракувало, не тільки у Петрика, а майже у всіх тодішніх студентів. І студенти тоді їздили на поїздах «зайцями», тобто безбілетниками.
Петрик вперше був далеко від дому і дуже сумував за домом, за татом, за товаришами, яких він залишив вдома. Він деколи увечері виходив зі своєї квартири, яку винаймав разом із своїм земляком, до воріт, дивився на місяць, зорі і думав, що той місяць і зорі теж бачать ті, хто залишився у Хімчині, і Петрикові здавалося, що він так спілкується зі своїм татом та зі своїми товаришами в Хімчині. Але через деякий час Петрик перестав сумувати за домом, тому що один-два рази на місяць він їздив додому, щоб привезти собі деяких харчів.
На фельдшерському відділенні було 40 студентів хлопців, але через деякий час близько 10 студентів перестали ходити на заняття. Говорили, що їх було заарештовано. Деталі Петрик узнав лиш тоді, коли він уже навчався в медичному інституті в місті Станіславові.
Хлопці у фельдшерській групі були дружні, старалися добре вчитися, але старші часом шуткували з молодшими не завжди дружно. Правда, Петрика ніхто не займав, тому що він був наймолодший, та ще й ростом малий.
Петрик зимою не мав у що вбратися і змушений був ходити у піджаку, який був трохи завеликий на нього, зате він вдягав під піджака грубий шерстяний светр і так спасався від холоду. А взуттям йому слугували парусинові туфлі, які промокали, коли була волога. Але Петрик легко переносив холод, а часом і голод. Деколи Петрик їздив додому, щоб там добре попоїсти, та ще й щось привезти собі із харчів.
У школі студенти хоч і жили бідно, але були дружні і старалися добре вчитися. Вчителі були досвідчені і давали добрі знання студентам.
Але була одна вчителька, яка викладала російську мову і літературу, вона на екзаменах деколи ставила студентам занижені оцінки, тоді студент, якщо одержував на екзамені трійку, то залишався без стипендії. Та вчителька приходила на заняття у воєнній льотній куртці – її чоловік був льотчик. На перерві, коли у неї був урок у хлопців, то вона не йшла в учительську, а сиділа у класі за столом, виймала із своєї сумки булочку з ковбасою і їла її на очах у хлопців, у яких від голоду текла слинка, і тому вони на перерві втікали з класу.
Одного разу, коли у хлопців був урок біології і вони робили якийсь дослід із жабами, а після того уроку був урок російської, то старші хлопці-фронтовики сказали, щоб на перерві між уроком російської мови хлопці не втікали із класу. На перерві вчителька з російської мови взяла свою сумку, сидячи за столом, відкрила її і стала заглядати в сумку. А вона носила окуляри з високими діоптріями, і тому завжди низько нахилялася чи над журналом, чи над книжкою, так і цього разу нахилилася над відкритою сумкою. Петрик сидів за першою партою біля стола і бачить, що коли вчителька розгорнула папір, в якому у неї в сумці була булочка з ковбасою – із того кулька паперу прямо вчительці в лице вискакує та велика жаба, яку принесли на урок біології. Правда, слід віддати вчительці належне – вона навіть не скрикнула, лише встала і вийшла швидко з класу. Тоді старші хлопці сказали Петрику, щоб він вийшов у коридор, там заховався за бюстом Леніна, який був у коридорі, і бачить, що по коридору йде вчителька російської мови, а за нею директор школи. Коли вчителька взялася за ручку дверей, то її почало трясти і вона скрикнула, що електричний струм. Директор почав сперечатися із вчителькою, що не може бути струму. А після того як вчителька все ще розказувала, що то був електричний струм, директор спокійно відчинив двері і вони зайшли у клас. У класі було видно, що там, де мав би бути вимикач світла, його не було, лише стирчали два короткі електричні ізольовані дроти. Лише коли їхні ізольовані кінці з’єднували, то тоді загорялася лампочка, але вони не були з’єднані. Правда, два інші проводи, які з’єднували ручку дверей із цими кінцями – вилетіли через відчинене вікно надвір. А директор, мабуть, подумав, що жаби теж не було, так само як електричного струму. Після цього випадку вчителька російської мови більше на екзамені не придиралася до студентів.
А такі включателі електрики були і в інших класах школи. І Петрик зрозумів, що можна вчити, а можна і провчити, якщо це потрібно. А із фронтовиками потрібно поводитися по-людськи, гідно.
Студенти Петрикової групи були дуже дружні, і не дивлячись на трудне студентське життя, не падали духом. Крім того, що старалися добре вчитися, ще й тішили себе піснями. На перерві між парами як починали співати цілою групою – то аж вікна дрижали. Якось на перерві, коли хлопці співали, до класу зайшов викладач біології, а він ще був керівником шкільного хору, і записав всіх хлопців до хору. Хор брав участь в міських і обласних змаганнях хорів, посів там призове місце і мав їхати у Київ на конкурс, але у хлопців почалися державні випускні іспити, і поїздку скасували.
Коли розпочалися випускні іспити, то по розкладу перший був екзамен з фармакології. Цей предмет викладав учитель Водовоз, знаючий, мудрий, добрий і прекрасний організатор, досвідчений лікар-терапевт. На екзамен з фармакології він сам викликав студентів, кого хотів. Він казав, що ліпше знає, коли кого викликати на екзамен. Всі студенти хвилювалися, бо знали, що на екзамен має прийти комісія із Міністерства. Водовоз не хотів викликати на екзамен тих студентів, що вважалися відмінниками, хоча вони і просилися.
І тут студенти бачать, що разом із директором іде на екзамен ціла група людей. То були представники із облздороввідділу та із Міністерства освіти. І тут виходить Водовоз і кличе на екзамен Петрика і ще двоє студентів. Коли Петрик взяв білет, то побачив, що знає усі чотири питання білета, і собі сидить спокійно і нічого не пише на листку, який давали для нотаток. Водовоз бачить, що Петрик нічого не пише, підходить до нього і питає, чому він нічого не пише. Петрик йому відповідає, що він знає усі чотири питання, і тому нічого не пише. Коли Петрик почав відповідати на екзаменаційний білет, то відповіді його на перше питання дослухали до кінця, і ще той із міністерства дав додаткове питання, а відповіді на три наступні питання не слухали до кінця, а просили перейти до наступного. Петрик думав, що це, мабуть, сталося тому, що він був найменший і наймолодший серед усіх, і ще тому, що на перше питання білета він дав вичерпну ґрунтовну відповідь.
Для Петрика всі державні випускні екзамени пройшли в такому виді, що перше питання екзаменатори слухали уважно, а інші не до кінця і ставили оцінки «відмінно».
Ще задовго до державних екзаменів студентів направили на медичну практику в райони області. Петрика направили у Кутський район. Він там ще влаштувався в тубдиспансері на пів ставки медсестри і трохи заробив грошей, і мав можливість справити собі костюм на випускний вечір, якого, до речі, не було. Але працюючи медсестрою, Петрик вперше побачив, як помирає від туберкульозу дитина. На Петрикове щастя, в його подальшій праці довелося це бачити лише два чи три рази за весь час.
Коли Петрик закінчив фельдшерсько-акушерську школу, його направили на роботу фельдшером у найвіддаленіший гірський район Жаб’є. Разом із ним направили ще його земляка із Хімчина і ще двох хлопців».
Петро ГОСТЮК, випускник Станіславської фельдшерсько-акушерської школи 1951 року.
