Новини

Проєкт «85 розповідей випускників коледжу»

Дейсак (Кашуба) Галина Олексіївна. Навчалася в Івано-Франківському медичному училищі у 1970-1973 роках на медсестринському відділенні. З 1973 року працювала медсестрою в травматологічному відділенні Калуської районної лікарні, а з 1976 – анестезисткою відділення анестезіології та інтенсивної терапії Калуської ЦРЛ. З листопада 2021 року – палатна медсестра в чистій реанімації цього ж відділення.

Галина ДЕЙСАК: Училище нам дало освіту і роботу

Правду кажуть, що світ тісний. Поговориш з людьми – і виявиться, що маєте спільних знайомих, чи вчилися в одному закладі, чи народилися по сусідству. Колись у Калуській ЦРЛ я працювала в одній зміні з лікарем-анестезіологом Володимиром Стасюком. Він навіть з нашим завідувачем відділення робив мені наркоз при народженні доньки Віти (був кесарський розтин). Один час ми жили в одному будинку у Калуші, в сусідніх під’їздах, наші діти разом росли. А тепер Володимир Васильович очолює Івано-Франківський медичний коледж, який (тоді ще медучилище) ми обоє закінчували. І коли я приїжджала на курси у Франківськ, він завжди показував, як змінився наш навчальний заклад.

В Івано-Франківське медичне училище я поступила у 1970 році, щоб вивчитися на медсестру широкого профілю (так було написано у дипломі, який я отримала через 2 роки 10 місяців). Мені подобалася ця професія ще у школі, хоча і кажуть, що дитина у 14-15 років ще мало розуміє, що хоче. Але моя мама постійно хворіла і все хотіла у мені бачити медсестру. Отак, певно, одно з другим – і що мені подобалося, і що мама хотіла – то я і пішла на медсестринський.

Саме училище дало мені все. Я вже розуміла, що таке робота медсестри, ходила на практику. З першого курсу ми робили ін’єкції і м’язево, і підшкірно. У вену так не дуже, бо ми ще не вміли. Але поступово вчилися, набиралися навиків. Це мені подобалося.

Училище тоді знаходилося на Галицькій, біля мосту. То були нелегкі часи, і ми були бідні, як церковні миші. Пригадую, що мама мені на тиждень давала 5 рублів на науку – рубель було з дому, з села Дорогів Галицького району приїхати у Франківськ, рубель назад, а три рублі лишень на прожиття. Був буфет, і то добре, бо можна було собі щось купити. Туалети були надворі, централізованої води не було. Якийсь гуртожиток був, але дуже мало місць в ньому. Більшість з нас жили по квартирах.

Як тоді і як тепер – то велика різниця. Стільки разів я їздила на курси до Івано-Франківська, тож можу порівнювати. Тепер медичний коледж – то є казка.

У нас не було таких умов, можливостей навіть у плані вільного часу. Звичайно, були різні гуртки, проводилися спортивні змагання. Трохи пізніше, вже після нас, в училищі працював Дмитро Циганков. Ми його не знали, але дівчата, які працювали зі мною і теж, лиш трохи пізніше, закінчували наше училище, згадували, як співали в нього в ансамблі.

Я за роки навчання не дуже десь їздила на екскурсії чи до подруг у гості, бо мама не пускала. З одного боку, мала мене одну, все за мене переживала. З другого боку, не було за що їздити, бо треба було і за квартиру заплатити, і дати бодай пару рублів на дорогу.

В училищі були нормальні вчителі, вимогливі, але розуміли дітей і знання давали добрі. Важко згадати і назвати усіх, бо 50 років – то тьма часу. Директором у нас був Григорій Григорович Гавриш – цікавий чоловік, справедливий, класною керівничкою групи – Євдокія Миколаївна Богославець. Фармакології вчив Ярослав Дмитрович Гладун, який запам’ятався насамперед вимогливістю. Любила я хірургію, яку викладала Людмила Іванівна Святецька, потім вона працювала в ОКЛ, здається, анестезіологом. Бо і я сама в анестезіологічній службі відпрацювала більше 45 років.

Викладачам важливо було, щоб ми мали добрі знання. Тому все було строго. І важко було поступити, бо конкурс в училище був навіть більший як в інститут. І вчитися було важко, бо предмети були і для школи, і для медицини. На практику ходили пішки цілими групками: в дитячу лікарню, в інфекційну, бо де мали гроші на дорогу.

Але училище дало освіту, роботу, за рахунок якої ми цілий вік прожили, і дітей вчили.

Уже тоді наше училище було на вищому рівні. Як я прийшла на роботу, то старша медсестра говорила, що зразу видно: хто яке училище закінчив. Бо тоді училищ було багато, вчилися навіть у Ризі, Новгороді. Але більше цінувалося Франківське, а потім Коломийське.

Всі знання, які я здобула в училищі, згодилися, коли після його закінчення у 1973 році прийшла у Калуську ЦРЛ. І так працюю там по сьогодні. Лиш то, що тоді лікарня була біля вокзалу, а потім її перенесли на окраїну Калуша, у Підгірки. Три роки я працювала в травматологічному відділі, а потім перейшла в анестезіологію. І вже стільки незмінно працюю в цьому відділенні.

Вже не пам’ятаю рік, коли до нас прийшов на роботу лікарем-анестезіологом Володимир Стасюк. Ми з ним роки разом пропрацювали в одній зміні. Розумний чоловік, мені медсестри з інших відділів казали: «Ти працюєш з таким лікарем, що попри нього і сама ще навчишся». Як тільки була хвилька вільного часу, мав з собою купу всякої літератури, яку не те що перечитував, а опрацьовував, бо все так на крайчиках тих журналів було виписано. Не раз і мені радив: «Почитайте це».

Анестезіологія, реанімація – то відповідальна робота. Добра анестезистка без слів розуміє лікаря. Він лише подивиться, а вона вже знає, що має робити. Важливо, щоб в операційній не було паніки. Бо то буває по-всякому – ускладнення чи ще щось таке, але треба зберігати спокій і добре робити свою роботу.

В нашій лікарні кажуть, що атестезисти – то еліта медичної служби. І всі знають, що анестезистка зможе працювати будь-де, в будь-якому відділі. Але анестезисткою зразу не буде працювати ніхто. Буде працювати, але треба навчитися. Одна з молодих лікарок, з батьком якої я працювала, а потім з нею, сказала мені, що мати грамотну анестезистку – то є щастя, бо вона з будь-якої ситуації знайде вихід, з такою в операційній спокійно.

Коли дивлюся тепер на молодих медсестричок, то розумію, що їм вчитися набагато легше. Але скажу так: були різні і є різні. Є всілякі: і розумні, здібні, але є і такі, що не хочуть робити. Та ще якби та робота гідно оплачувалася. На ті мізерні зарплати не дуже хочуть йти. Дехто з знайомих поїхав працювати санітаркою в Польщу.

А я роботу свою люблю. Майже 50 років пропрацювала, Бог мені допоміг, дав здоров’я.

Галина ДЕЙСАК, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1973 року.

 85 розповідей випускників коледжу

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2023 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165