Новини

Розповідь №35 із проєкту «85 розповідей випускників коледжу»

СТЕФАНКО Сергій Львович. Народився в м. Івано-Франківську. Закінчив з відзнакою 8 класів середньої школи № 13. Навчався в Івано-Франківському базовому медичному училищі у 1984-1988 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. Трудову діяльність розпочав у 1988 р. фельдшером виїзної бригади станції швидкої і невідкладної допомоги м. Івано-Франківська. У 1988-1990 рр. служив в армії на посаді фельдшера військової частини. У 1991-1997 рр. навчався на медичному факультеті Івано-Франківської державної медичної академії. У 1999-2009 рр. працював лікарем акушер-гінекологом в Івано-Франківському міському пологовому будинку. З 2002 по 2004 р. проходив підготовку в клінічній ординатурі, а в 2004-2007 рр. навчався в аспірантурі при Івано-Франківському державному медичному університеті. У 2004 р. заочно здобув другу вищу освіту в Міжнародному науково-технічному університеті за спеціальністю «Фінанси», класифікація «економіст». У 2007 р. захистив кандидатську дисертацію, отримав вчений ступінь кандидата медичних наук, а у 2013 р. отримав вчене звання доцента кафедри акушерства та гінекології ІФНМУ. Лікар вищої категорії за спеціальністю «Акушерство та гінекологія» та за спеціальністю «Організація і управління охороною здоров’я». У 2020 р. заочно здобув третю вищу освіту в Тернопільському національному економічному університеті за фахом «Публічне управління та адміністрування». З 2014 р. працював заступником головного лікаря з медичної частини Івано-Франківського міського клінічного пологового будинку. З листопада 2017 р. – директор КНП «Міський клінічний перинатальний центр Івано-Франківської міської ради». Двічі був обраний депутатом Івано-Франківської міської ради: у 2002-2006 та у 2010-2015 рр., був головою постійної депутатської комісії з питань охорони здоров’я і соціального захисту населення.

Сергій СТЕФАНКО: Мені медучилище дало напрямок в житті

 

У моїй сім’ї медиків не було, але я хотів стати лікарем. Ніхто з родини мені не міг порадити, чи таке бажання хороше і здійсненне. Зійшлися на тому, що краще поступити в медучилище, спробувати вчитися, мати стосунок до пацієнтів – і коли я побачу, що ці медичні дисципліни мені легко даються і я це можу опанувати, то далі піду в медуніверситет. Тоді казали, що в медичному своя специфіка: треба «зубрити», багато вчити, а працювати з хворими важко, бо це біль, страждання, кров. Тому і вирішив я піти в медучилище, спробувати, і якщо не підійде, то шукати собі після армії іншу спеціальність. Бо вступаючи в училище, я вже знав, що йтиму в армію фельдшером.

Для мене навчання в Івано-Франківському медичному училищі розпочалося швидше, як у більшості однокурсників і не з уроків, а з практики. Оскільки восьмий клас школи я закінчив з двома четвірками, то вступні екзамени не здавав, а пішов на трудову практику. То була така група людей, які теж вступили без екзаменів, і ми робити те, що нам казали: носили, пересували, тобто виконували різні чорнові роботи. А потім ще нас відправили збирати картоплю у с. Вовчинці. Ми збиралися біля корпусу медучилища на Галицькій, звідти нас везла машина і забирала назад. На полі ми йшли за трактором, який розпушував землю, вибирали з землі картоплю і складали в мішки. Так у мене почалося студентське життя.

Нам казали, що складні предмети в училищі – анатомія, латинська мова. Але я їх опановував нормально. Не скажу, що легко, та без надзвичайних проблем. Як правило, коли починають студенти вчитися, йде упереджене ставлення до деяких предметів. Анатомії, казали, треба боятися. У нас викладала Євдокія Миколаївна Богославець. Пройшло нормально. Латинь, як попереджали – це взагалі, умовно кажучи, «дурдом». Пройшло не те, що нормально, а супер. У нас був дуже хороший викладач латинської мови, він потім став директором училища Роман Іванович Малець. Це предмет важкий, ми до нього готувалися, це все треба було «зубрити» на пам’ять. І вся термінологія з анатомії, фізіології була латинською мовою, а пізніше виписування рецептів з фармакології – теж йшли латинські терміни, тож латину треба було знати. І хоч предмет важкий, але Роман Іванович так умів все організувати у себе на парах, так зацікавити студентів, що ми не боялися до нього йти на заняття, але не вивчити було не можливо. Було тяжко, треба вчити не з одного дня на другий, а за два дні починати, бо інакше нічого не запам’ятаєш. І повторювати треба постійно відмінки, фрази. Ти знав, що викладач обов’язково підніме, щоб хоч одне заняття тебе не запитали – це неможливо. Та атмосфера в аудиторії була хороша, не було відчуття, що тобі некомфортно на парі. Все було нормально, і тому навчання проходило безболісно. Я вдячний Роману Івановичу за латинь.

Зате коли згодом вчився в медакадемії, то однозначно відчув, наскільки отримав гарну базу з цих дисциплін в училищі. Тим, хто в університет прийшов після медучилища, вчитися було значно легше.

Якщо чесно, то я не любив такі предмети як фізика і математика. Але класним керівником (перші два роки) у нас був розумний, виважений Микола Савович Торб’як, викладач математики. Завдяки йому цей предмет мені ішов нормально. І з нами, хлопцями, він давав собі раду. Бо в нашій фельдшерській групі не було дівчат, самі хлопці. Нам завжди казали: «Вам би хоч пару дівчат, була б нормальніша атмосфера». А так Миколі Савовичу доводилося постійно проводити виховні години, щоб покращити дисципліну. До мене особисто не було зауважень, але були зауваження до декого, їх залишали після занять, сварили, пояснювали, що «це не дитячий садок», «люди на вас дивляться», «що ви собі думаєте». І в такому плані це було часто. Але що можна було зробити? Це був підлітковий вік, хтось був стриманіший, хтось не міг справитися з гормонами, і характери були різні, темпераменти, і кожний по-різному себе вів. Але в кінцевому випадку, коли зараз ми постфактум дивимося, більшість моїх одногрупників змогли себе реалізувати в тому чи іншому напрямку.

А основи клінічного мислення, основні елементарні практичні навики мені допомогла засвоїти наша викладачка терапії Юлія Юліанівна Саган (наш наступний класний керівник). До цих пір пам’ятаю, як ми у неї на парах вчилися робити ін’єкції, накладати джгути, гірчичники, компреси, медичні банки, і всі по черзі здавали практичні навики.

Коли ми вчилися на другому курсі, вийшла постанова, щоб перевести викладання у медучилищах на російську мову. Хоча і до цього більшість підручників були російською, як і діловодство. А багато студентів приїхало з сіл, та і міських більшість вчилося в україномовних школах, а тут треба вчитись за російськими підручниками, і вести заняття російською. Та у нас ніхто не вів заняття російською мовою, тільки викладачка історії. Вона і до тої вказівки вела російською, і коли їй нагадували: «Може б ви вели українською, ми в Україні», то вона приземлялася, але коли вийшла та постанова, то вона на українську і не переходила.

І діловодство велося російською теж. Ось і у мене виписка з оцінками до диплому російською мовою. В ній дві четвірки – з російської літератури і фізкультури. Остання – не за предмет, а як покарання, бо у мене вийшла ціла історія з виключенням з комсомолу.

Коли у квітні 1986 року був вибух на Чорнобильській атомній електростанції, ніхто про це тоді не знав, і 1 травня нас, як завжди, «загнали» у колону на парад і роздали транспаранти. Тоді, чекаючи свого часу для проходження перед центральною трибуною, ми потрапили під радіаційний дощ, але, звісно, дізналися про це пізніше. Якби знали тоді, то залишили б той парад і втекли б під якийсь балкон чи ще кудись. У мене була парасоля, під нею сховалися ще два хлопці, брати Нагорняки, голови у всіх були сухі, але у мене змокло ліве плече. Навіть пам’ятаю, де тоді стояли: на вулиці Січових Стрільців, де колись було кафе «Сніжинка», поворот на нинішню вулицю Чорновола. І от коли був парад до днів революції у листопаді 1986-го на «жовтневі свята», то я просто на нього не пішов, мені поставили прочерк, що я не з’явився. Таких на училище було двоє чи троє. І секретар комуністичної парторганізації училища товариш І., він же викладач фізкультури, зібрав у актовому залі (він у нас слугував і за фізкультурний зал) збори партійного і комсомольського активу, де мене заставили давати пояснення. Я говорив про травневий радіаційний дощ, і що у зв’язку з цим з мене парадів досить, нікуди я більше ходити не буду, і що парад має бути добровільною справою, і що моя сім’я революцію не святкує. На зборах засудили мою «негідну поведінку», мовляв, яка в мене низька свідомість. Словом, зробили таке публічне дійство, щоб мене провчити, і вирішили виключити з комсомолу, проголосували за це. Це тоді означало заблокувати будь-яке кар’єрне просування у житті, бо щоб чогось досягнути, спочатку ти мусив бути комсомольцем, а згодом комуністом. А потім в міськкомі комсомолу на теперішній вулиці Грушевського у мене забрали комсомольський квиток: «Все, ви виключені з комсомолу». І так я перестав бути членом ВЛКСМ. Хоча тим, хто мене і таких як я виключали з комсомолу, це в житті не пошкодило. У подальшому вони перефарбувалися і стали відомими місцевими бізнесменами, і навіть народними депутатами. А я на додачу до виключення з комсомолу ще заробив від голови парторганізації четвірку з фізкультури до мого «червоного диплому», «щоб не був дуже мудрий».

Уже після закінчення медучилища перед армією я деякий час працював на швидкій і якраз тоді, 1988 року, організовувалося культурно-наукове товариство РУХ і я долучився до його діяльності. Якось ми готувалися до свята писанки (яйця) і розвішували оголошення на кіосках, слупах, деревах. А я для більшого резонансу і залучення молоді зголосився віднести плакати в медучилище, яке тоді вже було на новому місці на теперішній вулиці Мазепи. Вахтер сказав, що то важке питання, що для дозволу треба кликати того ж вже згадуваного парторга. Останньому я пояснив, що запрошуємо студентів на свято писанки у великий парк, і хочу повісити плакат на дошку оголошень. І почув: «Забери собі це додому, нам такого не треба»…

А що медицина – це моє, я зрозумів навіть не в училищі, а як попав в армію. Зона моєї відповідальності як фельдшера складала чотири роти, близько 400 солдатів і ще декілька десятків офіцерів військових частин, які були розміщені на території нашого військового містечка. А я був єдиним фельдшером у санчастині на 6 ліжок і вів цілодобовий прийом у фельдшерському пункті, і керував мною дистанційно капітан медичної служби. Я тоді на своїй шкурі відчув, як це «добре», коли тебе на два роки на цілодобово залишають на чергуванні самого і у тебе ціла купа пацієнтів, солдатів радянської армії різних національностей (був я за два роки у відпустці вдома тричі, загалом 6 днів). Серед них були дійсно хворі, але більшість «косили від роботи», хотіли через погрози або підкуп зробитися хворими, щоб не заступати на роботи або не йти в армійські наряди. То було випробування, зокрема, надання пацієнтам невідкладної допомоги в різних ситуаціях, і такий досвід виживання, після якого я зрозумів, що якщо я тут з цим справився, то можна йти і пробувати поступати в медичний університет.

До речі, в армії я доріс до звання сержанта, і через півтора роки служби командир частини запропонував мені поступати у якусь військову медичну академію (а йому прийшла рознарядка, що треба хлопців-медиків, бо там усюди недобір), вже хотіли давати мені рекомендаційного листа у вуз у Ленінград або Саратов. Але замполіт, коли дізнався, що я був виключений з комсомолу, «заблокував» видачу направлення… Дякую всім причетним до мого виключення з комсомолу, бо не відомо, як би тоді склалася моя доля.

Оскільки вийшло так, що в армію у 1988 році я не пішов одразу після закінчення училища зі своїм призовом у травні, бо мені дали відстрочку, то я пішов в армію 1 грудня. А коли вернувся з армії, то мої одногрупники вже спробували поступати (хто пройшов, а хто ні), а я пішов на «нульовку» (підготовче відділення) і так з неї поступив до університету.

Можу побажати студентам, якщо вони хочуть поступати в медуніверситет, то краще перед цим йти вчитися в медичний коледж. Мені медучилище дало напрямок в житті, а армія допомогла перевірити на практиці і визначитися, що мені цей фах підходить. І хоч я не знав, ким в майбутньому буду за спеціальністю, але я зрозумів, що в медицині зможу себе реалізувати. Уже в медуніверситеті у нас була групка тих хлопців, хто прийшов вчитись після армії, або дівчат з трудовим стажем, які по кілька разів поступали. Ми були на чотири-п’ять років старші за вчорашніх школярів. Іноді нас запитували, чи не шкода нам тих кілька «втрачених» років, що ми «на вічно» відстанемо у своєму кар’єрному зростанні. Але час розставив все на свої місця, ніхто нічого не втратив, і різниця в роках згодом знівелювалася.

І коли я стикаюся по роботі з керівниками медичних закладів області, різними висококласними медичними фахівцями, професорами медичного університету, переконуюся, як багато непересічних особистостей серед випускників медучилища. Ми зробили правильний вибір, і це був наш вибір, а не батьків.

Сергій СТЕФАНКО, випускник Івано-Франківського базового медичного училища 1988 року.

 85 розповідей випускників коледжу

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2021 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради