АНДРУСЯК Лілія Михайлівна. Навчалася в Івано-Франківському базовому медичному коледжі у 2012-2015 рр. за спеціальністю «Лікувальна справа». Після закінчення коледжу рік працювала медсестрою у школі в с. Драгомирчани. Пізніше пішла на роботу в приватну клініку в Івано-Франківську адміністратором.
Лілія АНДРУСЯК: Якщо є велике бажання досягти цілі, то перешкоди на шляху не завадять її отримати
До медичного коледжу я вступила уже у свідомому віці, коли мала 29 років, коли уже школярами були мої діти: донька пішла в перший клас, а син – у п’ятий. Навіть перевела сина у школу поближче, щоб він міг донечку відводити і забирати зі школи.
І хоча я після 11-го класу пішла вчитися за економічною спеціальністю, у мене підсвідомо був «пунктик», що мушу отримати медичну освіту, навіть певний час мріяла про хірургію. Я ходила на підготовчі курси у коледж, щоб поступати після 11-го класу. Та не склалося так, як я собі планувала. Хтось щось порадив, когось послухалася, а, може, на той момент не настільки для мене актуальною була медицина, що я пішла вчитися в інститут нафти і газу.
Але у 29 років я сказала собі: «Настав час мрію втілити в реальність». І це було свідоме рішення. Я переживала, як буду поступати поряд з 17-річними, адже стільки часу минуло після закінчення школи, додалися організаційні проблеми (хоча б із ЗНО, яке, коли я закінчувала школу, ще не здавали). Було складно. Я прийшла до директора коледжу Володимира Васильовича Стасюка за порадою: «Хочу поступати». «Пробуймо, раз у такий вік собі надумала», – почула від нього.
Так я поступила на державне замовлення. І вчилася. Стала старостою групи.
Перших пів року мені було дуже складно. Діти, уроки… Це все затягувалося десь до першої години ночі, а тоді сідала за своє навчання. Я настільки відкоригувала своє життя в той час, що потім виявилося: ніякої складності нема. Якщо є велике бажання, то складності не існує...
Чи відчувалася різниця у віці з моїми одногрупниками? Так, звичайно, їхні проблеми на фоні моїх труднощів здавалися не видимими. У мене як старости були різні студенти, зокрема і такі, яким я вранці телефонувала, щоб їх розбудити на пару. На будильник не реагував, а мій дзвінок змушував прокидатись.
Словом, для своїх одногрупників я була і мамою, і другом, хтось прислухався, комусь було байдуже, але це нормально, ми всі різні. Дівчата зверталися до мене зі своїми різними ситуаціями і проблемами. Були і плачі: «Тяжко, залишаю навчання…», але мені вдавалося переконати, що безвихідних ситуацій не буває. Помалу все вирішувалося.
А для мене це був дуже гарний досвід. Навчилася працювати в колективі з різною віковою категорією. І я ні разу не пожаліла, що у такому дорослому віці пішла вчитися.
Найцікавіше, що кураторка нашої групи Оксана Ярославівна Федюк була молодшою за мене. Я завжди з повагою ставилася до неї, вона багато мені допомагала.
А згодом вона і у мого сина Андрія Андрусяка також була кураторкою. Моя дитина, очевидно, під впливом мами, що ті три роки я вчилася, теж вирішила вступати до Івано-Франківського медичного коледжу, але на «Сестринську справу». Ми жартуємо, що таке натхнення перейшло від мами до сина. Він вже закінчив ІФМФК і зараз працює в приватній клініці. А коли вчився у коледжі, то ми з Оксаною Ярославівною спілкувалися вже на іншому рівні.
Щодо викладачів, то це спеціалісти, які стараються дати знання студентам, а все решта, це справа кожного студента, потрібні йому ці знання чи ні – вирішувати їм.
Хірургію любила. Викладачі давали нам більше практики, не влазили глибоко в теорію. Взагалі мені більше подобалася практика – ходити по лікарнях було дуже цікаво.
Пригадую, як прийшли на першу пару з мікробіології. Ще не було чого, а ми (і я теж) вже боялися. Всі говорили, що викладачка строга. Але після першої-другої пари я зовсім по-іншому сприймала Любов Михайлівну Облогіну.
Директор коледжу Володимир Васильович Стасюк у мене мало викладав, але як людина, як керівник справив на мене велике враження. Бо я жила в районі БАМу і бачила, як розвивався коледж, як облагороджувалася вся ця територія, як було – і як стало. Як кажуть, «Ґазда на своїй господарці». Тому вважаю його Людиною з великої букви. У нас як був випускний, я готувала промову і зізналася: «Я у захваті від вас».
Вже після закінчення Івано-Франківського медичного коледжу чула багато схвальних відгуків про наш освітній заклад. Це не лише моя думка, бо я спілкувалася з багатьма людьми, лікарями і чула: «коледж Стасюка дає гарну базу фахівцям».
А ще на роки нашого навчання припав Майдан, Революція Гідності – 2013-2014 роки. Пам’ятаю, як ми ходили на франківський Майдан, нас з коледжу відпускали. Хоча в політиці все дуже складно. А я не люблю висловлювати думку про те, в чому не є фахівцем. Як староста діяла тоді за принципом: хто хотів, той міг ходити на Майдан. У нас були створені групи у вайбері і я казала: «Хто має бажання, хто хоче підтримати, це ваш вибір і ваше право».
Я максимум часу віддавала коледжу за ті три роки навчання.
До цього часу в хороших стосунках з багатьма однокурсниками. Дехто з наших пороз’їжджалися, мають сім’ї, дітей. Розумію, що мало зустрічаємося. Порозходилися – і все. Але на те були і причини: коронавірус, війна…
Сьогоднішнім студентам я б сказала: не треба боятися іти дальше вчитися. Якщо людина справді відчуває, що це її, то треба продовжувати: закінчили коледж – поступайте в університет. І впевнено йдіть до того, про що мрієте. Свого часу я теж думала про університет, але знаходила 150 причин, щоб не продовжити навчання. Тепер з власного досвіду скажу: не треба шукати відмовки самій для себе. Треба робити те, що хочеш. Найкращі спеціалісти – це ті, хто вчиться за тією професією, яка подобається, в якій вони плавають, як риба у воді. Я би сказала, що у житті взагалі не треба чогось боятися. Будь-який страх нас гальмує. Треба рухатися вперед.
Лілія АНДРУСЯК, випускниця Івано-Франківського базового медичного коледжу 2015 року.
85 розповідей випускників коледжу
