БУРКО Ганна Дмитрівна. Навчалася в Івано-Франківському медичному училищі у 1965-1969 рр. на фельдшерському відділенні. Після закінчення училища кілька років працювала на ФАПі у с. Липівка Рогатинського району, згодом – на швидкій допомозі в Івано-Франківську. Майже 30 років (1982-2011) відпрацювала в обласній клінічній лікарні в санавіації.

Ганна БУРКО: Найбільше досвіду набралася в санавіації, але початки фаху дало училище

Мій вибір професії пов’язаний з кінофільмом, хоча зараз не згадаю ні назву, ні артистів. Якось я дивилася фільм, в якому мама послала дітей в аптеку. І вже не пам’ятаю, чи діти купили не те лікарство, чи їм дали не те, як треба. Діти понесли ліки додому, а аптекарша спам’яталася, що дала їм не те і почала їх шукати, навіть з міліцією. Там приколи були всякі. От якраз тоді я подумала, що хочу піти в медицину.

Але і готувалася до того. Читала багато всякої літератури. Бо колись не так було, як тепер: не було комп’ютерів, треба було шукати книжки, ходити в бібліотеку.

В Івано-Франківське медичне училище я пішла після десятого класу. Восьмирічку закінчувала в одному селі Рогатинського району, а в дев’ятий-десятий клас ходила у школу в іншому селі. Думала поступати в медичний інститут. Але це було мені не під силу, бо довелося б далеко добиратися, інші складнощі. Тому ми з батьками порадилися і вирішили, щоб я поступала в медичне училище.

Вже коли я трохи робила фельдшером на швидкій, лікарі, які працювали зі мною, рекомендували мені в інститут поступати. Але я вже не хотіла.

Та й тоді були не такі часи, як зараз. Батьки працювали в колгоспі. Після війни до мого народження минуло лише три роки, нас так і називали «діти після війни». Бідні часи були. Ми звикли до всього. Батько хворів, ще була старенька бабця, мама, брат. Утримували господарку, як то в селі буває. Аж такого добра в дитинстві я не зазнала.

Зараз ніби значно легші часи. Але мені іноді шкода молодь, яка живе у цьому світі. Якийсь такий хаос, щось таке робиться – не знати що. Як то кажуть, цивілізація полегшує життя, але не продовжує. Зараз молодь більше у ком’ютерах, гаджетах, тому менше читають, менше спілкуються.

Приємно, що в теперішнього директора медичного коледжу Володимира Васильовича Стасюка, якого знаю особисто, виникла така гарна ідея зібрати спогади випускників різних років. Він сильний, грамотний керівник, який дбає про навчальний заклад, про його добру славу і не забуває про тих, хто тут вчився.

Згадую свої роки навчання в Івано-Франківському медичному училищі. Знаходилося воно ще в старому корпусі по вулиці Галицькій. Директором був Григорій Григорович Гавриш. Дуже вдячна своїм вчителям.

Найперше згадаю Абрама Юхимовича Водовоза, який викладав нам терапію. Ми знали, що він так не випустить з училища, щоб ти не вивчив його предмет. Хірургію вчив Дмитро Ілліч Гладішко, гарно викладав, доступно, спокійний чоловік. Хочу згадати також викладачку інфекційних хвороб Тетяну Антонівну Онищук.

Велике враження на мене справила викладачка ЛОР Галина Терентіївна Шкромида. Я мала добру пам’ять, і от те, що вона розказала, я на другий день могла все повторити. Вона настільки доступно, коротко і ясно говорила, що я була захоплена нею.

Викладачкою акушерства і гінекології у нашій групі була Чеслава Михайлівна Рішко. Коли ми починали вчитися, то вона тільки починала викладати. Ми якраз прийшли на акушерство і вона почала працювати з нами. То вона нам так і казала: «Будемо вчитися разом – і я, і ви». Дуже людяна, доступна. Викладала у нас до кінця, поки ми вчилися, але і після закінчення училища ми з нею дружили, не раз зідзвонювалися, не раз бачилися. Бачилися в місті і з Тетяною Антонівною, а Галина Терентіївна була у нас на вечорі зустрічі, як ми робили через п’ять чи десять років.

Фармакологію викладав Ярослав Дмитрович Гладун. Це пречудова людина, ідеальний і викладач, і спеціаліст. Він дбав про студентів. Коли приходила весна, він розумів, що авітаміноз, міг зробити і якусь поблажку сьогодні, хоча ми знали, що завтра він це компенсує, бо знати тему треба.

Анатомію вчила Зінаїда Федорівна Ільїна. Вона нам говорила: «Я не розумію ні української, ні російської мови, тільки латинь», хотіла, щоб ми всі кістки, сухожилля, органи називали латинською. Коли вже пізніше вчилася моя племінниця, то казала, що зараз не так вимагають, як було у нас: все говорити по-латині. І класним керівником у нашій групі був Володимир Антонович Голець, який вчив нас латинської мови. Дуже позитивний чоловік, спокійний, виважений.

Я, коли вчилася, ще попала до таких викладачів, що були пенсійного віку, і потім вже їх не було. Всі вони були сильні. І майже не було таких вчителів, яких ми, студенти, не любили. Я взагалі вважаю, що мені в житті пощастило на хороших людей.

Я була старостою групи. На першому курсі ще ні, а на другому мене вже поставили старостою. Може, тому, що була активна, добре вчилася, мій портрет висів на дошці пошани. Вже після закінчення училища ми збиралися групою на зустрічі, згадували роки навчання, запрошували викладачів.

Після отримання диплому про закінчення училища у 1969 році я спочатку працювала на ФАПі у селі Липівка Рогатинського району. Спершу було дуже тяжко. Сама на ФАПі – треба було згадати все, що вчила, самому все зробити. Пригадую свій перший виклик – то був анафілактичний шок у чоловіка, якого вкусила бджола. Трохи лячно було. І дітей тоді було до року 35, не те що зараз – троє-четверо в селі.

Два чи три роки я відробила на ФАПі і пішла на швидку допомогу в Івано-Франківську, а через шість років перейшла в обласну клінічну лікарню в санавіацію (так колись називалося відділення для надання екстреної медичної допомоги при великій віддаленості від медичних установ чи для швидкого транспортування тяжких хворих).

Згадую ті часи. Майже кожний тиждень доводилося вертольотом літати у Львів – здебільшого то були  хворі з пухлинами головного мозку. А у Київ возили всяких хворих – чи з травматичною ампутацією пальців, руки, чи хірургічних, чи онкохворих – то вже літаками. Літаків тоді було повно, по 5-6 рейсів на день. Я могла бути по два-три рази в тиждень в Києві. Це зараз вже є комп’ютери, УЗД в кожній лікарні – а тоді цього не було.

Крім того, що я возила хворих, я ще сиділа на робочому місці і до нас поступали всякі виклики з районів, спеціалістів викликали з обласної лікарні. Наші професори чи обласні спеціалісти – дуже хороші люди, позитивні, просто все пояснювали, спілкувалися по-людяному.

В мене був випадок, як в Коломиї робили жінці гінекологічну операцію і травмували сечовід, терміново потрібен був уролог. Я працювала ніби в тіні, так як режисер: не знала, до кого того уролога треба, ні тої жінки особисто не знала, але знала, що допомога потрібна вже, бо людина на операційному столі. Через 40 хвилин консультант був у Коломиї. Мені потім лікар дзвонив і дякував, що я швидко так все організувала. Я відповідально ставилася до своєї роботи, розуміла, що потрібно все робити дуже швидко.

А ще ми викликали консультантів з Києва, якщо потрібна була допомога з діагнозом чи лікуванням, або прооперувати. У нас був такий телефон, що ми могли з’єднувати район з Києвом чи з обласним консультантом. Адже мобільних телефонів тоді ще не було. Я ті всі розмови слухала. Це не те, що я підслуховувала, то входило в мої обов’язки. І ті всі консультації, як то кажуть, мотала на вус, щось десь підчитувала. Любила цим всім цікавитися. От зараз я на пенсії, а все одно щось читаю про захворювання, ліки, цікавлюся медициною.

Звичайно, найбільше досвіду я набралася в санавіації, коли була ближче до лікарів, багато від них взяла. Як кажуть, вдосконалила себе, але початки фаху мені дало училище. Я була дуже щаслива від тої роботи. На роботу йшла, як на свято, ніхто мене там не пресував, не гнобив. Відчувала дуже добре ставлення до себе. Але і я, звичайно, старалася.

Ганна БУРКО, випускниця Івано-Франківського медичного училища 1969 року.