Заник Василь Миколайович

Заник Василь Миколайович. Навчався в Івано-Франківському медичному училищі у 1963-1967 рр. на фельдшерському відділенні, закінчив з відзнакою. Після закінчення училища почав працювати рентгентехніком в ОКЛ. Військову службу проходив у Чехії. Згодом працював в філармонії, в обласному театрі в Івано-Франківську. Після переїзду у Калуш керував художньою самодіяльністю будівельників, а після отримання відповідної освіти працював викладачем і зав. режисерським відділом Калуського культучилища. У 1990 році обраний депутатом Калуської міської ради і керуючим справами міськвиконкому. З 1993 року і до виходу на пенсію працював заступником директора спільного німецько-українського підприємства «Вінісін». Здобув три освіти – медичну, культосвітню і юридичну.

Василь ЗАНИК: Треба старатися обовязково бути першим, кращим

Коли я у 70-х роках прийшов поступати на режисерський факультет Київського державного університету культури, мені завідувач кафедри сказав: «Ще нам гінеколога тут не вистачало». Він дивувався, чому це фельдшер поступає на режисера. А я дивувався, чому у його очах фельдшер і гінеколог – це одне і те ж. Та коли через кілька років цей же викладач вручав мені червоний диплом, то сказав уже інше: «Нам би таких гінекологів побільше».

Так склалося у житті, що медичним працівником я проробив зовсім недовго. Але для мене Івано-Франківське медичне училище, яке я закінчив у 1967 році, – це фактично базова освіта, яка згодом доповнювалася: до диплома фельдшера додалися диплом про закінчення Інституту культури і диплом випускника юридичного факультету Львівського університету. Та якраз медичне училище навчило мене вчитися. Крім того, дало дорогу в майбутнє життя.

Вже в училищі я «став артистом», паралельно керував художньою самодіяльністю в училищі і був ведучим концертної бригади будинку офіцерів в м. Івано-Франківську. Згодом був артистом естради і розмовного жанру, читав гумор, вів різні заходи, писав сценарії, ставив концерти у залах і на стадіонах.

Після закінчення училища почав працювати рентгентехніком в обласній лікарні. Мене єдиного з групи залишили у Франківську – я їм потрібний був власне як артист. Для хлопця з села це треба було мати або великий блат, або талант. Управління культури написало відповідного листа в управління охорони здоров’я, і за погодженням обох управлінь мене залишили в Івано-Франківську.

Навіть військову службу у Чехії я починав проходити медиком при штабі, а потім служив в ансамблі групи військ ведучим артистом. І вже після армії від медицини відійшов, як кажуть, пішов в артисти, став професійним артистом. Працював в філармонії, в обласному театрі. З дружиною Ганною Степанівною познайомився в Гуцульському ансамблі пісні і танці, вона теж у мене артистка, лауреатка багатьох конкурсів, перша випускниця студії хору імені Григорія Верьовки в Західній Україні.

Коли ми з дружиною переїхали у Калуш, я не лише продовжував працювати у сфері культури, керував художньою самодіяльністю будівельників міста, а й здобув відповідну освіту – у 1973-1978 роках вчився в Київському інституті культури, який закінчив з відзнакою. Після того працював викладачем і зав. режисерським відділом Калуського культучилища.

У моїй трудовій книжці є і такі записи: керуючий справами Калуського міськвиконкому, заступник директора спільного німецько-українського підприємства «Вінісін». І навіть організовував по всій Україні спеціалізовані магазини з продажу калуського килимового покриття. Я жартував, що маю три дипломи, але серед них нема торговельного. Самому торгувати не довелося, але відкрити 40 фірмових магазинів в різних містах зміг.

А починалося все, повторюся, з Івано-Франківського медичного училища, куди я вступив у 1963 році після закінчення на відмінно Старокривотульської восьмирічної школи. Якщо чесно, збирався поступати в лісотехнічний технікум, але мені класний керівник сказав: «Як це так, ти на відмінно закінчуєш школу – і будеш лісівником? Та тільки в медучилище іди». Я послухався і вступив. Тоді навчальний корпус знаходився на вулиці Галицькій, 101.

Навчання в училищі мені давалося не важко. Я у школі добре вчився, уже виробилася певна система. Не можу виділити окремо якийсь із предметів – треба було вчити всі. Швидше улюбленими були ті, з викладачами яких я дружив, мав добрі стосунки. Це Ярослав Дмитрович Гладун, який вчив фармакології, напередодні його смерті я бачився з ним. Можу назвати своїм другом і Абрама Юхимовича Водовоза, який читав у нас терапію, Зінаїду Андріївну Голдіну, яка вчила російської мови і літератури. Класною керівничкою на початках у нас була Неля Іванівна Миргородська, а на старших курсах – викладачка інфекційних хвороб Тетяна Антонівна Онищук. І на практику з задоволенням ходив. А оскільки за характером я був комунікативний, то мене знали в лікарнях.

Жив у гуртожитку, бо я був напівсирота, з шести років ріс без батька. Гуртожиток був невеликий, переселений. І були навіть такі випадки, що я з деякими студентами на одному ліжку валетиком спав, бо не було куди їх діти, тих дітей з далеких районів, не у всіх вистачало грошей на квартиру.

Готували ми здебільшого самі. Смакувало все, навіть пісна картопля. Якось хтось з хлопців привіз сальцисон. Я сказав, що в ньому найсмачніша шкірка. На підтвердження довго її жував, прицмокував і просив ще. Молодші, схоже, повірили, а старші знали, що я люблю пожартувати.

В училищі я був трохи хуліганистий хлопець. Таким є і по сьогоднішній день. Але попри те був улюбленцем директора і викладачів. Бо фактично керував художньою самодіяльністю училища. Я створив естрадний оркестр, сам грав на ударних інструментах. Організовував багато вечорів – і танцювальних, і творчих. То був типовий на той час естрадний ансамбль, як казали, ВІА. Тоді це було дуже модно. Ми грали на вечорах, на танцях, іноді навіть їздили у села заробити пару копійок.

Стільки часу минуло, а з деякими з однокашників я приятелюю дотепер. Найкращий друг – Володя Федорченко, який працював в медичному університеті. Ми сиділи за одною партою, до цього часу дружимо. З Олегом Єршовим нас поєднала музика, естрадний ансамбль. Мої однокурсниці – Люда Бобрецька з Надвірни, Ніна Пивоварова з Бурштина.

На жаль, лише один раз нам вдалося зорганізувати зустріч випускників, у 2017 році. Я тоді писав сценарій нашої зустрічі. Училище навчило цінувати студентську дружбу. Це роки, які закарбовуються на все життя.

Зі студентських часів і активність у громадському житті. Поки молодий, про це якось не думав, але з роками це проявилося. У 90-х роках я був обраний депутатом Калуської міської ради першого демократичного скликання. Був довіреною особою, більше того – дружив з відомим прикарпатським письменником, лауреатом Шевченківської премії, народним депутатом Степаном Пушиком, який був серед тих, хто приймав Декларацію про незалежність України. Вважаю, що допоміг йому стати депутатом. Як згодом допомагав Ігорю Насалику, народному депутату, двічі меру Калуша, міністру енергетики України. На виборах він набрав 92% – найбільше в Україні. Я нагороджений ювілейною медаллю Президента України до 20-річчя Незалежності України.

Навіть займався трохи публіцистикою. Одна з моїх статей була опублікована в газеті «Час-Time» В’ячеслава Чорновола за місяць до його смерті. Це були 90-і роки, коли ми здобули Незалежність. Стаття називалася «Новорічно-різдвяні роздуми або розмова з Михайлом Горбачовим і В’ячеславом Чорноволом». Кілька цитат звідти: «такий талановитий безталанний народ», «маємо те, за що нас мають». А про створення численних партій написав: «Господи, невже ми приречені на вічну дурість?».

Зберігаю як зіницю ока автограф відомого артиста Івана Миколайчука на програмці концерту за 1967 рік, де ми з ним заприятелювали. Він мені написав: «Василеві – самому веселому і самому сумному хлопцеві». Це – я, реаліст, іронічно налаштований на все, самокритичний чоловік. Але тішуся з того, що бачив світ, маю багато приятелів і друзів, зробив чимало добрих справ.

Що з огляду на свої роки порадив би молодим? Сьогодні, враховуючи надзвичайну конкуренцію, треба старатися обов’язково бути першим, кращим. Бо середнякам дуже непросто. Якщо ти вже ідеш в якусь професію, то намагайся бути кращим. Можна змінювати професії, бо кон’юнктура непередбачувана. Як підтвердження – мої три дипломи. Але для цього потрібно постійно працювати, ніщо саме по собі не прийде. І я вірю все-таки в талант. Бо є талант і є талан – відчуваєте різницю? На жаль, часто таланти пропадають, їм бракує сили ліктів, щоб пробивати собі дорогу. Але якщо маєш талант, то обов’язково йди в тому напрямку, який вибираєш.  

Василь ЗАНИК, випускник Івано-Франківського медичного училища 1967 року.

 

Наша адреса

Тел/факс: (0342) 75-32-58
Відділення післядипломної освіти
Тел: (0342)528004
 

 

Для студентів

Moodle

Корисні посилання

ZNO

vfpo

Copyright © 2023 Комунальний заклад фахової передвищої освіти "Івано-Франківський медичний фаховий коледж" Івано-Франківської обласної ради/ м. Івано-Франківськ, вул. Гетьмана Мазепи 165